Основи теорії мовної комунікації

7.3. Політичний дискурс

Мова в політиці реалізує декілька пов´язаних між собою функцій, основною з яких є персуазивна (регулювання світогляду і поведінки громадян). Визначальною ознакою політичного дискурсу є його спрямованість на адресата з метою домогтися перлокутивного ефекту — спонукати аудиторію до суспільно-політичної реакції. Як правило, учасники політичної комунікації представляють певні суспільно-політичні позиції, а обмін інформацією відбувається з яскраво вираженими прагматичними цілями, тобто комунікативний процес у політиці завжди має інтенційний характер.

Основна ознака сучасного політичного дискурсу — його розвиток у тісному зв´язку зі ЗМІ. Американському політичному дискурсові, зокрема, властиві наявність президентської риторики, його ціннісна орієнтація, дотримання принципу політичної коректності, посилена увага до проблеми прав жінок та становища етнічних меншин.

Учасники політичного дискурсу. У політичному дискурсі особлива адресантно-адресатна конфігурація, коли адресатом є соціум — народ, партійні прихильники, адресантом — політик, президент, лідер політичної сили, державний (політичний) діяч.

Для успішного досягнення адресантом своєї мети важливе створення вдалого іміджу, якому однаковою мірою сприяють як ораторські здібності промовця, так і його зовнішній вигляд, фото- та телегенічність. Мовне оформлення явищ політичного життя вплинуло на розвиток іміджевої комунікації. Однією з характеристик, що набуває значної ваги в епоху телебачення, є зовнішність політика. її часто пов´язують із поняттям «харизма» — емоційно-психічні здібності людини, завдяки яким її оцінюють як обдаровану особливими якостями і спроможну здійснювати ефективний вплив на інших людей. Силу харизми значною мірою доповнює мова, насамперед це стосується політичної комунікації.

Хронотоп політичного дискурсу. Він чітко окреслений: різноманітні урядові та державні установи, приміщення політичних організацій і партій, соціальних установ та громадських об´єднань. Політичні виступи та заходи в більшості випадків відбуваються згідно з відомими наперед графіками та розкладами, вони прив´язані до визначених часових меж. Однак потенційним хро-нотопом може бути необмежена кількість місць.

У політичному дискурсі концепт «час» (членування часу як суспільний ідеал, проголошений у межах політичних інституцій) і дискурсивний час (як інструмент для здійснення віддалених комунікативних завдань, регулятор текстопородження) не збігаються. Концепт «час» має лінійний та дискретний характер: основною позначкою на шкалі часу в політичному дискурсі слугують вибори, представлені як поворотна подія, від результатів якої залежить майбутнє адресатів політичних текстів. Лінійність часу має потенційну можливість як прогресивного руху (перемога своєї партії на виборах), так і регресивного (перемога суперників). Вибори також є значущим чинником дискурсивного часу — у міру їх наближення текстовий потік стає більш інтенсивним, підвищується категоричність висловлень, чіткішають тенденції до інвективності. Після виборів інтенсивність політичної комунікації падає, щоб знову зрости у період наближення нових виборів. Дискурсивний час у політичному дискурсі циклічний.

Мета і цінності, ключові концепти політичного дискурсу. Інтенція боротьби за владу — це специфічна характеристика політичного дискурсу. Вона присутня у всіх його жанрах. Ця інтенція виражена у такій особливості політдискурсу як атональність, тобто змагальність (А. Михальська). Отже, мовлення може бути зрозумілим і сприйнятим як боротьба, причому змагання та перемога — головна мета спілкування. Сучасний російський фахівець із риторики Анна Михальська виокремлює два типи відносин у політичному дискурсі:

1) гармонізуючий тип відносин (основу якого становлять істина та згода);

2) агональний тип відносин (ґрунтується на боротьбі і перемозі).

Якщо політику розуміти як боротьбу за завоювання та утримання влади, то політичний дискурс є демонструванням боротьби, агонії: «Запекла боротьба за владу розігрується як змагання, як великі національні ігри, для яких важливі певні іміджі, театралі-зованість, форми вияву мовленнєвої агресії тощо» (О. Шейгал).

Спосіб спілкування зумовлюється наявністю протилежних сторін (атональність не може реалізуватися без суперника), адресата-спостерігача (агонія — окрім боротьби, ще й театральне дійство, що неможливо уявити без глядачів). Сторони-суперники намагаються переконати аудиторію, що спричиняє постійну антропо-спрямованість політичного дискурсу (мотивація аудиторії, визначення пріоритетних проблем аудиторії та побудова образу адресата).

До базових концептів політичного дискурсу відносять концепти «влада» і «політик». Влада не має істотних відмінностей у повсякденній і науковій свідомості, це «спроможність, право і можливість примусу». Мета-форика влади виражається в таких асоціаціях, як відчужена належність, відкритий простір значущої тривалості, механізм, жива істота, персоналізація, об´єкт поклоніння. Влада в дискурсі безпосередньо пов´язана з поняттям «комунікативне лідерство». Культурно-мовний концепт «політик» можна проаналізувати за допомогою фреймового моделювання, у якому наявні такі слоти: людина визначеної статі, віку, з певного регіону, яка займається політичною діяльністю, притримується певної політичної орієнтації, належить до політичного інституту, виконує конкретні політичні функції, володіє професійно-діловими, морально-естетичними, психічними якостями.

Використання ціннісних концептів у лейбористському дискурсі Великої Британії зумовлене загальною антропоспрямованістю сучасного політичного дискурсу, віковою, соціальною та етнічною сегментацією британського суспільства. Важливу роль в організації політичного дискурсу відіграють аксіологічні одиниці, що позначають цінності, — аксіологеми. У лейбористському дискурсі можна виокремити три групи таких лексем:

1) загальнолюдські цінності, які вербалізуються за допомогою одиниць «сім´я», «чесність», «свобода», «мир», «надійність», «рівність», «можливість»;

2) національно-специфічні цінності, що реалізуються через аксіологеми «лідер» та «освіта»;

3) політична цінність єднання нації, яку передають за допомогою займенника «всі», прислівника «разом», іменників «співпраця», «партнерство», «нація», «суспільство» .

В американській політичній комунікації цінності також є головною складовою. Наприклад, дискурс президента Вілла (Вільяма) Клінтона орієнтувався на моральні і традиційні сімейні цінності, втілені у поняттях «сім´я», «здоров´я», «надійність», «безпека», «освіта». Його перемогу у президентських виборах 1996 р. багато в чому пов´язують із розробленням стратегії цінностей. Суперник Клінтона Б. Доул також звертався до цінностей у своїй кампанії, але недоліком його стратегії було те, що вона будувалася на антипоняттях. На відміну від стратегії негативних цінностей, демократи запропонували стратегію позитивних цінностей, яку виборці сприйняли набагато краще.

Жанрова стратифікація політичного дискурсу. Політичний дискурс реалізується в усній та писемній формах. До усної форми політичного дискур-с у зараховують публічні виступи політиків, їхні виступи на радіо, по телебаченню, інтерв´ю, прес-конференції, парламентські дебати, теле- та радіоновини; до писемної форми — різноманітні документи: партійні програми, маніфести, угоди, рубрики політичних новин у пресі, політичні плакати та листівки.

Основна форма реалізації політичної комунікації — політичний текст як складова та (або) результат політичної активності. Спектр політичних текстів широкий, проте спільне в них те, що всі вони є формою для представлення суспільству політичних цілей відповідно до основної мети політики — одержання і збереження влади. Відповідно до місця реалізації (парламент, вибори, з´їзд) виокремлюють парламентський виступ (він регламентується особливими правилами; крім того, існують відмінності у виступі міністра, депутата, канцлера), передвиборний, партійний, привітальний, святковий (присвячений пам´яті когось — пам´ятний і новорічний (різдвяний)).

Однією з найхарактерніших ознак нової політики під час виборчих кампаній стали телевізійні дебати. Вони дають змогу виборцям порівняти претендентів на посаду президента як політичних діячів та особистостей. Кандидати на посаду президента, зокрема, не можуть не лише робити те, що їм забажається, а й висловлювати власну думку з приводу того чи іншого питання, якщо це може нашкодити їхній кар´єрі.

Комунікативні стратегії і тактики політичного дискурсу. Усі комунікативні стратегії в межах політичного дискурсу мають одну мету — боротьба за владу. Під впливом чинника «наявність сторін, що змагаються» мовець змушений максимально зменшувати значущість статусу опонента, розвінчувати позиції свого політичного противника й максимально підвищувати свій статус.

Наявність адресата-спостерігача визначає можливість «гри на глядача», яким є потенційний виборець. Адресант намагається зробити процес спілкування більш видовищним, викликати емоційний відгук і в такий спосіб залучити адресата-спостерігача, який сприймає політичні події як певні дійства, що розігруються для нього (О. Шейгал). У політичному дискурсі використовують три стратегії:

1. Стратегія «гра на зниження». Вона передбачає спрямованість на суперника, намагання розвінчати його позиції. Стратегія реалізується через такі тактики:

1) тактика аналіз-«мінус» — розгляд ситуації, що опирається на конкретні факти, який має на меті вираження негативного ставлення до цієї ситуації, а також до людей, їхніх дій та вчинків;

2) тактика (безособового) звинувачення — визнання будь-кого винним у будь-чому, а також розкриття вчинків, дій винних осіб, при цьому їхніх імен не називають, а провини стають предметом відкритого обговорення й осуду;

3) тактика викриття — наведення фактів і аргументів, що викривають чиїсь провину, злочинність;

4) тактика образи — завдавання образи, приниження певної особи, що супроводжується демонструванням емоційної складової замість наведення доказів проти звинувачуваного.

Аналіз тактик, що презентують стратегію «гра на зниження», свідчить, що їх спільною ознакою є як імпліцитне, так і експліцитне вираження негативного ставлення адресанта не лише до предмета мовлення, а й до самого адресата, його особистості, чітке намагання А1 дискредитувати опонента.

2. Стратегія «гра на підвищення». Намагання адресанта піднести свій авторитет змушує його використовувати цю стратегію. Вона реалізує мету А1 максимально підвищити власний статус завдяки використанню таких тактик:

1) тактика аналіз-«плюс» — розгляд ситуації, що опирається на факти і має на меті імпліцитне вираження позитивного ставлення А1 до ситуації, про яку йдеться;

2) тактика самопрезентації — представлення певної особи у привабливому вигляді; вираження дотично, без прямої вказівки на об´єкт позитивного оцінювання (презентація) адресантом себе у привабливому, вигідному світлі;

3) тактика відведення критики — наведення з метою доказу невинності аргументів та (або) фактів, за допомогою яких можливо пояснити (виправдати) певні вчинки та дії;

4) тактика самовиправдання — заперечення негативних суджень про об´єкт критики та його причетності до того, чому дають негативну оцінку.

3. Стратегія театральності. Наявність у політичному дискурсі адресата-спостерігача зумовлює реалізацію стратегії театральності. «Театральний» підхід до ситуації представляє її «тлумачення як драми, де люди намагаються скласти один про одного певне враження» (М. Желтухіна). Ця стратегія представлена такими тактиками:

1) тактика підбурювання — заклик до певної дії, до прийняття певної позиції;

2) тактика кооперації — спосіб звертання до адресата, за допомогою якого адресант конструює образ адресата, апелюючи до ідей та цінностей, носієм яких він, на думку А1, є;

3) тактика інформування — наведення даних та фактів, яке не супроводжується вираженням ставлення мовця до них;

4) тактика обіцянки — добровільне зобов´язання зробити щось;

5) тактика провокації — підбурювання певної особи до дій (учинків), які можуть спричинити тяжкі наслідки для неї.

Серед мовних стратегій здійснення впливу на аудиторію головним є звинувачення політичного противника, яке відбувається через протиставлення лексичних антонімів.

Мовно-риторичні особливості політичного дискурсу.

Комунікативний акт реалізації політичного виступу має деякі загальні характеристики, властиві всім політичним виступам: адресант добре підготовлений, має манускрипт виступу і використовує виступ для зміцнення своїх позицій; комунікація первісно є усною, безпосередньо відтворені офіційні політичні виступи; між адресантом і адресатом не існує локальних і часових бар´єрів. Проте на практиці виступ виходить за межі малої групи й орієнтований на масову аудиторію, до якої звертаються за допомогою технічного медіума (ЗМІ). Отже, йдеться про масову, несиметричну комунікацію.

Тип комунікації політичного виступу — гібридний, тому що це письмово підготовлений текст і промова в тісній комунікативній єдності, у якій усна презентація є проміжною ланкою між письмово підготовленим манускриптом промови та її письмовим відображенням у пресі. За своєю природою політичний виступ монологічний, з елементами діалогу. Визначальною його ознакою є колективний характер, тому що він акумулює інтереси групи політиків і адресант лише представляє ці інтереси; політичний виступ створюють за участю інших авторів (референтів, спічрайтерів). У сучасному політичному виступі кількість комунікативних актів збільшено, тому що адресант представлений, як правило, двома особами: спічрайтер, тобто власне автор тексту, який для адресата завжди залишається анонімним, і політик, який озвучує цей текст і якому офіційно приписують авторство.

Структурно-морфологічний аспект політичного виступу має такі особливості: в його основі лежить трихото-мічна структура античної риторики (вступ, основна частина і висновок). Вступ орієнтований на слухача; основна частина — на інформаційний аспект і будується на використанні про- і контраргументації відповідно до часової системи координат: минуле є причиною ситуації в теперішньому часі, яку можна перетворити на благополучне майбутнє. Висновок розрахований на сприйняття слухача, він підбиває підсумки сказаного. Політичний виступ, темою якого є розв´язання певної проблеми, модифікує цю модель. Як правило, у вступі та (або) на початку основної частини чітко визначають проблему, далі називають причини, що викликали її, і заходи для її подолання, у висновку міститься заклик усунути проблему запропонованими засобами.

Стосовно синтаксичної структури речень загалом сучасні політики віддають перевагу простим реченням. Багато складних речень або мають характер формально простих, або головне речення не несе значного інформаційного навантаження, а лише вводить підрядне. Такі речення легше сприймаються, створюють видимість міркування з наступним висновком, мають апелятив-ний, стверджувальний характер. Подібне спрощення синтаксичної структури сучасного політичного виступу пов´язане із загальними тенденціями розвитку мови і впливом на нього ЗМІ, мови реклами. Це стало причиною широкого використання неповних речень. Важлива роль у політичних виступах питальних і умовних речень: найчастіше їх вживають у парламентському виступі, що зумовлено дебатним характером таких виступів, а також позицією представників опозиції як засобу негативної оцінки партії влади. Усі питальні речення функціонують або у вигляді риторичного питання, або на поставлене питання відразу дає відповідь сам промовець, тобто використовує «питально-відповідний хід», що виконує функцію актуалізації теми, полегшує адресату перехід до неї, а також слугує засобом інтимізації, оскільки «співрозмовником» є адресат, представлений уже як послідовник, однодумець, виразник спільної думки.

Часте використання модальних дієслів пов´язане з їхньою здатністю подавати висловлення як обґрунтоване, необхідне, можливе і регулювати модальність усього висловлення, готуючи свідомість адресата і сигналі-зуючи про наміри, побажання, вимоги політика. Вони мають імперативний характер і набувають у політичній комунікації підвищеної ідеологічної значущості.

Для реалізації прагматичної спрямованості виступів широко послуговуються граматичним часом. Наприклад, сучасному лейбористському дискурсу притаманна футуральна перспектива, яку створюють за рахунок уживання промісивів, а також одиниць, лексичне значення яких є тотожним значенню граматичної категорії майбутнього часу. Незважаючи на критику політиків стосовно невиконаних зобов´язань, давання обіцянок своїм виборцям залишається обов´язковою їх тактикою.

Особливе значення для всіх різновидів політичного виступу має використання прономінальних форм першої особи множини, тому що вони дають змогу політику реалізувати свої цілі: звертатися до різноманітних груп населення, установлювати зв´язки в межах групової свідомості залежно від своїх намірів, формувати почуття спільності, залучати адресата на свій бік, прямо звертаючись до нього і побічно представляючи себе і свою програму. Відповідно до прийомів ідентифікації та інтимізації використання прономінальних форм пов´язане з оцінністю. Говорячи ми, нашу групу, політики застосовують лише позитивну конотацію, а політичного противника характеризують у негативному плані.

Будь-який політичний виступ оснований на використанні загальновживаної літературної лексики, відомої всім членам комунікативного співтовариства, яка набуває політико-ідеологічних значень і відтінків: мова починає пристосовуватися до тих цілей, які політик ставить перед собою, внаслідок чого існуючі в загальному словниковому запасі слова стають тематичною (політичною) лексикою.

Одним із прикладів актуалізації загальнолітературної лексики в політичному виступі як особливому типі тексту є вживання ключових слів, слів-гасел, що стають такими завдяки своєму семантичному змісту і частоті вживання. Ключові слова та слова-гасла зв´язані між собою, вони — найважливіші елементи і типологічна особливість будь-якого політичного виступу. їх роль у впливі на адресата зумовлена стислістю, простотою і водночас певною семантичною нечіткістю, що дає змогу часто послуговуватися цими словами в різноманітних ситуаціях і контекстах, а також емоційною зарядженістю й оцінною поляризацією, що сприяє розмежуванню груп «свої» — «чужі».

Слова-гасла та ключові слова повинні якнайшвидше викликати в адресата очікувану реакцію-асоціацію. Успіх виступу політика пов´язаний із простотою у вираженні складного, за допомогою ключових слів і слів-гасел.

Ключові слова за функціональним призначенням поділяють на такі групи (за М. Діденком):

— загальні ключові слова, що, як правило, є слова-ми-гаслами, які використовують усі без винятку політики у всіх різновидах політичного виступу і які є політичними афективами, словами-класифікаторами, що викликають певну реакцію адресата і представляють переважно абстрактні поняття. Вони завжди мають позитивну оцінність та імунітет проти критики. Ними послуговуються всі партії та рухи, вони можуть бути гаслами на стягах;

— програмні ключові слова, які виражають основні позиції програми дій певної партії і в разі частого вживання у певному контексті стають словами-гаслами;

— вузькотематичні ключові слова, присвячені основній для конкретного виступу темі. У певних контекстах вони також можуть перейти в розряд слів-гасел.

Розмовна лексика також є невід´ємною частиною політичного виступу. Оратор нерідко свідомо пристосовується до стилю усної розмовної мови, тому що розмовні елементи впливають на адресата й іноді викликають реакцію, яка неможлива при вживанні лише літературно-нормативних елементів.

Метафори роблять політичний текст простішим для сприйняття, цікавим, привертають увагу адресата незвичайністю сполучень. Вони можуть створити ефект освіченості оратора, а також відвернути увагу адресата від слабких місць у системі аргументації. Важливою є здатність метафори виражати оцінку.

Отже, політика як сфера людської діяльності за своєю природою є сукупністю мовленнєвих дій, що об´єктивуються в межах статусно-рольового спілкування політиків і громадян. Політичний дискурс як сукупність утворень різних жанрів, сконцентрованих навколо певної політичної події, має на меті обґрунтування та обстоювання права на владу в суспільстві.