Джозеф Редьярд Кіплінг народився в Індії, в Бомбеї: його батько викладав там у художньому училищі. Хлопчик ріс під опікою слуг-індійців і на хінді почав говорити раніше, ніж англійською. Хоча значна частина його життя пройшла в Англії і в Америці, він завжди відчував себе не стільки англійцем, скільки англоіндійцем – а це була абсолютно особлива категорія людей. Зберігаючи живий зв’язок з Англією, своєю рідною країною вони вважали все ж таки Індію, добре її знали і по-особливому любили і саму країну, і її народи, не забуваючи, однак, що вони – посланці більш високої цивілізації. Такий погляд на населення англійських колоній – розуміючий, уважний, навіть поважний, але все ж таки звисока – Кіплінг збереже назавжди, і він багато визначить у його творчості.

Коли хлопчик трохи підріс, його відправили до Англії, де він жив у чужих людей, як сам потім говорив – «у будинку відчаю». У своїй сім’ї він був пещеним улюбленцем, а тут його намагалися виховувати за допомогою суворості й принизливих покарань. На нервовому ґрунті у Редьярда став швидко погіршуватися зір. Душевний досвід несвободи й приниження не забувся: «будинок відчаю» Кіплінг потім опише в оповіданні «Ме-е, Паршива вівця...» (1888 р.).

Здобувши освіту (ґрунтовну, але не блискучу), Кіплінг повернувся до Індії. Там у «Цивільній і військовій газеті», яка виходила в місті Лахор, з’являються його статті й оповідання (найпершим було оповідання «Брама Ста Смутків», 1884 р.). Ці оповідання пізніше склали основу збірок «Прості розповіді з пагорбів» (1887 р.), «Віллі-Вінки», «Під деодарами», «Троє солдат» (усі три – 1888 р.).

Для англійської літератури оповідання Кіплінга явили собою новий, незвичний жанр. Незвичайною була перш за все їх стислість: газетні шпальта не дозволяли розгорнутися. Але цю зовнішню обставину Кіплінг перетворив на художній прийом; у його прозі кожне слово на виду, майже як у віршах. Англійська література (на відміну від американської
і французької) до такого не звикла: «Кіплінг... схопив холодну, ясну жорстокість французького оповідання... Розповіді ці ніби уколи: і швидко, і дуже боляче», – писав Г. К. Честертон. Мова Кіплінга була наближена до повсякденної мови англоіндійців, зокрема рясніла запозиченнями з індійських мов (завдяки чому багато з них згодом укорінилися і в літературній англійській). Нарешті, сюжети свої Кіплінг будував на матеріалі, який для літератури теж був новий, хоча його першим читачам чудово знайомий, – на описах життя колоніальних урядовців. Поки популярність Кіплінга не вийшла за межі Індії, це сприймалося як реалізм, причому іноді шокуючо грубий і жорсткий. Але коли письменником зацікавилася й англійська публіка, побутове тло його оповідань відразу перетворилося на екзотику, а події й персонажі здавалися сповитими романтичним серпанком.

У поезії Кіплінг дебютував ще раніше, ніж у прозі: його збірка «Шкільна лірика» вийшла в 1881 р., коли автору було всього шістнадцять. Поетичної зрілості він досяг теж рано – уже до середини 80-х рр. Про це свідчать збірки «Службові пісеньки» (1886 р.) і «Балади казарми» (1892 р.). Його поетичний стиль дуже своєрідний: цей визнаний класик стоїть окремо в класичній англійській поезії. Ні мова, ні ритм, ні герої його віршів, здається, не звертають жодної уваги на традиції.

Мова класичної англійської поезії (як і російської) зберігає багато застарілих слів і зворотів і у такий спосіб відособлена від прозової мови. Кіплінг пише не просто «прозовою» мовою, але часто мовою навмисне неправильною. Його улюблений прийом – вести оповідь не від своєї особи, а від імені персонажа: солдата, колоніального урядовця, моряка. А вони говорять безграмотно – перебріхуючи погано знайомі слова, вживаючи просторічні й діалектні форми і професійні вирази.

Кіплінг хотів, щоб вірші звучали як справжня мова персонажів. А в якому жанрі солдат або матрос можуть природно говорити віршами? Звичайно, в пісні. Тому ритми багатьох віршів ніби диктують мелодію, наприклад, маршову.

Той же Честертон писав: «У кінці минулого (тобто XIX. – І. П.) століття все тільки й твердили, що мистецтво повинне бути вільним від проповідей і догм, бо сутність його і мета – майстерність як така. Всі чекали і жадали блискучих п’єс і блискучих оповідань і дочекалися їх від двох проповідників. Найкращі оповідання написав проповідник імперії, найкращі п’єси – проповідник соціалізму. Усі шедеври потьмяніли перед відходами проповіді». Кіплінг і насправді був проповідником, але проповідував він ні в якому разі не тільки імперіалізм. Він намагався навчити своїх сучасників жити гідно – навіть якщо не віриш у те, що за кожний вчинок, злий або добрий, віддячиться на небесах, Кіплінг на місце Божих заповідей поставив ідею Закону. Його герої усвідомлюють і захищають закони своєї країни, свого полку, своєї «зграї» (іноді і в буквальному розумінні, як в оповіданнях про Мауглі).

Закон існує для тих, у кого є спільна Справа, і це – друга найважливіша цінність для Кіплінга. В одному з кращих своїх віршів – «Томлінсон» – він із знущанням описує замогильну долю людини, у якої в житті не було Справи. До раю її не пускають. Але і біля пекельних брам повторюється те ж саме.

Кінець-кінцем сатана, жаліючи, відправляє його на землю. Людина без Справи – не людина.

А Справою англійця Кіплінг вважав Імперію. Але ті, хто вважає його звичайним шовіністом, помиляються. По-перше, Імперія для нього означала служіння скореним народам, тобто обов’язок, а не привілей. А по-друге, у Кіплінга немає й сліду неповаги до тих народів, які чинили опір британській владі: він розумів, що у них своя «зграя», і якщо вони чинять згідно з її Законом, то вони – хороші люди, гідні пошани. Тому що дві речі на світі – Кохання і Війна – давніші й вищі за будь-який Закон.

Довгий час Кіплінг залишався майстром малої форми: читачі цінували його оповідання і вірші, але не романи – вони йому не давалися. І лише у 1900 р. вийшов «Ким» – річ, яку багато хто визнає шедевром письменника і кращою книгою про Індію взагалі. У цьому романі пригодницька інтрига дивним чином поєднується з філософською глибиною, а яскраві картини індійського життя – з психологічною чіткістю. Його герої – буддійський чернець і хлопчик-сирота, син англійського солдата, – одночасно і причетні до Індії (буддизм – релігія індійського походження, а хлопчисько виріс безпритульником в індійському місті і відчуває себе в цій країні як риба у воді), і відокремлені від неї. Їх очима і бачить читач усе різнобарв’я мов, релігій, народів і звичаїв цієї великої і прекрасної країни.

Кіплінг досяг вершин слави на межі століть: вона вже прохолола, коли в 1907 р. письменник отримав Нобелівську премію. А після Першої світової війни його творчість стала сприйматися в Англії тільки як настирлива й брехлива пропаганда. У Росії Кіплінгу пощастило більше, – щоправда, тут його знали головним чином як поета і дитячого письменника. У наші дні, проте, і в англомовних країнах він стає визнаним класиком, – ймовірно, світ знову потребує мужності і честі, співцем яких він був.

«Це не мій твір. Мій приятель метис Габрал Міскітта розказав мені про все це в час між заходом місяця і ранком, за шість тижнів до своєї смерті, а я тільки записував його відповіді на мої питання».

Уже перші рядки оповідання «Брама Ста Смутків», яким Кіплінг дебютував як прозаїк, одночасно створюють враження і граничної достовірності («...записував його відповіді на мої питання» – у цій фразі так і видно репортера, тим більше що оповідання вперше з’явилося в газеті, де Кіплінг опублікував чимало справжніх інтерв’ю), і романтики (таке забарвлення вносять слова «між заходом місяця і ранком»). Поєднання цих, здавалося б, непоєднуваних елементів – найхарактерніша прикмета Кіплінга.

Сюжету в оповіданні немає – він є монологом наркомана. «Брама Ста Смутків» – назва кубла, куди він ходить палити своє «чорне куриво», тобто опіум. «...У мене було щось подібне до дружини. Тепер її немає
в живих. Люди говорили, що я її звів в могилу тим, що вподобав чорне куриво. Може, й справді звів, але це було так давно, що вже втратило будь-яке значення». З плутаної оповіді, де мовець постійно повторює одне і те ж, забуваючи, про що тільки-но говорив, де постійно звучать слова «це не має значення», виникає страшна картина особистості, що розпадається. Але цей жах відчувається за текстом: тон самого оповідання цілком спокійний, але спустошено-байдужий. Оповідач (він же головний персонаж) майже втратив і пам’ять про минуле, і здатність відчувати будь-що – навіть близькість власної смерті не викликає у нього ніяких емоцій: «Мені хотілося б померти... на чистій, прохолодній рогожі, з люлькою доброго курива в зубах... А потім... Втім, це не має значення. Ніщо не має для мене великого значення... Хотілося б тільки, щоб Цин Лін (власник кубла. – І. П.) не підмішував висівок до чорного курива».

Багато оповідань Кіплінга, подібно до «Брами Ста Смутків», ніби на наших очах народжуються з нарису. Екзотичний матеріал подано не як цікаву чудасію, а як природний (для автора, а тим самим і для читача) побут, на тлі якого виступають герої. Але від нарисів оповідання Кіплінга відрізняються емоційним напруженням, хоча й захованим «углиб», – саме задля нього, а не задля екзотики, вони й написані. Ця емоційна напруженість не в останню чергу досягається загостреним лаконізмом. Тут позначився досвід Кіплінга-поета: адже у віршованому рядку кожний склад на обліку.

Кіплінга знають усі, – правда, часто тільки в одній якості: як дитячого письменника. Кожна дитина дізнається спершу про допитлеве Слоненя, потім про відважного мангуста Ріккі-Тіккі-Таві і «Жабеня»-Мауглі. Перші дві казки – зі збірки, заголовок якої можна перекласти як Історії просто так» або «Такі ось історії». А про Мауглі Кіплінг писав у двох випусках «Книги джунглів» (1894–1895 рр.). Разом з оповіданнями до цих книг входили й вірші. Деякі з них теж відомі майже всім: «На далекій Амазонці...».

Дитяча література не була для Кіплінга головною справою, не була й випадковою. У книзі для дітей можна багато про що говорити прямо і детальніше, ніж у будь-якій інший. Наприклад, оповідання про Мауглі містить, мабуть, найдокладніший опис того, якою, на думку Кіплінга, має бути справжня людина. І дитячі книги не випадково належать до числа кращих творів письменника: з дітьми він говорив всерйоз, говорив про те, у що вірив і про що думав. І при цьому умів бути веселим і цікавим.