Основи теорії мовної комунікації

2.1. Підходи до вивчення мовної особистості як основного суб`єкта комунікації

У сучасній мовознавчій науковій парадигмі особистість постає переважно в іпостасях «людина, яка говорить» (homo loquens), «комунікативна особистість», «мовна особистість», «мовленнєва особистість». Доречна думка В. Красних, згідно з якою homo loquens — родове поняття до інших трьох понять, тобто людина в кожен момент своєї комунікативної діяльності є одночасно комунікативною особистістю, мовною особистістю і мовленнєвою особистістю.

Сучасна антропоцентрична парадигма ставить у центр дослідницької уваги основний суб´єкт комунікації — homo loquens. Комунікація, як зазначає М. Макаров, охоплює намір кожного комуніканта виразити Себе, власне Я (Ego), визнання Іншими цього наміру, організацію дій (індивідуальних актів) та взаємодію (соціальну інтеракцію) відповідно до цих взаємоспря-мованих інтенцій. Інтелект людини, як і її саму, неможливо уявити поза мовою та здатністю породжувати і сприймати мовлення.

Homo loquens вступає в комунікацію не як глобальна особистість, у якій поєднано всі її складники, а як особистість «параметризована», що виявляє в акті мовлення одну зі своїх соціальних функцій або психологічних аспектів, у зв´язку з якими й слід інтерпретувати її висловлювання. Відтак доцільно розглядати комуніканта як парадигму особистостей (ролей, позицій) та рівнів, яким властиві різні комунікативно-мовні підсистеми й відповідні комунікативні та метакомунікативні оргресурси, що взаємодіють із такими самими підсистемами партнера-комуніканта залежно від соціальних функцій (умов) спілкування.

Філософське розуміння поняття «особистість» охоплює такі значення: 1) людський індивід як суб´єкт відносин і свідомої діяльності; 2) стійка система соціально значущих рис, які властиві індивіду як члену певної спільноти (суспільства). Згідно з теорією австрійського психолога Зигмунда Фройда (1856—1939), особистість має такі складові: Ід — інстинктивні та вроджені аспекти особистості; Его— раціональна частина особистості, яка здійснює посередницькі функції між Ід та навколишньою дійсністю і відповідає за прийняття рішень; Супер-Его — система цінностей та етичних норм, що співвідносяться із совістю, тобто індивідуалізоване відображення «колективної совісті» соціуму (О. Леонтович). Отже, особистість — це «надскладний феномен із багаторівневою організацією...» (П. Зернецький), у структурі якої, на думку російської лінгвістки Ірини Тарасової, можливо вичленити Я тілесне (фізичне, фізіологічне), Я соціальне, Я інтелектуальне, Я психологічне та Я мовленнєво-мисленнєве. При цьому «..лтов´язаність лінгвістичного типу особистості з психологічними та антропологічними характеристиками індивіда дає змогу стверджувати, що за сукупністю цих параметрів можна розрізняти людей майже так само чітко, як і за відбитками пальців» (П. Зернецький).

Інтерес до людини як мовної особистості втілюється в численних підходах до її вивчення та інтерпретації в сучасному мовознавстві. Термін «мовна особистість» у 1987 р. був уведений до наукового обігу російським мовознавцем Юрієм Карауловим (нар. 1935), хоча саме поняття вперше використав російський літературознавець і лінгвіст Віктор Виноградов (1894—1969), однак перше звернення до цього терміна пов´язують із дослідженнями німецького вченого Лео Вейсгербера (1899— 1985). Як член певної національно-лінгвокультурної спільноти індивід засвоює та «привласнює» її суспільну свідомість, тобто систему значень на шляху становлення його як особистості (В. Красних), при цьому мова є одним із найпотужніших засобів соціалізації.

Мовна особистість — модель представлення особистості, що грунтується на аналізі дискурсу носія мови й узагальнено об´єктивує особливості використання ним системних засобів мови як з метою відображення його світобачення, так і для реалізації комунікативних інтенцій.

У російському мовознавстві шляхи дослідження мовної особистості розробляли В. Виноградов (особистість автора та особистість персонажа), О. Леонтьев (людина, яка говорить), Г. Богін (людина як носій мови), Ю. Караулов, який запропонував рівневу модель мовної особистості з орієнтацією на художній текст.

На часі більшість дослідників використовує поняття «мовна особистість» як для опису мовної особистості конкретної людини, так і для узагальнених характеристик, що об´єднують мовців певних етнічних та інших соціокультурних угруповань.

Нині поняття «мовна особистість» поширене у мовознавстві і його вивчають як систему «особистісних» феноменів (В. Красних), мовну та мовленнєву особистість (Ю. Прохоров), етносемантичну особистість (С. Воркачов), елітарну мовну особистість (О. Сиротині-на), мовну особистість західних та східних культур (Т. Снітко), словникову мовну особистість (В. Карасик), емоційну мовну особистість (В. Шаховський). Досліджують менталітетні та дискурсивні властивості мовної особистості (К. Сєдов), типи мовних особистостей, зокрема здійснили спробу визначення дискурс-портре-тів комунікантів на основі комунікативно-функціональної моделі дискурсу (П. Зернецький), виокремлюють і описують авторитарну мовну особистість (О. Пушкін, П. Крючкова), акцентуйовані мовні особистості (Я. Бондаренко) тощо. Однак, незважаючи на поширеність цього поняття у працях дослідників, дотепер немає єдиного узагальнення й осмислення різних його розумінь, а також комплексу характеристик мовця як учасника комунікативного процесу.