Теоретичні питання культури, освіти та виховання. Вип. 47

Чернишова М. В. Психолого-педагогічні основи сучасного сімейного виховання

20 століття принесло з собою зміни соціальних та економічних відносин, потужний вплив масової культури й комп’ютеризацію практично всіх сфер життя. Особливо це торкнулося пострадянських республік, зокрема України, де ці зміни порівняно з іншими країнами світу були майже діаметральними й ще більше поглибилися конфліктом поколінь - батьків, які виховувалися в умовах радянського строю, та їх сучасних дітей, які ростуть у зовсім іншому культурно-соціальному середовищі. Ці зміни не могли не відбитися на сім’ї, її ролі та функціях у суспільстві. Але, не зважаючи на це, сім’я, як і раніше, залишається природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереження і передачі культурних цінностей від покоління до покоління. Актуальність заявленої теми полягає в тому, що вона передбачає дослідження особливостей сімейного виховання на сучасному, якісно новому етапі розвитку суспільства, яке під впливом різноманітних соціально-економічних факторів переживає зміну ролі сім’ї як соціального інституту. Досліджуючи функціонування сучасної української сім’ї, науковці зазначають, що сім’я переживає кризовий період: значно знижується народжуваність, відбувається девальвація сенсу

сімейного життя та орієнтація сім’ї на виховання дітей. Батьки не мають достатньої теоретичної основи для правильного й цілеспрямованого виховання дітей - часто цей процес будується інтуїтивно й непродумано.

Сьогодні в Україні проблемами сімейного виховання займаються такі науковці, як: В. В. Давидов, Л. С. Славіна, В. А. Семиченко, С. Т. Яценко, А. Б. Рацул, Т. В. Кравченко, В. П. Кравець, А. А. Фролова, Т. Д. Кочубей, В. Л. Федяєва, Н. Ю. Синягіна та інші.

Мета цієї статті - дослідити психолого-педагогічні підвалини сучасного сімейного виховання в Україні й визначити основні його проблеми та недоліки на сучасному етапі.

Сім’я - провідний чинник розвитку особистості дитини, від якого багато в чому залежить подальша доля людини. Важливість сім’ї з точки зору виховної функції полягає в тому, що вона є найпершим предметно- просторовим, соціально-поведінковим, подійним та інформаційним оточенням для дитини. Простір родинного середовища не створюється сам собою, він є результатом спільних зусиль матері й батька (наприклад, вони забезпечують необхідні гігієнічні умови, повноцінне харчування; купують відповідні іграшки, книжки та інші засоби виховання; демонструють відповідні зразки поведінки тощо).

Найперше, що характеризує сім’ю як фактор виховання, - це її виховне середовище, в якому природно організовується життя і діяльність дитини. Адже відомо, що людина вже з дитячого віку розвивається як істота соціальна, для якої середовище є не тільки умовою, але й джерелом розвитку. Взаємодія дитини з соціальним середовищем грає важливу роль у її психічному розвитку та становленні її особистості. Все життя сім’ї складається з безлічі соціальних ситуацій: прощання на ніч чи привітання одне одного вранці, спільна вечеря, виконання домашніх обов’язків тощо. Уміння батьків надати цільову спрямованість тій чи іншій соціальній ситуації перетворює її на педагогічну, коли чинником виховання стає буквально усе: події сімейного життя, форми взаємовідносин і способи спілкування, традиції і звичаї та інше.

Основою сімейного виховання, фундаментом, на якому будується весь виховний вплив, а також основним фактором, що визначає якість і можливості сімейного виховання у кожній конкретній сім’ї, є її виховний потенціал. Виховний потенціал сім’ї - це ступінь розвитку її можливостей у формуванні особистості, що реалізується через усі сторони її діяльності та функцій. Він визначається насамперед специфічним осередком духовного, економічного, економічного та соціального розвитку суспільства, особливостями первинного соціального простору та психологічною атмосферою, що створюється батьками. Виховний потенціал включає шість компонентів [2], що наведені у Таблиці 1.

Таблиця 1. Структура виховного потенціалу сім’ї

Економічний компонент:

- рівень доходів;

- житлово-побутові умови;

- інші матеріальні блага, необхідні для життєдіяльності сім’ї.

Соціальний компонент:

- належність до певної етнічної групи;

- соціальний статус батьків, їх освіта, професія, культурний і духовний рівень.

Організаційний компонент:

- структура сім’ї (повна чи неповна, однодітна чи багатодітна, одне покоління чи більше).

Психолого-педагогічний

компонент:

- психолого-педагогічна культура батьків, рівень знань і умінь для ефективної реалізації виховної функції сім’ї.

Морально-ціннісний компонент:

- рівень дотримання і виконання в родині моральних норм і принципів поведінки;

- наявність духо вно-моральних соціально значущих цілей;

- спрямованість сімейного виховання.

Комунікативний компонент:

- характер внутрішньосімейних відносин (подружніх, дитячих, дитячо-батьківських);

- стиль взаємодії батьків і дітей;

- система взаємин із соціумом (друзями, освітніми установами тощо).

Критеріями оцінки виховного потенціалу сім’ї є:

■ можливість сім’ї задовольнити соціально-психологічні потреби особистості;

■ рівень педагогічної культури батьків;

■ характер взаємодії у родині;

■ здатність сім’ї у разі критичних ситуацій звернутися за допомогою до різних соціальних інститутів.

Сімейне виховання - це процес цілеспрямованого систематичного прищеплення дітям соціально значущих форм поведінки і способів діяльності, система психолого-педагогічних впливів на розвиток мовлення, мислення дітей, формування рис характеру, світоглядних уявлень і понять, здатність виявляти психічну активність, спрямовану на керування своєю поведінкою, психічними станами, процесами відповідно до моральних вимог, веління сумління і почуття обов’язку.

Метою сімейного виховання є формування таких якостей особистості, які допоможуть їй гідно подолати труднощі та перепони, що зустрічаються на життєвому шляху. Розвиток інтелекту і творчих здібностей, первинного досвіду трудової діяльності, моральна та естетична вихованість, емоційна культура і фізичне здоров’я дітей, їхнє щастя - усе це залежить від сім’ї, від батьків, і усе це складає мету сімейного виховання. Саме батьки, як найперші вихователі, мають найсильніший вплив на дітей. Ще Ж.-Ж. Руссо стверджував, що кожний наступний вихователь чинить на дитину менший вплив, ніж попередній.

Сімейне виховання більш емоційне за своїм характером, ніж будь-яке інше виховання, бо його «провідником» є батьківська любов до дітей, що викликає відповідні почуття дітей до батьків. Якщо в сім’ї немає гармонії почуттів, то розвиток дитини ускладнюється, сімейне виховання стає несприятливим чинником формування особистості.

Сімейне виховання має також широкий часовий діапазон впливу: воно триває все життя людини, відбувається в будь-який час доби, в будь-яку пору року. Його позитивний (або негативний) вплив людина відчуває навіть тоді, коли вона не вдома: навіть сидячи за шкільною партою, дитина подумки і чуттєво пов’язана зі своєю сім’єю. Отже, важливість сімейного виховання полягає в тому, що:

1) сім’я виступає основою почуття захищеності: вона гарантує безпеку дитини при взаємодії із зовнішнім світом, освоєнні нових способів його дослідження. Крім того, близькі є для дитини джерелом розради в тяжку хвилину;

2) сім’я надає дитині розмаїття поведінкових моделей, на які вона буде орієнтуватися, набуваючи свій власний досвід. Частково це свідома спроба копіювати поведінку інших, але найчастіше це неусвідомлена імітація. У зв’язку з цим важливо відзначити, що діти вчаться у батьків певним способам поведінки, не тільки засвоюючи безпосередньо правила, що їм повідомляються (готові рецепти), але й завдяки спостереженню існуючих у взаємовідносинах батьків моделей (прикладів). Тому батькам необхідно завжди слідкувати за своєю поведінкою, адже якщо мати вчить дитину завжди прибирати свої іграшки, а сама завжди розкидає свій одяг, то рецепт не збігається з прикладом, тому й виховного впливу не відбудеться;

3) сім’я має велике значення в придбанні дитиною знань і розширенні кругозору. Запас дитячих знань багато в чому залежить від того, наскільки батьки забезпечують дитині можливість культурно збагачуватись і пізнавати світ;

4) сім’я виступає важливим чинником у формуванні дисципліни та поведінки дитини. Батьки впливають на поведінку дитини, заохочуючи або засуджуючи певні типи поведінки, а також застосовуючи покарання або допускаючи прийнятний ступінь свободи в поведінці;

5) спілкування в родині стає зразком для дитини. Воно дозволяє дитині виробляти власні погляди, норми, установки та ідеї. Значення сімейного виховного середовища - визначення першого контуру образу світу, що складається в дитини: на конкретних вчинках, способах спілкування, які дитина бачить у найближчому оточенні і в яких сама бере участь, дитина вчиться порівнювати та оцінювати, вибирати ті чи інші форми поведінки та прийоми взаємодії з навколишньою дійсністю. Однак, на жаль, практика показує, що сімейне виховання не завжди буває «якісним» через те, що одні батьки не вміють розвивати власних дітей, інші не хочуть, а треті не можуть через якісь життєві обставини (важкі хвороби, робота, аморальна поведінка тощо), деякі ж просто не надають цьому належного значення.

Як бачимо, виховний потенціал сім’ї - основа сімейного виховання в цілому. Він зумовлюється багатьма факторами, вплив яких можна регулювати як на державному рівні (економічний, організаційний компоненти), так і на рівні сім’ї (психолого-педагогічний, комунікативний компоненти). Від того, наскільки високим є виховний потенціал, залежить загальна можливість реалізувати зміст виховного процесу у сім’ї та виконати усі поставлені перед нею завдання.

У сучасній педагогічній літературі мета сімейного виховання пов’язується зі спрямованістю педагогічної діяльності батьків на виховну взаємодію з дітьми у трьох виховних сферах - обов’язку, інтересу і любові.

Сфера обов’язку - її змістом є відповідальність батьків і дітей за нормальне функціонування сім’ї. Моральна свідомість дітей і батьків у сфері обов’язку і відповідальності формується у повсякденній побутовій діяльності на основі взаємної вимогливості та поваги. Активне спілкування в сфері обов’язку забезпечується взаємодопомогою, взаємною перевіркою якості виконання дорученої справи і т. д. Почуття обов’язку, виховане в сім’ї, легко переноситься дитиною в інші сфери життя. У сфері обов’язку за допомогою сім’ї здійснюється формування ціннісних ставлень дитини до держави і суспільства, до інших людей, до себе, до праці, до природи, до краси і мистецтва.

Сфера інтересу - загальний сімейний інтерес об’єднує і згуртовує батьків і дітей у дружний колектив на основі спільної захоплюючої діяльності. Сфера інтересу має мати точки дотику зі сферою обов’язку. Виконання обов’язків у такому випадку ґрунтується у особистості не тільки на вольових зусиллях, але й асоціюється з приємними емоціями та переживаннями. Зміцненню виховних функцій у сфері інтересу сприяють спільні заняття фізкультурою і спортом, туризм, спільні подорожі, відвідини музеїв тощо.

Сфера любові - сфери обов’язку та інтересу не можуть існувати поза любов’ю в середині сім’ї, яка додає сімейному життю особливий, неповторний колорит, формує в дитині тонкі людські почуття. Любов виховується тільки в атмосфері любові, яка органічно вбирається свідомістю дитини і спрямовує її емоційно -вольове ставлення до життя. Справжній гуманізм, відповідальна й діяльна любов батьків до дітей передбачає прояв ними справедливості і вимогливості, надання дитині самостійності та необхідних умов для самоствердження.

Оскільки мета виховання відрізняється деякою абстрактністю та носить узагальнюючий характер, її варто конкретизувати й уточнити за допомогою комплексу завдань виховання, які включають у себе три основні групи:

1. Виховні завдання:

■ формування основ характеру дитини, її вихідних моральних установок і позицій;

■ закладання основ ціннісного ставлення до праці, працьовитості, прагнення до суспільнокорисної діяльності, порядку й дисципліни, дотримання норм життя суспільства.

2. Освітньо-виховні завдання:

■ здійснення морально-етичної підготовки дитини до формування в майбутньому власних сімейних відносин;

■ формування почуття любові, доброзичливості, глибокої поваги до батька й матері, сестер і братів;

■ плекання щирого почуття поваги та любові до представників іншої статі, чоловічої гідності та дівочої честі;

■ озброєння вміннями та навичками організації побуту, сімейного дозвілля, ведення сімейного господарства.

3. Особистісно розвивальні завдання:

■ Створення умов для фізичного, морального, розумового, трудового, естетичного розвитку, становлення дітей у процесі повсякденної діяльності та спілкування.

Про рівень досягнення цілей виховання дітей у сім’ї свідчить не тільки їх хороша успішність, яку батьки часто помилково вважають єдиним показником вихованості, але й ступінь прояву працьовитості, творчого підходу до справи, амплітуда інтересів. Не менш важливими є громадська активність, розвинений художньо-естетичний смак, дисциплінованість і сила волі.

Таким чином, мета і завдання сімейного виховання визначені суспільством і мають об’єктивний характер, оскільки випливають з об’єктивної необхідності. Вони визначають загальну спрямованість сімейного виховання. Але без чіткої стратегії неможлива соціальна перебудова, тому визначення мети і комплексу завдань має відбуватись на державному і навіть міжнародному рівнях і бути основою для кожної сім’ї, яка потім самостійно надбудовує свої специфічні завдання виховання.

Виховання у нашому суспільстві реалізується в умовах економічних і політичних реформ, у зв’язку з чим істотно змінилося соціокультурне життя підростаючого покоління, функціонування освітніх установ, засобів масової інформації, молодіжних і дитячих громадських об’єднань. У той же час реформування викликало соціальне розшарування суспільства, зниження життєвого рівня більшості населення. Так, більшість нинішніх сімей основні сили і час витрачають на матеріальне забезпечення, а не на духовне формування і розвиток дітей. За даними соціологічних досліджень, працююча жінка на добу приділяє вихованню дітей 16 хвилин, у вихідні дні - 30 хвилин, український батько, в свою чергу, приділяє своїй дитині 4 - 6 хвилин у день [1].

Крім того, багато людей не зуміли пристосуватися до нових умов, сформувати захисні механізми. Це основна причина дезорганізації життя більшості сімей, руйнування сформованих морально -етичних норм і традицій сімейного укладу. Внаслідок правової, моральної, економічної незахищеності посилилась конфліктність відносин між батьками і дітьми.

Педагоги встановили, що відносини батьків і дітей з роками складаються в певні типові варіанти незалежно від того, усвідомлюються вони чи ні. Такі варіанти починають існувати як реальності відносин, і виникають вони поступово. Батьки ж звертаються до педагога, як правило, з приводу конфліктної ситуації, що виникла «вчора», «тиждень тому». Тобто вони бачать не процес розвитку стосунків, не їх послідовність і логіку, а, як їм здається, раптовий, незрозумілий, дивний випадок. Насправді ж, конфлікт у відносинах батьків і дітей рідко виникає випадково і раптово. Сама природа подбала про взаємну потребу батьків і дітей, надавши їм своєрідний аванс у вигляді почуттів любові, потреби один в одному.

У здорових сім’ях батьки і діти пов’язані природними повсякденними відносинами. У педагогічному сенсі це означає світоглядні, моральні, емоційні, інтелектуальні, ділові зв’язки батьків і дітей, тісне спілкування між ними, в результаті якого виникає душевне єднання. Природну основу таких відносин становлять родинні зв’язки, почуття материнства і батьківства, які виявляються в батьківській любові і турботливою прихильністю дітей до батьків. Проте на сьогоднішній день цей тонкий зв´язок між батьками і дітьми постійно еволюціонує, і, на жаль, досить часто ці зміни виявляються в деградації сімейних відносин, появі найрізноманітніших проблем у спілкуванні, взаєморозумінні, спільних інтересах, вирішенні сімейних конфліктів тощо.

Аналіз тенденцій соціально-культурного вектору, в якому розвивається українське суспільство, дозволили виокремити основні групи проблем, з якими стикається більшість сучасних сімей.

  1. Низька культура суспільного життя, подвійна мораль, лицемірство влади, соціальна напруженість, невпевненість у завтрашньому дні, загроза втрати роботи стають причиною підвищеної нервової напруги та стресу, які переносяться на внутрісімейні відносини, підривають моральну та психологічну стабільність і створюють додаткові приводи до виникнення конфліктів. Зовнішні фактори є дуже потужними каталізаторами дисбалансуючих процесів сімейних взаємовідносин і вимагають великих зусиль для їх подолання.
  2. Подвійне навантаження на жінку в сім’ї: ситуація, коли жінка стоїть перед вибором між кар’єрою та вихованням дитини, не тільки спотворює ціннісні пріоритети суспільства, а й підриває основи розвитку майбутніх поколінь, які залишаються без материнської уваги, тепла, любові, розуміння та підтримки.
  3. Високий відсоток розлучень (46 розлучень на 100 шлюбів) - сильний стрес не тільки для подружньої пари, але й для їхніх дітей, які змушені робити вибір на користь одного з батьків. Це викликає у них почуття розгубленості, самотності і навіть озлоблення. Крім того, подальше виховання у неповній сім’ї має здебільшого негативний вплив на дитину. Особливо, за даними досліджень психологів, структурна деформація сім’ї впливає на формування хлопчиків.
  4. Орієнтація більшості батьків на матеріальне забезпечення сім’ї, що відбувається часто за рахунок проведення часу разом з дітьми. Сьогодні це вже не тільки наслідок важкої економічної ситуації в країні, але й новий тип мислення, споживацький тип особистості.
  5. Загострення конфліктів між поколіннями. Ціннісні орієнтації змінюються з кожним поколінням, а тому зіткнення різних інтересів є нормальним явищем, але вони породжують надзвичайно складні проблеми взаєморозуміння у найрізноманітніших сферах (інтимна сфера, навчання, сучасні технології, побут тощо) і носять затяжний характер, що негативно впливає на атмосферу в сім’ї.
  6. Збільшення розриву між сім’єю і школою. Звичайна загальноосвітня школа внаслідок багатьох причин стала непрестижною і малопривабливою, майже усунулась від виконання ролі помічника сім’ї. Благополуччя дитини на її життєвому шляху багато в чому залежить від узгодженості поглядів батьків і педагогів на проблеми виховання, узгодженості їх виховних дій. На жаль, багато батьків недостатньо спілкуються зі своїми дітьми, і цей тягар відповідальності покладають на школу, не усвідомлюючи, що школа може успішно виконувати виховні функції тільки в тісній співпраці з сім’єю.
  7. У батьків відсутня психолого-педагогічна теоретична база для здійснення виховного процесу. Найчастіше він відбувається інтуїтивно й розвивається сам собою, а не цілеспрямовано. На сучасному етапі для виховання молодого покоління недостатньо орієнтуватися на ті моделі, за якими виховувалися батьки, адже в Україні за цей час відбувся перехід від комуністичного ладу до демократичного, і, як наслідок, змінюється уся система виховання.

Подальші наукові розвідки проблем сучасного сімейного виховання варто вести в напрямі дослідження змісту сімейного виховання та шляхів його успішної реалізації.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Каневская А. Ю. Трудно быть папой / А. Ю. Каневская [Електронный ресурс].
  2. Токарєва Л. Сім’я як простір виховання дошкільника / Л. Токарєва // Дошкільна освіта. - 2010. - № 2 (28). - С. 89 - 91.
  3. Щорс В. В. Гуманізація та демократизація процесу виховання у сім’ї та ліцеї / В. В. Щорс // Соціальний педагог. -

2012. - № 2 (62). - С. 4 - 10.