Договори в екологічному праві України

§ 1. Об’єктивна необхідність правового регулювання договорів у межах взаємодії суспільства і природи

Суспільство у своєму розвитку проходить складну еволюцію, обумовлену формуванням різних типів державних утворень та науково-технічним прогресом, що значно впливає на його взаємодію з природою, яка завжди була і є найголовнішою умовою існування людства. Особливо актуальними питання взаємодії Суспільства і Природи стають в сучасних умовах економічної і екологічної кризи. В Україні така взаємодія обумовлена чинником значної індустріалізації виробничого комплексу, хімізацією сільського господарства, значним збільшенням відходів виробництва і побуту, відсутністю їх належної переробки, а також заходів охорони природи в цілому. Тому договірні засади взаємин Суспільства і Природи доцільно розглядати у цих аспектах як можливості вирішити численні проблеми сьогодення. Так, схвалення Стратегії державної екологічної політики України на період до 2020 року підкреслює актуальність нових правових умов екологічної реформи, наріжним каменем якої стають основні принципи такої політики, зокрема: посилення ролі екологічного управління в системі державного управління України з метою досягнення рівності трьох складових розвитку - економічної, екологічної, соціальної; орієнтування на пріоритети сталого розвитку; запобігання надзвичайним ситуаціям природного і техногенного характеру; міжсекторального партнерства та залучення зацікавлених сторін; відповідальності нинішнього покоління за збереження довкілля для прийдешніх поколінь; невідворотності відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища; пріоритетності вимоги «забруднювач навколишнього природного середовища та користувач природних ресурсів платять повну ціну»; державної підтримки та стимулювання вітчизняних суб’єктів господарювання, які здійснюють модернізацію виробництва, спрямовану на зменшення негативного впливу на навколишнє природне середовище тощо.

У контексті реалізації вищезгаданих принципів доречно зазначити, що вони опосередковують існуючі типи суспільних екологічних відносин, які регулюються екологічним правом. Наука екологічного права традиційно розглядає такі відносини у їх розвитку та в залежності від історичних форм взаємодії Суспільства і Природи - економічної, екологічної (охоронної), захисної та відновлювально-відтворювальної (компенсаційної), які є відображенням мети і завдань екологічного законодавства (ст. 1 Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Так, економічна форма взаємодії Суспільства і Природи розкривається через суспільні правовідносини, які спрямовані на ефективне використання природних об’єктів та їх частин, що залучені до господарського обігу в якості природних ресурсів на титулах права власності та права природокористування. Така форма існує з часів виникнення людини як біологічного та соціального виду та спрямована на задоволення численних потреб особи, суспільства і держави у використанні їх корисних властивостей. У межах цієї форми й починається реалізація договірних засад природокористування.

Відповідно охоронна (екологічна) форма взаємодії Суспільства і Природи відображає правові суспільні зв’язки, пов’язані з необхідністю охорони природного середовища як місця та умови існування людини. Однак формування держави, різних економічних умов розвитку поставило таку форму в залежність від існуючих форм права власності на природні ресурси, коли охороні стали підлягати окремі природні ресурси як об’єкти права власності монарха, держави чи окремих осіб. Меншою мірою в цій формі відображено охорону природних ресурсів як об’єктів права власності Українського народу, що прямо передбачено Конституцією України (ст. 13), як об’єктів, від якості та безпечності яких залежить реалізація багатьох екологічних прав людини і громадянина, таких як право на безпечне для життя та здоров’я довкілля, право на здійснення загального використання природних ресурсів, право на здійснення рекреаційного природокористування та ін. Проте в межах такої форми взаємодії Суспільства і Природи реалізуються договірні зобов’язання щодо виконання природоохоронних заходів.

Захисна форма взаємодії Суспільства і Природи обумовлена потребою захистити життя і здоров’я людини від зміненого та забрудненого техногенними впливами суспільного виробництва довкілля та що, відповідно, зумовило законодавче закріплення такої категорії як «забезпечення екологічної безпеки». В межах цієї форми взаємодії Суспільства і Природи реалізуються договори екологічного страхування, екологічного аудиту, екологічної експертизи та інше.

Більшість фахівців різних наук схиляються до того, що такі правові форми взаємодії Суспільства і Природи відображають антропоцентричний підхід до розуміння зазначеної взаємодії, зважаючи на конституційні засади визначення людини найвищою соціальною цінністю та підпорядкування цьому розвитку суспільства науково-технічного прогресу, який, начебто, здатний створити комфортне існування людини, однак виступає в сучасних умовах, образно кажучи, «пилкою в руках людини, що сидить на гілці великого дерева і підпилює її».

На відміну від антропоцентричного підходу, екоцентричний підхід, який концептуально запропонований у положеннях Концепції сталого розвитку, включає в себе розуміння збереження існуючого стану довкілля як для сучасних, так і майбутніх поколінь, коли в основу взаємин Суспільства і Природи ставиться ідея відновлювально- відтворювальних, або ж компенсаційних заходів, здатних зберегти такий стан навколишнього природного середовища проведенням широкомасштабних природоохоронних заходів різного характеру.

Тому-то слід звернути увагу на такі положення законодавства, які визначають завдання, правові принципи, правові гарантії, економічні стимули, засоби юридичної відповідальності щодо «запобігання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище; збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об’єктів; компенсації шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища; поєднання заходів стимулювання і відповідальності у справі охорони навколишнього природного середовища; встановлення екологічного податку та зборів за спеціальне використання води, лісових ресурсів, надр; проведення широкомасштабних державних заходів щодо підтримання, відновлення і поліпшення стану навколишнього природного середовища» тощо (ст. 1, 3, 10, 41-49, 68,69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Такі правові засади відновлювально-відтворювальної форми взаємодії Суспільства і Природи вказують на прагнення ефективно впровадити компенсацію шкоди передусім у межах реалізації обов’язку держави, що значною мірою залежить від відповідних загальносоціальних чинників, які в праві розглядаються як система економічних, політичних та ідеологічних засобів, за допомогою яких у суспільному житті впроваджується, охороняється і, в разі порушення, відновлюється законність. Соціально-правове значення компенсації шкоди за екологічним законодавством знаходиться у площині розуміння методологічних засад формування цілей і мети виваженої державної екологічної політики, яка здатна забезпечити впровадження цієї правової категорії у правові норми, що сприятимуть ефективному регулюванню тих правовідносин, на які вони спрямовані. Не викликає сумніву, що компенсація як соціальний процес, що реалізується виключно в межах суспільних відносин, врегульованих правом, стосується екологічної шкоди як соціального явища, яка виступає наслідком сукупної діяльності людства, обумовленої значним впливом на природне середовище, внаслідок чого його якісні характеристики справляють негативний вплив на всі умови життєдіяльності людини.

Тому-то основним завданням упровадження компенсації шкоди в екологічне законодавство є сприяння вирішенню соціальної проблеми охорони та збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища як невід’ємної умови сталого економічного та соціального розвитку України (з Преамбули Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Слід підкреслити, що питання врегульованості компенсації шкоди тісно пов’язані з законами природи. Особливу увагу таким законам приділяє наука «економіка природокористування», яка розглядає три види природокористування: 1) вилучення, безпосереднє використання природних ресурсів; 2) забруднення компонентів навколишнього природного середовища, опосередковане використання природних ресурсів або зміна їх стану (включає використання природи шляхом відведення в навколишнє середовище забруднюючих речовин; 3) компенсаційна діяльність, що спрямована на відтворення та раціональне використання ресурсів і запобігання забрудненню. Саме останній вид природокористування, як вважається, лежить в основі засад екоцентризму, на яких базується Концепція сталого розвитку.

Законодавчо закріплена модель сталого розвитку має виступати формою регулювання соціальної та солідарної відповідальності суспільства і держави за створення умов для майбутніх поколінь задовольняти потреби у процесі взаємодії з природою. Ось тому-то всі вищеназвані форми взаємодії суспільства і природи концептуально визначені принципами Основних засад (стратегії) державної екологічної політики України на період до 2020 року, затверджених Законом України від 21 грудня 2010 р. (розділ 2). Окрім цього, Закон України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» від 11 липня 2001 р. пріоритетами визначив фундаментальні наукові дослідження з найбільш важливих проблем розвитку, у тому числі сталого розвитку суспільства і держави, раціонального природокористування (ст. З Закону). У межах цих напрямів, забезпечуючи компенсацію шкоди, має підсилитися роль таких чинників, як наука, екологічна освіта, еколого-правова культура, екологічна інформація тощо, що є обов’язковою умовою сталого розвитку країни.

У літературі порушено питання про те, що в правових науках не приділяється належна увага Концепції сталого розвитку. Між тим, Концепція повинна стати методологічною основою для усіх суспільних наук. Адже вона зачіпає основи виробленої людством техногенної цивілізації, являє собою перехід до нової моделі організації суспільного життя, викликає зміни функцій політичної влади, уявлень про права і свободи людини.

Основний акцент при формуванні та розвитку сучасних форм взаємодії Суспільства і Природи має бути зроблено на економічних та фінансових механізмах, в тому числі на активному впровадженні договорів, зокрема шляхом розробки та прийняття спеціальних проектів законів, таких як: «Про плату за негативні впливи на довкілля» (в цьому законі бажано вказати на фіскальну, а не на податкову природу цього платежу), «Про екологічне страхування» (цим законом бажано визначити механізм страхування екологічних ризиків, а не лише відповідальності), «Про екологічні інвестиції» (такий закон міг би запровадити ринок надання природоохоронних послуг у світлі законодавства про державно-приватне партнерство, про екологічне підприємництво тощо), «Про екологічний фонд» (цей закон дозволив би формувати єдиний фонд охорони навколишнього природного середовища, в якому б акумулювалися всі платежі в галузі екології - збори, стягнення, страхові внески), «Про компенсацію екологічної шкоди» (цей закон бажано розробити на засадах адаптації до Директиви ЄП і РЄ про екологічну відповідальність за попередження та ліквідацію наслідків завданої навколишньому середовищу шкоди від 21 квітня 2004 р. № 2004/35/СЕ) тощо.

Отже, економічна, екологічна (охоронна), захисна та відновлю- вально-відтворювальна (компенсаційна) форми взаємодії Суспільства і Природи це: 1) дієві деталізуючі чинники поведінки виховного, превентивного, карального, компенсаційного, стимулюючого та іншого характеру (прав та обов’язків) суб’єктів еколого-правових відносин, що належним чином закріплені в міжнародних та національних еколого-правових нормах. Така поведінка реалізується в регулятивних та охоронних відносинах та суттєво впливає на ознаки так званої позитивної та негативної еколого-правової відповідальності; 2) системоутворюючі фактори об’єднання сукупності правових норм про запобіжно-ліквідаційні та інші заходи в екологічному законодавстві; 3) змішані методи правового регулювання, в межах яких реалізуються імперативні (владні) вимоги до осіб попередити та компенсувати, в тому числі, майбутню екологічну шкоду добровільно, за договором або на підставі рішення суду та забезпечується відповідна автономність осіб врегулювати такі питання в досудовому чи в договірному порядку; 4) правові категорії, які спільно з іншими правовими, організаційними, економічними та іншими соціальними чинниками здатні впливати на формування та використання на договірних засадах спеціальних природоохоронних фондів, а також виступають сучасними формами взаємодії суспільства і природи, в межах якої реалізується Концепція сталого розвитку.

Тому-то, з метою впровадження нових правових засад національної екологічної політики доцільно брати до уваги, що за сучасних умов відбувається екологізація національного законодавства шляхом врахування правових вимог екологічного права і законодавства іншими галузями права, а також зворотні зв’язки, - коли в екологічному праві, поряд з імперативними методами правового регулювання екологічних відносин, ефективно можуть застосовуватися норми інших галузей права та інші методи правового регулювання, особливо диспозитивний метод, який дозволяє забезпечувати реалізацію потреб та інтересів усіх учасників таких відносин на договірних умовах.