Основи теорії мовної комунікації

1.8. Форми вербальної комунікації

Будь-яка вербальна комунікація здійснюється в контексті певної ситуації у межах однієї зі сфер діяльності людини та організації суспільного життя:

а) особиста сфера (сфера приватних інтересів), у якій мовець функціонує як приватна особа. Центром цієї сфери є сім´я, дім, друзі;

б) публічна сфера, де мовець діє як член загальної спільноти або організації;

в) професійна сфера, в якій мовець виконує свої посадові чи професійні обов´язки;

г) освітня сфера, в якій мовець бере участь в організованому навчальному процесі.

Із кожною сферою корелюються відповідні форми вербальної комунікації. Залежно від спрямування потоку мовлення під час комунікації виокремлюють монологічне та діалогічне (полілогічне) мовлення. За одно-спрямованого потоку мовлення комунікація характеризується активністю одного комуніканта, тому його мовлення називають монологічним. Якщо передавання повідомлення спрямоване у двох або декількох напрямах, форма вербальної взаємодії діалогічна (полілогічна), при цьому періоди мовленнєвої активності кожного комуніканта змінюються періодами сприйняття та опрацювання інформації.

Первинною природною формою мовного спілкування вважають діалог.

Діалог (грец. diálogos — розмова, бесіда) — форма вербальної взаємодії, як правило, між двома комунікантами (діада), яка складається з обміну репліками-висловлюваннями.

Висловлюванням властиві ситуативність (залежність від обставин розмови), контекстуальність (зумовленість попередніми висловлюваннями) та варіативний ступінь підготовленості й організованості (від незначного у побутовому діалозі до високого у діалозі-інтерв´ю під час прийому на роботу).

Полілог — це підвид діалогу, в якому кількість комунікантів більше двох. Діалог функціонує практично в усіх сферах комунікативної діяльності мовців.

Вторинною формою мовного спілкування є монолог.

Монолог (грец. monos — один, єдиний і logos — слово, думка) — форма вербальної комунікації, що складається з висловлювань одного комуніканта, розрахованих на пасивне або опосередковане сприйняття адресатом.

З одного боку, якщо мовець заговорив, то він розраховує на увагу адресата, з іншого — від адресата очікується лише сприйняття, а не відповідь. Основні сфери використання монологу — публічна (виступ оратора на зборах, теле- або радіоведучих тощо), освітня (мова лектора, вчителя на уроці тощо), професійна (доповіді підлеглих начальнику, вказівки начальника підлеглим тощо). В особистій сфері спілкування монологом послуговуються не часто.

Діалог як форма вербальної комунікації. Основними умовами виникнення та функціонування діалогу російські фахівці з комунікативної лінгвістики Оскар Гойхман і Тетяна Надєїна вважають такі:

1) вихідний розрив у знаннях комунікантів, тобто якщо партнери не будуть повідомляти нову (невідому) інформацію щодо предмета розмови, а почнуть обмінюватися загальновідомими істинами (наприклад, Кольоровий телевізор дає змогу отримувати кольорові зображення), діалог не відбудеться;

2) потреба у спілкуванні, яка виникає в ситуації, коли дані стосовно предмета спілкування, котрими володіє суб´єкт, виявляються недостатніми. Присутність у цій ситуації партнера, який реально або потенційно може бути джерелом невідомої інформації, робить імовірним виникнення діалогу;

3) детермінізм, інакше кажучи, дотримання при-чинно-наслідкових зв´язків під час продукування діалогу: репліки мають причини; причини та наслідки повинні бути пов´язаними; відсутність таких зв´язків призводить до порушення повноцінного спілкування й виникнення розмови типу: На городі бузина, а в Києві дядько (рос. Я би за тебя пошла, да у меня корито);

4) спільна пам´ять, коли співрозмовники повинні мати принаймні мінімальний спільний запас знань про минуле. Якщо почати розмову про те, хто переможе у футбольному матчі команди «Динамо» (Київ) та студентів фізвиховання Кіровоградського педуніверситету, то такий діалог не матиме смислу, тому що він суперечить елементарним відомостям, накопиченим із цієї теми;

5) спільні знання мовного коду, без яких діалог як мовна форма спілкування не відбудеться, якщо партнери говорять різними мовами або один із них насичує своє мовлення термінологією, якої немає в активному мовному запасі співрозмовника.

Діалогічне мовлення виконує функції запиту — повідомлення інформації; пропозиції (у формі наказу, прохання, поради) — прийняття (неприйняття) запропонованого; обміну судженнями (думками, враженнями); взаємопереконання (обґрунтування) своєї думки (позиції); експресивну (емоційно-виразну) для відтворення емоцій, підтримання соціальних контактів між комуні-кантами.

Залежно від провідної комунікативної функції, яку виконує діалог, виокремлюють такі функціонально-комунікативні його типи:

а) інформативний діалог (діалог-розпитування), мета якого — отримання інформації. Складається він переважно з питань та відповідей, може включати згорнутий монолог або риторичні питання. Ініціатива запиту інформації буває односторонньою або двосторонньою. Односторонній діалог-розпитування називають інтерв´ю;

6) прескриптивний діалог, що передбачає прохання (наказ) та обіцянку (відмову) виконати запропоновану дію. При цьому адресант пропонує програму дій, а адресат береться (не береться) за її виконання;

в) діалог — обмін думками, що має вигляд суперечки або дискусії, якій властива тематична єдність, попри різні погляди щодо предмета обговорення. Обидва партнери — експерти в обговорюваних питаннях. Вони висловлюють свою позицію, наводять аргументи для доказу або спростовують її. При цьому ініціатива ведення діалогу двостороння;

г) діалог — урегулювання міжособистісних стосунків, що охоплює два підвиди: діалог-унісон (щире визнання досягнень (поглядів, позицій) партнера) та діалог-дисонанс (взаємне з´ясування стосунків);

ґ) «пустослівний» діалог, мета якого — емоційне спілкування (скарги, вихваляння, захоплення, побоювання, острахи тощо) або інформаційно пуста розмова на інтелектуальні теми.

Як формі вербальної взаємодії діалогу властиві психологічний, соціоінтерактивний, комунікативно-мовний аспекти.

Діалогічне мовлення у психологічному аспекті. Воно характеризується вмотивованістю, тобто виникає з потреб комунікантів; зверненістю, тому що, як правило, діалог відбувається у безпосередньому контакті комунікантів і передбачає зорове сприйняття співрозмовників; ситуативністю, оскільки часто зміст діалогу можна зрозуміти лише з урахуванням тієї ситуації, в якій він відбувається; спонтанністю, у зв´язку з тим що мовленнєва поведінка кожного комуніканта значною мірою зумовлена мовленнєвою поведінкою його партнера; двостороннім характером, тобто від комунікантів вимагається двостороння мовленнєва активність у говорінні та аудіюванні.

Характерною комунікативно-мовною особливістю діалогічного мовлення є переважання комплексів «питання — відповідь». О. Гойхман та Т. Надєїна класифікують питання за різними ознаками так:

— уточнювальні питання, які спрямовані на з´ясування істинності і потребують відповіді так чи ні; запов-нювальні питання, орієнтовані на здобування нових знань щодо предметів, подій, явищ. їх характерна ознака — питальні слова хто? що? де? коли? чому? як?;

— прості питання, які не можуть бути розчленовані на більш прості висловлювання; складні питання, котрі включають більше одного питання;

— коректні питання, які ґрунтуються на істинних судженнях, та некоректні, основані на неістинних або невизначених судженнях;

— нейтральні питання, які не мають емоційного забарвлення і жодним чином не впливають на особистість партнера; доброзичливі питання, що позитивно емоційно забарвлені й акцентують на доброзичливому ставленні до партнера; провокаційні питання, які негативно емоційно забарвлені і вміщують явне чи приховане спонукання партнера до неправильних мовленнєвих дій.

Відповіді класифікують у такий спосіб:

— правильні відповіді, які виражають істинні судження, логічно пов´язані з питанням і дають змогу отримати додаткові відомості, уточнити погляд на певну проблему; неправильні відповіді, пов´язані з питанням, але які неправильно відображають дійсність; відповіді «не по суті», що можуть бути істинними, але логічно не пов´язаними з питанням, тому партнер не бере їх до уваги;

— позитивні відповіді, що виражають волю адресата дати істинне судження, доповнити знання адресанта з предмета питання; негативні відповіді, які передають відмову адресата відповідати на запитання з тієї чи іншої причини (некомпетентність, міркування етичного плану тощо).

Загалом діалогам властиве переважання питальних і спонукальних висловлювань серед ініціативних реплік (початкових: репліка-питання, репліка-твер-дження тощо) та повторів і перепитувань серед реактивних реплік (репліка-відповідь, репліка згоди або заперечення).

Діалогічне мовлення в соціоінтерактивному аспекті. Діалог є універсальною формою соціальної активності суб´єкта мовлення. Крім реалізації функції спілкування у процесі діалогічного мовлення відбуваються організування взаємодії, здійснення впливу, регулювання відношень засобами мовного коду. При цьому глобальною метою учасників діалогу є установка на кооперацію або її відсутність, тобто вербальна взаємодія може бути кооперативною (гармонійною) або некооперативною (конфронтаційною, дисгармонійною).

Інтерактивність слід розуміти не тільки як взаємодію адресанта та адресата між собою, а і як їх взаємодію зі змістом діалогу. Опрацювання змісту реплік у діалозі (розуміння, тлумачення, оцінювання тощо) є структурним елементом інших видів діяльності. Бути учасником діалогічної взаємодії означає спільно конструювати реальність за допомогою мовного коду, дотримуючись певних принципів і правил обміну. Отже, діалог як форма вербальної комунікації є колективною діяльністю, у процесі якої партнери координують як сам процес, так і його зміст.

Діалогічне мовлення в комунікативно-мовному аспекті. Мовні особливості діалогу охоплюють еліптичність, або синтаксичну неповноту, реплік, вживання готових мовленнєвих одиниць (формул, кліше, стереотипів), слів — заповнювачів пауз, стягнених форм і неповний стиль вимови.

Діалог — це кооперативна діяльність комунікантів, які мають певну спільну мету. Успішний діалог передбачає дотримання базових нормативних принципів (правил), котрі регулюють поведінку комунікантів під час вербального контакту. Найбільш поширений у спеціальній літературі — принцип кооперації у вигляді комунікативних максим, сформульований британським філософом Гербертом-Полом Грайсом (1913— 1988). Російський мовознавець Юрій Рождественський (1926—1999) у книзі «Теорія риторики» (2006) виокремив закони, властиві діалогам:

а) закон часу — безкінечне продовження діалогу в одному його жанрі знищує інформаційну цінність мовлення (і навпаки);

б) закон аудиторії — безкінечне розширення аудиторії в одному жанрі діалогу знищує інформаційну цінність мовлення (і навпаки);

в) закон компетентності аудиторії — недостатній рівень знань учасників діалогу з предмета мовлення знищує інформаційну цінність мовлення (і навпаки);

г) закон доречності — організація діалогу за місцем, часом та комунікантами, яка не враховує зацікавленості учасників у предметі спілкування і знищує інформаційну цінність мовлення (і навпаки).

Отже, основна мета учасників діалогу — підтримувати мовленнєву взаємодію, за якої вони послідовно продукують різноманітні за своєю функцією мовленнєві акти, поєднані ситуативно-тематичною спільністю. Висловлення спрямовані на обмін інформацією, спонукання до дії, вираження емоційної оцінки, дотримання норм мовленнєвого етикету.

Монолог як форма вербальної комунікації. Монологічне мовлення виконує інформативну функцію (повідомлення інформації про предмети, події, явища); впливову (спонукання до дії чи попередження небажаної дії, переконання щодо справедливості (несправедливості) тих чи інших дій, явищ, подій); експресивну, або емоційно-виразну (використання мовленнєвого спілкування для опису емоційного стану, зняття емоційної напруженості); розважальну (для розваги слухачів — виступи на сцені, анекдоти, жарти тощо); ритуально-культову (для комунікації під час культових подій, ювілеїв, свят, релігійних обрядів тощо).

Залежно від комунікативної функції та характеру логіко-синтаксичних зв´язків між реченнями виокремлюють такі типи монологів, як опис, розповідь і міркування. В основу їх класифікації покладено логічні категорії «простір», «час», «причина» та «наслідок». Мовець або описує факти об´єктивної дійсності, передаючи їхні сутнісні та просторові ознаки, або повідомляє (розповідає) про них, розглядаючи у часових відношеннях, або розмірковує про них, беручи до уваги інші відносини, насамперед причинно-наслідкові.

Монолог-опис — це мовний продукт, у якому констатують наявність чи відсутність будь-яких ознак в об´єкті, вказують його просторове розміщення. М о н о -лог-розповідь — мовний продукт, у якому повідомляється про розвиток подій, пригод, дій чи станів. Дійсність сприймається у процесі її розвитку та зміни в часовій (хронологічній) послідовності. Його різновиди — монолог-повідомлення (стислий виклад фактів чи подій в інформативній формі) та монолог-оповідь (суб´єктивно-особистісний опис подій із життя самого мовця). Монолог-міркування — це мовний продукт, на підставі якого на основі вихідної тези (декількох тез) роблять висновок. Для монологу-мірку-вання властивий причинно-наслідковий зв´язок між реченнями. Його різновид — монолог-переконання, мета якого — переконати адресата, сформувати в нього мотиви, погляди, спонукати до дії.

Функціонально-смислові типи монологів рідко функціонують у чистому вигляді, зазвичай вони реалізуються як комбіновані форми, наприклад у розповіді або міркуванні може бути опис тощо.

Монолог у психологічному аспекті мовлення. Із цього погляду монологу властиві такі ознаки, як одно-спрямованість (монолог не розрахований на реакцію-відповідь уголос); зв´язність (виражається у цілісності думки та композиційно-смисловій єдності продукту мовлення); тематичність (співвіднесеність висловлювання з певною загальною темою). Комунікативно-смислова організація монологу підпорядковується одній загальній темі (макротемі), яка складається з підтем

(мікротем); відносно безперервний спосіб мовлення (монолог, як правило, не обмежується одним висловлюванням і триває певний час); логічність (відповідність структури мовлення законам логіки та мислення, відношенням і зв´язкам реальної дійсності) та послідовність (логічна зв´язність думок).

Монологічне мовлення в мовному аспекті. У цьому плані монолог характеризується структурною завершеністю речень, відносною повнотою висловлювань, роз-горнутістю та різноструктурністю фраз.

Специфічні мовні категорії монологу — «когезія» («зв´язність») та «когеренція» («цілісність»). Когезія — це формально-граматична зв´язність тексту, яка визначається різними типами мовних відношень між реченнями-висловлюваннями. У класичній праці про когезію тексту британського мовознавця Майкла-Александера-Кірквуда Холлідея та австралійської лінгвістки Рукайї Хасан виокремлено такі аспекти відношень:

а) вказівна, особова референція: Помийте та обчистіть шість яблук. Поріжте ці яблука та покладіть їх до каструлі;

б) сполучники та інші конектори (з´єднувальні одиниці): і, а також, але, проте, більше того тощо;

в) лексична когезія (повтори): Наполеон був великим полководцем. Переможець битви під Маренго дуже пишався своєю репутацією. Бонапарт також відомий своєю звичкою тримати руку на животі. Вважають, що проблеми імператора зі шлунком є причиною його улюбленої пози.

Когеренція охоплює не лише формально-граматичні аспекти зв´язку висловлювань, як когезія, а й семантико-прагматичні (тематичні та функціональні) аспекти смислової зв´язності (цілісності) тексту, серед яких виокремлюють:

— тема-рематичну зв´язність (компонент інформаційно-комунікативної структури тексту, який забезпечує зв´язок між відомим та новим у процесі його розгортання);

— експлікатури (експліцитно виражені значення та смисл у висловленнях відповідно до наміру автора) та імплікатури (небуквальні аспекти значення та смислу, які не визначаються безпосередньо конвенціональною структурою мовних одиниць (мовним кодом); те, про що натякається);

— інференції (вивідні знання, до яких вдаються (додумують) слухачі, позбавлені безпосереднього доступу до процесів породження мовлення мовцем у його свідомості);

— пресупозиції (смислові компоненти висловлень, істинність яких необхідна для того, щоб вони були не семантично аномальними, а доцільними у певному контексті).

Оволодіння монологічним висловлюванням мовцями відбувається цілеспрямовано (у процесі навчання), у той час як діалог освоюють спонтанно. Однією з перших наук вивчати проблеми побудови монологу почала риторика — наука про красномовство або наука переконання. Класична риторика виокремлює п´ять елементів, з яких складається підготовка публічної промови (Л. Мацько, О. Мацько):

1) інвенція — етап задуму, намірів, ідей формулювання гіпотези майбутнього виступу;

2) диспозиція — формулювання основних понять про предмет виступу, визначення правил оперування поняттями;

3) елокуція — етап розкриття законів мовного вираження предмета спілкування. Підрозділом елокуції є елоквенція, або красномовність (знання про тропи, риторичні фігури);

4) меморія — етап запам´ятовування змісту промови, тренування пам´яті;

5) акція — зовнішня і внутрішня підготовка оратора до виступу. На цьому етапі під час виголошення промови має реалізуватися вся тривала попередня підготовка оратора.

Монолог суттєво відрізняється від діалогу складнішим характером лінгвістичних одиниць (лексичних, синтаксичних, інтонаційних), розгорнутістю, меншим використанням немовленнєвої інформації (замість того щоб вказати на предмет, у монологічному мовленні його слід назвати або описати, якщо він не відомий слухачам), більшою довільністю та меншою залежністю від співрозмовника.