Основи теорії мовної комунікації

4.2. Лінгвістичні поняття «референція» та «пропозиція»

У розпорядженні мовців є світ референтів. Процес (результат) співвіднесення слова (мови) і предмета (предметного світу), не втіленого в слові, Є. Клюєв називає референцією.

Референція (лат. refero — доповідаю) — відношення між словом та об´єктом.

Однак не слово, а мовець навмисно вказує на об´єкт, вживаючи відповідну мовну форму, у такий спосіб вкладаючи референцію в неї (здійснюючи акт референції). Згідно з інтенціональним підходом, референтність не є якістю, властивою мовному знаку як такому. Референція — це колективна дія комунікантів, які використовують конвенціональні мовні знаки для вказування на реальний або гіпотетичний світ відповідно до своїх інтенцій. Завдання Al полягає в тому, щоб «згадати» слова й розташувати їх згідно з правилами коду, інакше картина світу не буде впізнана адресатом, а відтак не відбудеться передавання повідомлення. Завдання А2 — пристосувати надані у його розпорядження слова до світу й повернутися до того самого референта (набору референтів), що спонукав адресанта спродукувати висловлення.

Якщо адресант не пам´ятатиме, «як звати» кожного з референтів (він не називає й не позначає їх по-новому), процес його комунікації з адресатом буде неможливим: світ речей також припинить своє існування. Є. Клюєв наводить приклад з роману Г.-Г. Маркеса «Сто років самотності», коли мовці не знали імен референтів, тобто фактично втратили зв´язок між предметами та словами. Те, що закодовано в мові, — це не тільки інформація про світ, а й сам світ, до якого у мовців немає доступу в іншій формі.

Комуніканти обмінюються не лише референтом, а й «референтом + Я», причому Я — це змінна, яка потужно впливає на «суму». Узагальнено можна стверджувати, що кожне висловлення вміщує «стан справ» + «ставлення до стану справ», інакше кажучи, «те, що я пропоную дізнатись» + «те, як я це презентую», або «компонент світу» + «компонент мовця». Наприклад: Я задоволена, що ви вивчили теорію мовної комунікації напам´ять. Я сподіваюсь, що ви вивчили теорію мовної комунікації напам´ять. У мене є підозра, що ви вивчили теорію мовної комунікації напам´ять. Я збентежена тим, що ви вивчили теорію мовної комунікації напам´ять. Мені наплювати, що ви вивчили теорію мовної комунікації напам´ять.

Те, що висловлюється в усіх прикладах, — стабільне; це постійний інваріантний рівень висловлювання: ви, вивчити, напам´ять, теорія мовної комунікації. Це незмінна смислова константа, яка фіксує певний стан речей в реальному або можливому світі. Те, в який спосіб це висловлюється, становить варіантний рівень висловлювання, смислову змінну, яка виражає ставлення мовця до висловлюваного ним стану речей (модальність): Я задоволена, Я сподіваюсь, У мене є підозра, Я збентежена, Мені наплювати тощо.

Пропозиція — інваріантний рівень висловлювання («стан справ», «компонент світу», «те, що я пропоную дізнатись»); думка, відділена від суб´єкта висловлення (мовця).

Пропозиція визнається у лінгвістиці особливою формою репрезентації знань, базовою когнітивною одиницею зберігання інформації, яка відіграє головну роль у породженні, сприйнятті та інтерпретації вербального повідомлення (О. Кубрякова, М. Макаров). Термін «пропозиція» спочатку позначав судження в логіці та речення в лінгвістиці. Нового значення він набув на початку XX ст. у працях німецького вченого Готлоба Фреге (1848— 1925), який уперше відділив думку від акту її висловлення мовцем. Пропозиція, як зауважує М. Макаров, актуалізується у висловленні, набуваючи при цьому логіко-семантичного значення істинності-неістинності. Саме пропозиція передбачає можливість референції, тобто віднесення висловлення до реального світу. Отже, розуміння (декодування) висловлювання ґрунтується на вмінні вичленити пропозицію і співвіднести її з «компонентом мовця», тобто з тим, як він передає цю пропозицію.