Він стверджував, що поезія «має бути складною». Він же, вслід за своїм сучасником англійським мислителем і поетом Томасом Хьюмом, бачив вищу ціль поезії в «ясному і точному описі». Можливо, річ у тому, що в кінці другого тисячоліття «ясність» і «точність» уже не служать синонімами простоти, подібно до того як рима або віршований розмір не є неодмінною умовою поетичності...

Попри всю уявну суперечність поет-мислитель Томас Стернз Еліот, як ніхто інший, був послідовний і в житті, і в творчості.

Непростим виявився пройдений ним шлях від радикального новаторства в поезії до глибинного осмислення традиції в мистецтві і культурі. Величезну роль у поетичному самовизначенні Еліота відіграло його знайомство в 1914 р. з Езрою Паундом (1885–1972), уже тоді широко відомим англо-американським поетом. Паунд високо оцінив творчість побратима по перу, і особливо «Любовну пісню Дж. Альфреда Пруфрока» – програмний твір раннього Еліота, пізніше включений ним у першу збірку віршів «Пруфрок та інші спостереження» (1917 р.).

Герой не здатний ні на любовний, ні на якийсь інший вчинок; іноді здається, що він юродствує. Усе, на що Пруфрок може насмілитися, на що він, за власним визнанням, у силах зважитися, – це «зачесати волосся на лисину» або «з’їсти грушу». Проте ця здатність до самоіронії робить його образ майже трагедійним, а «пруфроківське» світовідчуття – трагічним.

Пристрасть до прямого і прихованого цитування, «культурного шифрування» стає «візитною карткою» усієї дальшої творчості поета. Такі твори, як «Безплідна земля» (1922 р.), «Пустотілі люди» (1925 р.), стали наслідком розробленої Еліотом теорії, що надовго визначила його погляди на художника і мистецтво. Світ цих поем – світ, сприйнятий сучасною пересічною людиною.

Її повсякденний досвід, відзначає Еліот, хаотичний, непостійний, фрагментарний. «Вона закохується або читає Спінозу, і ці дві події не мають нічого спільного між собою, або одне з одним, або з шумом друкарської машинки, або із запахом готування їжі».

Переживання реальності складається з безлічі складових, на перший погляд, один з одним ніяк не зв’язаних. І лише свідомість поета здатна інтуїтивно привести їх до єдності, намацати в них щось загальне – якийсь «історико-культурний знаменник». Звідси й складність еліотівського письма: воно вимагає від читача максимальної співучасті, припускаючи в ньому незвичайну ерудицію. Поеми Еліота – це зібрання різнорідних мовних шарів, причому часто перехід від мови автора до прямої мови персонажа не забезпечується ніякими ремарками. Мова асоціативна: Данте і Шекспір, лицарський епос і такі милі Еліотові, відкриті ним наново для читачів XX ст. поети-метафізики на чолі з Джоном Донном, присутні в його творіннях у вигляді посилань і натяків.

До кінця 20-х рр. у творчості і світогляді поета відбувся перелом. «Класицист у літературі, рояліст у політиці і англо-католик у релігії» – так тепер визначає Еліот свою позицію. Підсумком його творчого, філософського і людського становлення є поетичний цикл «Чотири квартети» (1934–1942 рр.), в якому автор розмірковує над природою часу.

У порівнянні з колишніми поемами мова «Квартетів» помітно полегшена, а думка гранично згущена. У цьому циклі, як ніде, стає ясно – слова і образи завжди хвилювали поета набагато менше, ніж те, що за ними стоїть. Його кредо – створювати поезію «без жодної зовнішньої поетичності, поезію, голу до кісток, настільки прозору, щоб... при читанні ми звертали увагу не на самі вірші, а лише на те, на що вони вказують».