Якщо у випадку з Конституцією названі вище негативні тенденції в розвитку законодавства виправдовуються її характером як значною мірою результату політичного компромісу, то в інших випадках недостатня юридично-технічна опрацьованість актів законодавства не пов’язана з впливом політичних чинників на правотворчий процес. Чинником, що обумовлює зазначені негативні тенденції в розвитку вітчизняного законодавства, є відсутність прагнення до належного опрацювання і наукового обґрунтування правотворчих рішень, які приймаються, відсутність науково обґрунтованої технології законодавчого процесу. Про це незручно говорити, бо дуже вже поважні люди є відповідальними за неналежну організацію законодавчого процесу. Але ж і не говорити не можна, бо це є хворобою, на яку страждає голова, тож і весь організм (суспільний) хворіє. По суті, акти законодавства розробляються і опрацьовуються на рівні здорового глузду. Певною мірою це виправдовується схильністю юридичної науки до дослідження абстрактно-академічної проблематики і навіть до схоластичних дискусій. Як писав сто років тому Є.В. Васьковський, відомі такі коментарі і монографії, що були створені за допомогою одних тільки ножиць і клею [7, с. 158]. Але ж поряд з таким негативним явищем юридична наука не позбавлена і ознак конструктивності, виваженості і навіть глибини. Цей резерв у процесі правотворчості використовується дуже мало.

Інша проблема забезпечення наукового рівня законодавства — це необхідність розробки і опрацювання актів законодавства на гранично високому інтелектуальному рівні, який можливий за даних умов. Про це взагалі не прийнято говорити. Прийнято говорити про професіоналізм народних депутатів, про кількість законопроектів, які вони внесли до Верховної Ради, хоч усім є зрозумілим рівень нещирості та несправедливості оцінки вітчизняних парламентаріїв як професіоналів законотворчості. Особливо вражає нещирість тих народних депутатів, які видають себе за авторів крупних законопроектів, хоч усім зрозуміло, що народні депутати є лише “весільними генералами”, що присвоїли собі те, що і взагалі не відчужується (немайнові права інтелектуальної власності). Треба говорити правду. У такий спосіб створюються умови для прийняття адекватних ситуації рішень. Правда ж полягає в тому, що у діяльності Верховної Ради України політична складова отримала домінуючу роль. Інтелектуальна складова зайняла своє скромне місце і позбавлена будь-якої можливості довести, що таке співвідношення політичної і інтелектуальної складових у діяльності Верховної Ради до добра не приведе.

Викладені обставини ведуть до того, що продукція, яку випускають правотворчі органи, переважно має бути оцінена як брак. Ця оцінка стосується законів, а підзаконних актів — і поготів. Якщо виключити брак у діяльності законодавчого органу, то це позитивно вплинуло б і на правотворчу діяльність інших державних органів.

Конкретні недостатньо опрацьовані положення законодавчих актів неможливо перерахувати. Вони аналізуються в подальшому. І все ж деякі приклади наведемо. Перш за все звернемось до Цивільного кодексу [136], оскільки цей законодавчий акт є значно краще опрацьованим, ніж інші.

Багаторічна робота над проектом Цивільного кодексу не допомогла уникнути помилки уже в його статті першій, де в першій частині слова „цивільні відносини” неправильно поставлені в середині тексту, що привело до спотворення змісту відповідного правового припису (слова „цивільні відносини” належало поставити в кінці ч. 1 ст. 1 ЦК). У цій же частині допущене невдале розташування слів у словосполученні “особисті немайнові і майнові відносини”, що дає підстави для висновку про те, що є таке явище, як “особисті майнові відносини”. Якщо законодавство і надалі буде так розвиватись, то скоро помилки будуть зустрічатись у назвах нормативно-правових актів. Далі: у ч. 1 ст. 707 ЦК вживається слово „неналежної” (якості) замість слова належної; у ч. 2 ст. 900 ЦК написано „якщо договором встановлено”, хоч, за логікою речей, треба було написати „якщо договором не встановлено”; речення, що викладається в ч. З ст. 1122 ЦК, не виражає закінченої думки, являє собою набір слів. Особливо вражає ст. 900 ЦК, бо вона практично повністю співпадає із ст. 777 ЦК Російської Федерації [434], в якій теж помилково пропущена частка “не”. Це свідчить про те, що українські законодавці запозичували російський текст, а росіяни, мабуть, спеціально допустили помилку, щоб показати рівень законотворчості в Україні.

Один раз законодавець помилився і замість формулювання „120 відсотків облікової ставки Національного банку України”, написав „120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України” (п. 16.4.1 ч. 16.4 ст. 16 Закону „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” [224]). Помилка перетворила відповідний законодавчий текст у безглуздий набір слів. Але в подальшій законодавчій діяльності вона була відтворена у ст. 19 Закону „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” [143] при внесенні змін до цього Закону Законом від 6 жовтня 2005 р. [277]. Тепер цей набір слів включений, зокрема до ч. 105.4 ст. 105 проекту Податкового кодексу, що в порядку законодавчої ініціативи був поданий Кабінетом Міністрів до Верховної Ради 30 жовтня 2007 р. (№ 4099) [436]. Формулювання “120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України” використовується також у проекті Податкового кодексу України, внесеному народними депутатами 14 березня 2008 р. (№ 2215) [437[. Нетрудно догадатися, як були допущені наведені помилки в законопроекті. Зазначені проекти були скомпоновані із чинних законів, тексти яких були включені до проектів Податкового кодексу як їх розділи, а опрацьовувались (несумлінно) лише положення, що об’єднували чинні закони в один кодифікований законодавчий акт.

Недостатньо опрацьованим є Господарський кодекс [137]. Власне, це, а не критичне ставлення значної частини науковців до самої ідеї господарського права, обумовило ініціативу скасувати цей Кодекс, що була свого часу підтримана Міністерством юстиції. Недостатня опрацьованість Господарського кодексу привела до невизначеності тих його положень, що належать до категорії фундаментальних. Нарешті, наведемо цитату із Закону “Про вирішення питання щодо заборгованості суб’єктів господарської діяльності, які застосовують особливі умови оподаткування, обліку та звітності, у зв’язку з неперерозподілом Державним казначейством України частини податків до Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування на випадок безробіття протягом 2004 року-І кварталу 2005 року” [303]: “Цей Закон регулює суперечності, які виникли при прийнятті Закону України “Про Державний бюджет України на 2005 рік” від 23 грудня 2004 року N 2285-IV та Закону України “Про внесення змін та доповнень до Закону України “Про Державний бюджет України на 2005 рік” від 25 березня 2005 року N 2505-IV у суб’єктів господарської діяльності, які застосовують особливі умови оподаткування, обліку та звітності щодо сплати внесків до Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування на випадок безробіття і виникнення у них заборгованості”. Зрозуміло, що скрізь працюють люди, і після гарного обіду напружувати інтелект, психіку і нерви хочеться не дуже. І все ж оприлюднювати закон, “який регулює суперечності, які виникли при прийнятті Закону... у суб´єктів господарської діяльності... щодо сплати внесків...” — це занадто недбало навіть для вітчизняної законодавчої практики. Тим більше, що такий, якщо можна так сказати, стиль має продовження в п. 2 ст. 4 “Прикінцеві положення” того ж Закону: “Цей Закон регулює правовідносини, які виникли у зв’язку з дією норм Закону України “Про Державний бюджет України на 2005 рік” від 23 грудня 2004 року N 2285-IV”.

Недостатню опрацьованість законопроектів виправдовують тим, що йде процес становлення незалежності Української держави, для якого характерне бурхливе оновлення законодавства, що в свою чергу перешкоджає ретельному опрацюванню законопроектів: з одного боку, є напільна суспільна потреба в оновленні законодавства, з іншого — бракує часу, досвіду і коштів. Але ж на сімнадцятому році незалежності України пора б уже відмовитись від такого роду аргументів. Або суспільство в цілому і причетна до правотворчості еліта усвідомлять значення актів правотворчості як засобів упорядкування (раціоналізації) суспільних відносин і знайде шляхи рішучого вдосконалення правотворчості, або треба шукати якісь інші шляхи розвитку.

У правовій державі має виключатись подання вищим органом виконавчої влади до парламенту законопроекту, що містить таке формулювання: „дохід у вигляді неустойки, штрафів або пені, які фактично одержав платник податку як відшкодування матеріальних або немайнових (моральних) збитків...” (п. 3.16 ч. З ст. 221 проекту Податкового кодексу, внесеного 14 березня 2008 р. (№ 2215) [437]). Люди, які не розуміють різниці між неустойкою та матеріальною (майновою) шкодою, писати законопроекти не повинні, бо їх кваліфікація як юристів, є занадто низькою. Люди, які вважають за можливе відшкодування немайнової (моральної) шкоди шляхом сплати неустойки, не можуть визнаватись юристами взагалі. Виставлення таким людям позитивних оцінок з цивільного права при складанні курсових та державних іспитів було помилкою.

У зв’язку з викладеним не можна замовчувати проблему непрофесійного втручання в законотворчий процес. Народних депутатів не можна позбавити права вносити свої пропозиції до законопроектів, що обговорюються у Верховній Раді, але без професійної оцінки і без професійного доопрацювання такі пропозиції не повинні включатись до законопроектів.

Тут були наведені деякі конкретні приклади непрофесійної підготовки та непрофесійного доопрацювання законопроектів. Якби була впевненість у в тому, що є достатня кількість читачів, яких цікавить законопроекти и й брак, то можна було б навести тут принаймні десятки тисяч прикладів такого браку.

Відсутнє взагалі будь-яке прагнення поставити законодавчий процес як за змістом, так і за процедурою на наукове підґрунтя. Юридична наука і правотворчість ідуть паралельними шляхами і не перехрещуються. Здається, що в країнах, що позначаються як цивілізовані, правотворчість також здійснюється без опори на науку. Але ж там державно-правові механізми опрацьовувались методом проб та помилок впродовж століть. Україна почала свій процес державотворення запізно, але також надає перевагу пошукам шляхів державотворення на рівні здорового глузду, помиляючись, та, помітивши помилки, приймаючі нові помилкові рішення.

Непродуманими, погано опрацьованими положеннями акти законодавства майже буквально засмічуються. Часто це не веде до реальних правових наслідків, але сприяє формуванню негативного ставлення до всієї системи законодавства. Так, згідно з ч. 2 ст. 286 ЦК [136] „забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи”. Буквально ця заборона поширюється і на фізичну особу, яка хворіла чи хворіє (лікувалась чи лікується). Але такий висновок є безглуздим. Особа може повідомити про це, наприклад, роботодавця, щоб запевнити його у доцільності прийняти рішення про надання їй матеріальної допомоги. Невипадково, таке порушення ч. 2 ст. 286 ЦК не тягне за собою будь-яких негативних наслідків для названої особи.

Відповідно до ч. З ст. 286 ЦК „фізична особа зобов’язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв’язку з виконанням службових обов’язків або з інших джерел”. В контексті цієї статті слова „фізична особа” справляють таке враження, що йдеться про ту ж фізичну особу, про яку йдеться у ч. 1 ст. 286 ЦК (про фізичну особу, що має проблеми із здоров’ям). Відповідно до букви ч. З ст. 286 ЦК це положення поширюється і на особу, щодо якої встановлено діагноз або одержані відомості за результатами медичного обстеження. Такий висновок відповідає букві закону, але також є безглуздим.

Недостатня опрацьованість актів законодавства тягне їх нестабільність. То добре, що Верховна Рада усуває свої власні помилки по мірі того, як їх виявляють. Але ж це — не систематична, а епізодична діяльність Верховної Ради. Систематичне дослідження законодавства та практики його застосування не ведеться. А зміни, які вносяться до актів законодавства, часто самі потребують змін уже в момент їх прийняття. Не будемо вникати в деталі, але ж наведемо два приклади, коли проекти законів про внесення змін до законів фахівці не читали взагалі.

Законом „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” від 15 грудня 2005 р. [285] ст. 190 ЦК доповнена частиною другою такого змісту: „2. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами”. Автори законопроекту, що став Законом, не розуміють різниці між речовими правами, що є абсолютними, та відносними правами, що входять, зокрема до змісту зобов’язань. Якщо ж вони створили нову теорію, то, визнавши майнові права річчю, вони морально були зобов’язані запропонувати зміни і до ст. 179 ЦК, яка визначає річ як „предмет матеріального світу” (чи бачили автори законопроекту коли-небудь такий предмет, як, наприклад, майнове право продавця на отримання грошових коштів, які відповідно до договору покупець зобов’язаний був переказати зі свого рахунку в банку на рахунок продавця), та доповнення до Книги третьої „Право власності та інші речові права” [136] у вигляді положень про майнові права, що не знайшли відображення у цій Книзі.

А ось зміни до ст. 24 Закону „Про страхування” [238], внесені Законом „Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Цивільного кодексу України” від 27 квітня 2007 [312]: „У разі визнання судом страхувальника-громадянина недієздатним, його права і обов’язки за договором страхування переходять до його опікуна...”. Все-таки авторам законопроекту треба було б розуміти різницю між правоздатністю і дієздатністю. За логікою речей, якщо особа уклала договір страхування власного житлового будинку або уклала договір страхування свого житія, то визнання особи недієздатною не повинне вести до заміни сторони в зобов’язанні, а тільки змінює порядок здійснення страхувальником прав та виконання обов’язків: права здійснюються, а обов’язки — виконуються опікуном від імені недієздатної особи. Наведене ж законодавче формулювання передбачає в таких випадках заміну сторони в договорі страхування. У такий спосіб опікун отримує і право на страхову виплату у разі настання страхового випадку. Це не погоджується з логікою відповідних відносин, а недоліки законодавчого тексту треба усувати за допомогою принципу верховенства права.

Законом від 27 квітня 2007 р. у тексті Закону „Про страхування” слова „страхувальник-громадянин” у всіх відмінках і числах замінені словами „фізична особа-страхувальник” у відповідних відмінках і числах. Але ж у новій, зміненій Законом від 27 квітня 2007 р. редакції ст. 24 Закону „Про страхування”, законодавець використовує слова „страхувальник-громадянин”. Непросто буде довести, що наведене вище формулювання ст. 24 Закону „Про страхування” поширюється і на осіб, що не є громадянами України, оскільки в цьому Законі тепер скрізь вживаються слова „страхувальник-фізична особа”, а на виключення із цієї загальної термінології в ст. 24 Закону „Про страхування” тепер вживаються слова „страхувальник-громадянин”, що не допускає поширення чинності цієї статті на інших фізичних осіб. Зауважимо також, що міжнародне прикине право зазвичай не перешкоджає участі в страхових правовідносинах іноземців та осіб без громадянства і визнанню їх недієздатними.