Національний досвід реформування державної політики та управління реформами засвідчив, що у справі модернізації суспільства політичному класу не завжди вдавалося досягти декларованих цілей. Історія давала Україні кілька шансів на розвиток і прорив, однак ці шанси здебільшого не використовувалися. Результати трансформації посттоталітарного суспільства виявилися багато в чому протилежними первісним задумам. Більш того, у деяких сферах суспільного життя спостерігається регрес. Зокрема це стосується консервації бідності, зміцнення корупції, несприйняття економікою інновацій.

На порядку денному зберігається актуальність в осмисленні уроків невдалих реформ, що стане запорукою подальшого поступу. Необхідно провести прискіпливий аналіз 20-річного періоду модернізації суспільства, переглянути усталені погляди на зміст реформаторської діяльності, переосмислити теоретико-методологічні засади реформування державної політики в Україні. Якщо цього не зробити, то політика реформ має шанси перетворитися на суцільну їхню імітацію. Для того щоб нинішні реформатори не поповнили список політичних невдах, а їхні програми не опинилися на полиці серед нездійснених модернізаційних проектів, необхідна корекція політики реформ.

Визначимо кілька актуальних напрямів корекції чинної політики реформ.

1. Необхідний секвестр так званого “реформаторського гігантизму”, тобто визначення кількох пріоритетів, реалізація яких могла б показати суспільству спроможність влади до успішних дій.

2. У реформаторській роботі необхідно дотримуватися прийнятних для суспільства моральних і правових принципів. Зокрема суспільство має бачити, що реформи не пов’язуються із поширенням корупції і збагаченням вузького кола владної еліти та наближених до неї за рахунок зубожіння населення.

3. Має бути розширена соціальна база прихильників політики реформ. На сьогодні такими прихильниками виступають тільки великий капітал, що має економічні преференції від влади. Натомість ті прошарки, які входять до середнього класу - інтелігенція, самозайняті верстви населення, середній та малий бізнес - не відчувають у реформах соціальних та економічних перспектив. Мають відбутися зміни серед, образно кажучи, бенефіціарів упровадження реформ. Реформи матимуть успіх, якщо вони будуть націлені на розвиток середнього класу - самозайнятого економічно активного прошарку, який створює товари, послуги, інтелектуальний продукт.

4. Необхідні інституційні зміни в управлінні реформами, смисл яких полягає в скасуванні дуалізму, коли президентський апарат або парламентська більшість переймаються підготовкою “доручень”, а уряд перетворюється на господарчо-розпорядчий орган. Кабінет Міністрів як вищий орган виконавчої влади повинен бути єдиною інституцією відповідальною за державну політику реформ. Повноваження формування проектів реформ і контролю за їх реалізацією не повинні покладатися на структури, які за логікою мають виконувати консультативно-дорадчі функції.

5. Необхідно створити засади суспільного діалогу, який би дав змогу враховувати альтернативні позиції щодо запропонованих реформаторських проектів. Це дасть можливість залучити представників різних соціальних верств, науковців і політичних сил до модернізації. Важливою частиною цього діалогу має стати аналіз причин невдач 20-річної модернізації суспільства. Цей аналіз має бути зроблений без зайвої політизації і суб ’єктивних звинувачень. Експертному середовищу і політикам необхідно відмовитися від багатьох помил-кових уявлень про зміст реформ і шляхів їх впровадження.

6. На порядку денному стоїть питання про визначення стандарту реформ, який є узагальненою сукупністю норм та установок, що визначають методологію та методику вироблення та реалізації державної політики реформ. Значення цього стандарту полягає в тому, щоб модернізаційні проекти на шляху їх упровадження враховували специфіку економічних, соціальних та культурних чинників. Змістовою складовою стандарту реформ є визначення соціальних, політичних, правових та інституційних механізмів, які сприятимуть успіху державної політики, а також визначення алгоритмів використання досвіду реалізації аналогічних реформ в інших країнах. Реалізація реформ згідно із загальноприйнятним стандартом дасть змогу закласти основи реформування, спираючись на розроблену на початку 50-х рр. ХХ ст. представниками політичної еліти Скандинавії та Німеччини модель.

Аналіз нормативно-правової бази забезпечення процесу реформування державної політики дає змогу визначити основні шляхи вдосконалення цього процесу.

1. Здійснити перерозподіл повноважень усередині виконавчої влади. Уряд має перетворитися з адміністративно-політичного на політичний орган, що несе перерозподіл повноважень усередині виконавчої влади. Уряд має перетворитися з адміністративно-політичного на політичний орган, що несе відповідальність за розроблення та впровадження державної політики як курсу дій, обраного для розв’язання суспільних проблем. Для цього слід:

- визначити основні завдання, повноваження та організацію діяльності Кабінету Міністрів України; його відносини з іншими органами державної влади, насамперед Президентом України та Верховною Радою України;

- закріпити за урядом, іншими центральними органами виконавчої влади право передавати/делегувати іншим суб’єктам частину своїх повноважень;

- децентралізувати повноваження Кабінету Міністрів України, передавши повноваження адміністративного характеру органам виконавчої влади нижчих рівнів;

- установити необхідний обсяг установчих, кадрових та контрольних повноважень Кабінету Міністрів України щодо інших органів виконавчої влади.

2. Інституційне виокремлення функцій вироблення політики й контролю її виконання від функції впровадження політики. Із цією метою:

- позбавити функцій із розроблення державної політики та нормативно-правового регулювання служби, агентства, інші органи влади, у тому числі секретаріат Кабінету Міністрів України, основними завданнями якого мають стати організаційне забезпечення діяльності уряду, координування політики, визначення переліку проблем порядку денного, установлення відповідності процедур підготовки проектів державно-політичних рішень і моніторинг виконання рішень процедурного характеру;

- розмежувати політичні та адміністративні функції всередині міністерств. Для цього стандартизувати їхню структуру та закріпити за урядовими органами в системі відповідних міністерств адміністративні функції, пов’язані з відносинами з конкретними фізичними та юридичними особами;

- інституційним чином виокремити служби, агентства, інші органи виконавчої влади, що здійснюють упровадження політики, адміністрування державних програм і надання послуг;

- запровадити в міністерствах повний цикл аналізу політики, механізми моніторингу й контролю ефективності та результативності державної політики, зокрема оцінювання політики й програм.

3. Визначити державну службу як інститут надання послуг населенню. При цьому:

- унеможливити існування необґрунтованих видів адміністративних послуг та їхнє “подрібнення” на окремі платні послуги; перекладання обов’язків адміністративних органів щодо збирання довідок, візування, погоджень на громадян, їх зобов’язання отримувати супутні платні послуги чи сплачувати “добровільні внески”;

- зменшити необґрунтовано високі розміри плати за окремі види послуг і необґрунтовано великі терміни їхнього надання;

- забезпечити доступ громадян до інформації, необхідної для отримання адміністративних послуг;

- розв’язати проблему обмеженості днів і годин прийому громадян;

- гарантувати неупереджений та об’єктивний розгляд скарг.

4. Здійснити інституалізацію аналізу політики, тобто здійснити:

- розроблення загальнодержавних та інших цільових програм, структура проектів яких відповідає структурі типового аналітичного документа, що є документованим продуктом аналізу політики;

- регламентування діяльності Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та його Секретаріату, центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій тощо;

- аналіз впливів регуляторних актів, що спирається на досвід і практику близько 40 розвинених країн світу і найбільш повно (в українській практиці) ілюструє необхідність глибокого опанування державними службовцями усього інструментарію аналізу політики;

- бюджетний процес у частині планування бюджетних програм, зокрема з використанням програмно-цільового методу та аудит їхнього виконання. Унормоване обґрунтування бюджетних програм із використанням системи кількісних показників під час складання їхніх паспортів закладає основу для впровадження в Україні аудиту виконання (performance auditing), що передбачає аналіз результативності, ефективності та економічності використання суспільних ресурсів під час виконання бюджетних програм (впроваджується як “аудит ефективності виконання бюджетних програм”).

5. Забезпечити професійність та політичну нейтральність державної служби. Для цього:

- запровадити реальне конкурсне прийняття на державну службу;

- унеможливити звільнення державних службовців із політичних причин;

- наблизити оплату праці державних службовців до рівня в приватному секторі, зробивши її менш залежною від волі керівника органу виконавчої влади;

- запровадити обов’язкове регулярне підвищення кваліфікації державних службовців, зокрема з питань аналізу політики.