Реформування державної політики в Україні: теоретико-методологічні засади дослідження та впровадження

3.4. Політико-управлінська еліта України та реформування суспільства в глобалізаційний період

Глобальний світоустрій має надзвичайну потребу в радикальних змінах мислення людей щодо ставлення та діяльності в усіх сферах існування та розвитку. Реалізація цієї складної, відповідальної місії вимагає якісно нової еліти як на глобальному, так і на національно-державному рівнях. Про це свідчить ціла низка викликів, які проявляються в економіці, політиці, фінансах, екології, геополітиці та інших сферах.

Проблема України полягає в тому, що номінальна українська еліта на сьогодні є квазіелітою, нездатною виконувати свою суспільну функцію [32, с. 143].

Політичні програми, які складають учасники антисуспільного змагання за владу (на сьогодні вони створили замкнену корпорацію утримувачів влади в країні - “можновладці”), мають по суті антиполітичний характер легітимізації панування сил, ворожих громадянській спільності.

Сьогодні політико-владна еліта України визнає не громадян, а депутатів; навіює, підтримує та експлуатує штучну систему цінностей, замість того щоб бути обслуговувачем реальних суспільних потреб та викликів глобалізованого світу. Почнемо з найелементарнішого. На початку серпня 2010 р. опубліковано дані проведеного в квітні Інститутом соціології НАН України всеукраїнського соціологічного опитування, згідно з яким за незалежність країни проголосували би тільки 46,6% опитаних. І пішла різна інтерпретація - мовляв, кількість прихильників незалежності за 20 років зменшилася удвічі, оскільки ж на референдумі 1 грудня 1991 р. “за” сказало 90,32% громадян.

Насправді ніякого зменшення кількості прихильників незалежності аж удвічі з 1991 р. не відбулося: за незалежність тоді проголосувало 76% усіх дієздатних громадян відродженої Української держави, а цифра 90,32% - це відсоток, узятий від числа учасників голосування, які підтвердили незалежність. Інші, або не прийшли на виборчі дільниці (близько 16% громадян), або сказали “ні”, або з тих чи тих причин зіпсували свої бюлетні (таких виявилося досить багато - 670 тис. осіб). Отже, якби референдум відбувся у квітні 2011 р., то за незалежність України проголосували 46,6% опитаних, “проти” - 27,8%. Відповіли, що їм байдуже - 11,5%. При цьому цифра противників незалежності, за даними Інституту соціології, практично така ж, але кількість байдужих зросла [32].

Виходячи із практики суспільно-політичного розвитку Г.Моска, В.Парето, Р.Міхельс обґрунтовували елітарний підхід до розгляду суспільства. Їхній підхід об’єднує такі ідеї:

  • обґрунтування особливих якостей еліти (природні обдарування, виявлення здібностей до управління або боротьби за владу);
  • елітарна згуртованість, елітарна свідомість, сприйняття себе як керуючого особливого прошарку;
  • визнання елітарної частини в будь-якому суспільстві, поділ суспільств на творчу меншість та пасивну більшість;
  • об’єктивна боротьба і зміна еліт у процесі реалізації та боротьби за владу, оскільки добровільно звільняти свої пости ніхто не хоче;
  • прагнення провладної еліти зберегти і передати в спадок своє привілейоване становище, а тому вона має тенденцію до виродження, що веде до об’єктивної необхідності зміни еліти новою, відповідною до умов епохи.

Виходячи із аналізу суспільного розвитку у всіх суспільствах діє залізний закон олігархічних тенденцій. Суть його полягає в тому, що розвиток трестів, синдикатів, фірм неминуче призводить до оліхартизації управління і олігархічної еліти. Така еліта неминуче виходить з-під контролю рядових членів суспільства і тоді олігархічна елітарна група управляє всім, забуваючи про інтереси мас, але пам’ятає добре про себе.

Виходячи із структурно-функціонального підходу сучасні соціологи ставлять політико-владну еліту на вершину суспільної піраміди через важливість управлінської функції, наголошуючи на вагомій ролі чинників, компетентності та професіоналізму людей, що приймають політичні рішення. Звісно, вони мають серйозні наслідки для суспільства. Як же ці обіцяючі рішення слугують народу? Відповідь досить проста: химерно, не реально.

Що ми маємо нового в цьому контексті? Новим є спроби в розвинених країнах надавати переваги для розв’язання економічних, політичних та соціальних проблем еліті експертів. Такий підхід прослідковується також і в сучасному українському суспільстві. У наукових колах цю політико-управлінську еліту називають експертократією. У західних суспільствах це стало проявлятись у другій половині ХХ ст. Так, Ч.Міллс (американський політолог) вважає, що найважливіші рішення приймаються, головним чином, у процесі неофіційного спілкування (дружні зв’язки, членство в аристократичних клубах).

Суспільно-політичні виклики під час глобалізації потребують кваліфікованої еліти, здатної забезпечувати владні структури особистостями, які вміють стратегічно мислити, розв’язувати завдання національного розвитку та формувати шляхи і механізми конкурентоспроможного розвитку сфер діяльності та суспільства в цілому.

На думку В .Парето, у суспільстві поряд з елітою завжди існує контреліта (потенційна еліта, яка чекає свого часу, особи, які за своїми психологічними якостями могли б увійти в еліту, але не ввійшли через своє соціальне становище). Коли контреліта досягає певних вершин у своєму розвитку та у суспільстві, тоді в суспільстві створюються потреби в ній. Таким чином, контреліта займає місце правлячої еліти. Це об’єктивний соціальний закон суспільних змін. У такому разі колишня правляча еліта, втративши свої кращі якості, переходить у “нееліту”. Відома теза В.Парето, що “історія - це кладовище аристократій” (еліт). Про це писав у свій час вітчизняний політолог В.Липинський, який процес циркуляції еліт вважав історичним процесом безперервного відновлення еліт (аристократій). На це в суспільстві виникає об’єктивна потреба, що виходить із суперечностей, глобалізаційних викликів епохи.

Світовий розвиток динамічний, проблемний. Суперечності сучасного глобалізованого розвитку суспільного буття поставили на порядок денний проблему з’ясування причин поширення поведінкових збочень у середовищі еліт та соціально-політичних негативів (корупція, бюрократичні прояви, рейдерство, судово-кримінальні з’ясування відносин серед високопосадовців), що створюють умови неповаги до еліти. У суспільстві відбувається зниження довіри народу не тільки до політико-управлінської еліти, а й до владних інститутів взагалі.

Зміни епохи, особливо глобалізаційні виклики вимагають нових підходів до політико -управлінської культури. Американський соціолог Даніел Белл виділив певні підходи, на які в сучасній Україні слід звернути увагу, а саме: перехід від виробництва товарів до виробництва послуг (50% іде від сфери послуг). Люди перейшли від етапу задоволення потреб виживання до розвитку розумових, духовних, культурних та інших потреб, яких вимагає інформаційно-інтелектуальне суспільство.

У сучасному світі будь-яке виробництво неможливе без ефективної системи управління та контролю, тому й обслуговуючий та управлінський персонал має бути інтелектуально розвиненим, для того щоб приймати ефективні рішення.

Такою є практика появи нової еліти для сучасних потреб владної взаємодії, що свідомо утворилась на Заході, так званої “меритократії”. Ця еліта складається з обдарованих осіб і поповнюється з усіх верств суспільства, оскільки в демократичних суспільствах усвідомили, що інтелект спасе суспільство від нових викликів глобалізації та криз. Саме ця об’єктивна суспільна потреба робить можливою природну циркуляцію еліт. Якщо ж цю закономірність не врахує український політикум та влада, то нас чекає шлях в “нікуди”. Передові країни та їх політичні лідери усвідомили потребу інноваційного шляху, вони перейшли до реалізації суспільства знань, а не “закупки дипломів”, як це ілюструє більшість членів Верховної Ради та урядових установ.

Наприклад американська “силіконова долина” заповнена мислячими людьми, які закінчили ВНЗ в Україні. Ми готуємо сучасну інтелектуальну еліту для інших держав. Небажання та невміння сучасною політико-владною елітою управляти за законами демократії створює парадокс в українському суспільстві: близько 50% молоді готові покинути Україну. Маємо ще й такий факт: половина ефективно мислячої наукової еліти залишила нашу країну. Не секрет, що в нашій державі мислячій молодій людині, яка не має грошей, потрібно чекати на щасливий випадок, щоб влаштуватися на гідно оплачувану роботу - “все по дзвінку”, за хабарі, партійній належності. Про боротьбу з корупцією вже стільки сказано-написано, а вона процвітає, і головним чином серед чиновників. Ця складна проблема потребує не тільки суспільного осуду, а суспільних дій (відповідальності) за негативні вчинки в контексті права. М.Маринич з цього приводу, зокрема, зазначає, що не бачить іншого шляху, ніж установлювати верховенство права. Але закон сьогодні - це шмата, об яку витирають ноги всі ті мажори, розбещені молодички, які просто хизуються своєю безкарністю. Якщо не сприймати через віру потребу жити Божим законом, тоді це буде сприйматись через кризу, через катаклізми [33, с. 4].

У свій час ще стародавні латиняни писали, що знання - сила!

У суспільстві знань параметри інтелектуальної еліти зростають. Справжня еліта стає одним із головних показників успішної країни, оскільки еліта впливає на розвиток науки, культури, техніки, освіти, управління в цілому на суспільний розвиток. Загальнонаціональну еліту мають утворювати яскраві особистості, незалежно від етнічного походження, таланти національного рівня, а також уся сукупність регіональних еліт.

Наголошуємо, що в кожній демократичній державі інтелектуальна еліта, як і меритократія, не є “національно чистою”, а “національно забарвленою”. У своїй державі еліта слугує потребам усіх народів, зокрема тих, що проживають на території України.

Без інтелектуальної еліти народ, нація втрачають своє майбутнє, оскільки знову вкорінюється синдром меншовартості, підпорядкованості сильному народу.

Низька спроможність прийти до владних структур по-справжньому мислячої, інтелектуальної еліти стала в Україні чинником гальмівного розвитку. У середовищі політико-владної еліти постає корпорація утримувачів влади (можновладців), яка тяжіє до встановлення своєї монополії на владу в державі та здійснює її в режимі фактичної узурпації, тобто утримання влади за будь-яку ціну.

Отже, можемо зауважити, що в сучасній моделі еліти України, реально реалізованій у владних структурах, слабко представлений прошарок справжньої інтелектуальної еліти, яка була б пов’язана з розвитком інтелектуального потенціалу для послуг українського суспільства та формування інтелектуального суспільства для всіх громадян України, а не лише олігархів та їх прислужників в сучасному українському суспільстві.

Розглядаючи проблеми, що стримують прогресивні зміни, можна акцентувати увагу ще на таких чинниках, як: нестабільність розвитку суспільства; слабка підтримка науки та освіти державою, що не дає можливості розвиватися новим технологіям; соціальна незахищеність людей науки і освіти; відплив кращих спеціалістів, які добре фахово та мовно підготовлені, в інші країни.

Подібна політична практика є в більшості випадків протилежною в демократичному суспільстві, де конкуренція за владу покликана ефективно працювати на загальносуспільні інтереси. Там суспільство виграє незалежно від політичних гравців (партій), питання поставлено так, щоб влада дбала про народ, працювала в рамках закону, була провідним гаслом реформ. Усі громадяни разом з чиновниками мають бути заінтересовані в успішності суспільства. Хоча мають місце також негативи, проте не такою мірою, як в Україні. Про подібні випадки відкрито пишуть західні науковці. “У ролі політичних діячів перед нами виступають нерішучі люди, що лише намагаються видати себе за стійких державних мужів. Не злічити нахаб і нероб у сфері державної служби. Нескінченний ряд керівників, які не можуть керувати, оскільки природа призначила їх плазувати”, - так професор Луренс Пітер, автор всесвітньовідомого бестселера “Принципи Пітера”, оцінює стан справ у США і Канаді. Це лише підтверджує, що проблема “некомпетентності еліти” є всезагальною хворобою еліт.

Відповідально громадянське усвідомлення себе і свого місця в суспільстві є умовою виведення України як незалежної, самостійної держави, у світі саме національною елітою. Саме вона зобов’язана реалізувати демократичні перетворення в суспільстві шляхом реформ в Україні. Цю відповідальну місію покликана проводити еліта (вибрана верства), яка б поєднувала в собі інтелект, професіоналізм, патріотизм, духовність, що має бути взірцем для загалу й повести його за собою до демократичних змін шляхом модернізації, реформ. В такому разі громадяни спільно з елітою можуть сформувати українську політичну націю, втілити на практиці модель громадянського суспільства в Україні з урахуванням ментальності, історичних традицій демократичного розвитку, сучасних європейських цінностей та стандартів політико-владних відносин в країнах ЄС.

З цього приводу чудові думки великого педагога Г.Ващенка: “З огляду на те, що здорова людська пам’ять є одною з важливих передумов нормального розвитку як окремої людини, так і цілої нації, українці мусять дбати про те, щоб зберегти здорову національну пам’ять. Це означає, що вони мусять знати своє минуле таким, яким воно було в дійсності. А в цьому минулому перш за все було багато такого, що підносить нашу національну свідомість, чим ми можемо пишатись. Це героїчна боротьба нашого народу за свою державу, віру, культуру” [34].

Політико-управлінська еліта України має бути прикладом активного відстоювання національно-державних інтересів, цілеспрямованості, жертовності, її головне завдання - ефективне керування національним організмом, прийняття мудрих законів і забезпечення їх виконання. Вона має бути насправді професійною, високоморальною верствою в державі та пошанованою народом.

На сьогодні українська політико-управлінська еліта ще не набула тієї політичної ваги, яку вона традиційно має у високорозвинених країнах. Процеси демократизації, державотворення в Україні із самого початку викликали чимало сподівань громадськості щодо відродження лідерської або, принаймні, вагомої ролі інтелектуальної еліти в українській політиці. Але таким суспільним очікуванням значною мірою не судилося здійснитись, оскільки ця еліта немає великих статків.

Освітянська інтелігенція в перші роки незалежності дійсно висунула із свого середовища яскравих, на перший погляд, політичних лідерів, але швидко виявилося, що це були здебільшого політично заангажовані особистості, вплив яких на масову свідомість з початком демократичних реформ швидко зменшувався. Таким чином, втративши значною мірою функції політичного лідерства, інтелігенція, як зібрання окремих осіб, фактично не набула якості інтелектуальної еліти насамперед за основною ознакою: її реальна роль у прийнятті соціально значущих рішень на сьогодні зведена до мінімуму. Саме тому Президент України В.Ф.Янукович зауважив: що “вимагаю від Уряду зваженої програми освіти, яка спиратиметься на широку соціальну підтримку. Реформа освіти та виховання має пройти широку громадську експертизу.

Зі свого боку я зроблю все, щоб реформи супроводжувались максимально швидким впровадженням сучасних технологій: комп’ютеризація шкіл, електронні підручники, бази даних національної та світової літератури. Переконаний, що саме через реформу освіти ми зможемо впритул підійти до радикальних змін у сфері науки, яка потребує не лише підтримки, але й глибокого реформування” [35].

Бізнес-еліта, презентуючи на політичному просторі інтереси різних фінансово-промислових груп, підприємців і власників різного рівня, намагається вирішити низку завдань. По-перше, вона прагне гарантувати недоторканність бізнесу і власності як від перерозподілу, так і від необмеженого втручання держави, а фактично конкурентів по бізнесу, представників бізнес-еліти, які ввійшли до політико-управлінської еліти. По-друге, бізнес-еліта, яка заінтересована у взаємодії із владою в розробці та впровадженні по-справжньому взаємовигідних регуляторних норм, нерідко потребує державної підтримки на зовнішніх і внутрішніх ринках. Вона швидше й активніше за інших зайняла місця, що пустували, хоча й не належні їй у суспільствах зі стабільною політичною системою; спостерігається швидке й ефективне зрощування управлінської і бізнес-еліт.

Особливе місце в політичному просторі України посідає партійна еліта. Джерелом формування партійних еліт стала поява багатопартійної системи - 184 партії на сьогодні. Їх відмінною рисою є наявність політичних лідерів, імена яких характеризуються сталою популярністю і через яких партійна еліта реалізує своє політичне лідерство, принаймні, для тієї частини громадян, що є прихильниками певної партії, або її симпатиками.

Рішення і дії політичних партій та їх лідерів у багатьох випадках спрямовані на отримання можливості увійти до правлячої еліти й таким чином представляти власні бізнес-інтереси. Для багатьох участь у діяльності політичних партій чи навіть створення партії (“під себе”) стає не більше, ніж трампліном для швидкого кар’єрного входження до управлінської еліти. У цьому контексті слід наголосити на двох фактах: а) виникнення та укорінення такого поняття, як “партія влади” та б) зрощення партійної, бізнесової та політико-управлінської еліт у контексті боротьби за владу наймогутніших партійних структур.

В Україні вперше визначення “партія влади” здобуло поширення в процесі обговорення Конституцій України в 1996 р. Мета у таких партій одна - боротьба за перерозподіл влади, а отже, за право входження до правлячої політико-управлінської еліти й розпорядження значними фінансовими та адміністративними ресурсами для власних, корпоративних інтересів.

До основних недемократичних характеристик еліти, що входить до “партії влади”, слід було б віднести такі моменти:

  • під час виборів шляхом механічного адміністративного втручання на користь такої організації на місцях створюється ілюзія значної електоральної підтримки;
  • з метою збільшення загальноукраїнського відсотка підтримки обраної партії виокремлюється базовий регіон, де відсоток голосів максимально підвищується;
  • обрана партія потрапляє до парламенту й формує дієву депутатську фракцію, бере участь у формуванні коаліції фракцій, а, відповідно, й уряду, тобто отримує безпосередньо доступ до виконавчої влади, що дає змогу партії дещо негативно контролювати значні фінансові та адміністративні ресурси;
  • привабливість для нової номенклатури зростає, що супроводжується вступом до її лав представників місцевих органів влади та самоврядування.

Таким чином, закріплюється отриманий статус “партії влади”. Виникнення та існування у пострадянській Україні такого феномену, як “партія влади”, є прикладом взаємопроникнення партійних еліт та управлінської еліти, їх симбіозу й формування єдиної політико-управлінської еліти з лідерською харизмою “для себе”, але не для народу в державі.

Негативним моментом указаних процесів взаємодії управлінської та партійних еліт є той вплив, який вони справляють на процеси реформування в Україні, коли управлінські рішення, коригування йде адмінресурсом. У процесі консервації та збереження власних владних повноважень і статусу політико-управлінської еліти представники партійних еліт залучають як законодавчі важелі, так і державотворчі процеси, створюючи нові інститути влади та здійснюючи перерозподіл повноважень між ними, не думаючи про лідерську харизму та циркуляцію еліти, куди могли б увійти молоді інтелектуали, які здатні привнести нові ідеї, що відповідають викликам часу, потребам модернізації суспільства.

На сьогодні в Україні є низка проблем: перерозподіл власності; ідеологія розвитку держави та її економіки; антикризових заходів ефективної поточної діяльності; продаж землі тощо. Все це перебуває у сфері впливу державних службовців усіх рангів, від яких залежать ефективність управлінської культури та реалізація реформ, реакція держави на зовнішні і внутрішні виклики, що загрожують національній безпеці України.

Серед базових внутрішніх загроз, які засвідчують про цілу низку неефективних дій лідерів основних галузей та інститутів суспільства, за допомогою психоаналізу суспільно-політичних реалій в Україні можна виділити такі:

  • деградація системи державного управління через масштабну некомпетентність багатьох урядовців функцій;
  • поглиблення розриву між метою і результатами державотворчих зусиль;
  • політичне лобі олігархів в Україні сформоване і діє як система переносу бізнес-інструментів у політику;
  • корупція системи державної влади і управління;
  • суперечності між зовнішньою і внутрішньою політикою держави, невизначеність з геополітичним місцем України;
  • дезорієнтованість населення в політичних, економічних та соціальних процесах, і як наслідок відстороненість, апатія і розпач, формування утриманських настроїв у суспільстві;
  • системна демографічна криза, масштабна трудова еміграція;
  • слабкість реального державного впливу на економічні процеси в державі;
  • інфраструктурна та інституційна невідповідність економіки вимогам сучасності;
  • низький рівень дієвої відповідальності посадовців;
  • відсутність ефективної системи працевлаштування державних службовців, які пройшли базову підготовку;
  • відсутність належної правової захищеності громадян, у тому числі державних службовців.

Україна потребує реформ з метою системної трансформації суспільства до демократичних змін. При цьому слід мати на увазі, що реформи реалізуються людьми, які мали б володіти методологією реалізації складних завдань: людьми, які здатні провести стратегічний аналіз, опрацювати різні моделі, обрати ефективну стратегію розвитку держави.

Отже, формування інтелектуальної еліти нації, що здатна творчо, гідно керувати в державі, тільки розпочалося, але відповідний старт взято, тому маємо вірити, що наш працьовитий, освічений, духовний народ спроможний виплекати достойну владну еліту для усіх сфер українського суспільства.