Серед найвідоміших сищиків світу одним з перших вважається отець Браун. Оповідання про нього визнані класикою детективу, а їх творець – Гілберт Кіт Честертон став першим президентом «Клубу детективних письменників», заснованого у 1928 р. До цього клубу входили такі майстри жанру, як Агата Крісті, Дороті Сейерс, Річард Остін Фрімен і Джон Діксон Карр. Член клубу монсеньор Рональд Нокс, глибоко шанував Честертона, писав, що оповідання про отця Брауна – не детективи або хоча б «більше ніж детективи». Коли ж самого Честертона питали про його професію, він називав себе журналістом, а не письменником. За своє життя він видав понад 100 томів. У цій величезній спадщині дослідники виділяють три головні напрямки творчості Честертона: власне журналістика, літературна критика і богослов’я. Віршам, романам і новелам відводиться тут далеко не перше місце. Але як Конан Дойл залишився в сприйнятті читачів творцем Шерлока Холмса, так і Честертон запам’ятався головним чином як творець отця Брауна.

Отець Браун – товстенький коротун з високим голосом і схожим на галушку дитячим личком, у нього «риб’ячі очі» і не «надто витончена хода». Розслідуючи злочини, він «дивився в простір безглуздим ідіотським поглядом. Він завжди здавався ідіотом, коли його розум працював особливо напружено». Священик настільки безглуздий і непомітний, що автора можна запідозрити в насмішці над своїм героєм, але саме в його вуста Честертон вкладає абсолютно здорові думки, що вражають етичною глибиною і людинолюбством.

«Люди не бачать чогось, тому що не чекають» – саме цей психологічний парадокс любив обігрувати у своїх новелах Честертон. Наприклад, в оповіданні «Невидимка» вбивцю не помічають через те, що він – листоноша, а на таку звичну фігуру ніхто просто не звертає уваги. У «Диві «Півмісяця»» люди швидше готові повірити, що злочин скоєно потойбічними силами, ніж шукати раціональні пояснення тому, що відбувається. А в «Дивному злочині Джона Боулнойза» саму ідею детективного оповідання ніби вивернено навиворіт.

В одному місті живуть сер Клод Чемпіон, людина вельми успішна і навіть знаменита, і скромний учений Джон Боулнойз. Усе своє життя сер Чемпіон присвятив тому, щоб збудити заздрість шкільного друга – Боулнойза. Він оселив Джона в маленькому будиночку поряд з власним особняком, щоб той відчув себе невдахою, проте Джон не звернув на це уваги. Тоді сер Чемпіон став настирливо залицятися до дружини вченого; світське товариство, газетярі – усі чекали скандалу. Але Джон Боулнойз сліпий щодо цього. «Якщо ви... скажете йому: «Чемпіон хоче вкрасти у тебе дружину», він визнає, що жарт грубуватий, а що це ні в якому разі не жарт – така думка не знайде доступу до його чудової голови».

Відчуваючи невгамовну злість і заздрість до сусіда і не знайшовши іншого способу зробити йому прикрість, сер Чемпіон скоює самогубство, причому обставляє його так, що вбивцею виглядає Джон Боулнойз. А «дивний злочин» Боулнойза полягає в тому, що вчений видає себе перед газетярем за власного слугу, повідомляючи, що «господаря немає вдома»...

Абсолютно нового звучання набувають новели про отця Брауна після знайомства з релігійно-філософськими і літературно-критичними працями Честертона.

Він любив і дуже добре розумів дуже різних письменників. Коментарі Честертона до новел Роберта Браунінга (1903 р.), монографії «Джордж Бернард Шоу» (1909 р.), «Вікторіанська епоха в літературі» (1913 р.), дослідження творчості У. Блейка, Ч. Діккенса, Р. Л. Стівенсона увійшли до скарбниці англійської критики.

Навернення до католицької віри Честертон називає найглибшим переворотом у своєму житті. Про те, як він, людина, якій християнство колись здавалося «справді диким», прийшла до віри, розказано в книзі «Ортодоксія» (1908 р.). Пізніше Честертон написав трактати «Святий Франциск Ассизський» (1923 р.), «Святий Тома Аквінський» (1933 р.) і книгу «Вічна людина» (1925 р.), що вважається кращою апологією християнства у XX столітті.

Дуже важливе в детективних історіях Честертона те, що в них відсутній момент передачі злочинця владі. Отець Браун хоче виправити людину, яка помилилася, а не покарати її. І часто злочинець буває або відпущений Брауном і залишається відповідальний перед Богом, або, коли виправити вже нічого не можна, скоює самогубство (ще більший гріх з погляду християнства). Проте не можна сказати, що отцеві Брауну притаманне тільки добросердя і всепрощення. В оповіданні «Зла доля родини Дарнуей» звучать такі його слова: «…я готовий зрівняти з землею всі готичні споруди на світі, щоб зберегти спокій навіть одній людській душі...».

В «Ортодоксії» Честертон писав, що його творча свідомість виросла з казок і що серйозність – не чеснота. «Людині властиво сприймати себе всерйоз. Передову статтю набагато легше скласти, ніж жарт... Легко бути важким, важко бути легким». Казковість і легкість набули сили закону в його романах. Проте саме романи викликали найбільшу кількість докорів на адресу автора: його герої дуже часто схожі на ходульні ідеї й картонні фігурки. Честертон ці недоліки цілком усвідомлював і називав свої романи «хорошими, але зіпсованими сюжетами».

Честертон, «любитель англійської поезії й трюїзмів», як він сам про себе говорив, невпинно повторював читачам загальновідомі істини. Багато з них належали його власному перу, наприклад: «Сам я ніколи не ставився всерйоз до себе, але я завжди всерйоз ставився до своїх думок» або «Якщо ви не фарбуватимете білий стовп, він незабаром стане чорним». Усе життя Честертон і займався тим, що фарбував білий стовп – свідомість читача – усіма доступними йому способами: за допомогою детективних оповідань, романів, літературної критики, поезії та богословських трактатів.

Крім отця Брауна Честертон створив також іншого детектива-аматора – журналіста Хорна Фішера. Честертон багато писав для преси. З 1905 р. і до кінця життя він вів колонку в газеті «Іллюстрейтед Лондон ньюс», спільно з друзями видавав журнал і газету. Честертон був дуже зосереджений на політиці і до 1909 р. активно підтримував лібералів. Його молодший брат Сесіл теж був відомим і сміливим журналістом. Одного разу він спробував викрити одну велику фірму, яка підгодовувала корумпованих урядовців і отримувала вигідні замовлення, але зазнав невдачі. Для Честертона поразка брата стала особистим горем і вилилася у створений через п’ятнадцять років після цих подій образ Фішера – сумної людини, що розчарувалася в самій можливості чесної політики.