Якщо в теорії права підкреслюється, що система права є внутрішньо погодженою і несуперечливою системою, то прийняття будь-якого закону повинне супроводжуватись одночасним внесенням змін до всіх законів, що не узгоджуються з новим законом. Так буває, але нечасто. Переважно встановлюється, що до приведення актів законодавства у відповідність з новим законом раніше прийняті закони застосовуються в частині, що не суперечить новому закону, та дається вказівка про підготовку законопроектів щодо приведення законодавчих актів у відповідність з новим законом. Ця вказівка зазвичай не виконується. А вирішення колізій між новим законом та раніше чинними законодавчими актами стає непростим предметом діяльності судів.

Вражає та обставина, що п. 3 Прикінцевих та заключних положень Цивільного кодексу, прийнятого 16 січня 2003 п., приписував Кабінету Міністрів підготувати та подати на розгляд Верховної Ради перелік законодавчих актів (їх окремих положень), які мають бути визнані такими, що втратили чинність, та перелік законодавчих актів, до яких слід внести зміни у зв’язку з набранням чинності названим Кодексом, до 1 квітня 2003 р. Малось на увазі, що відповідні закони будуть прийняті впродовж 2003 р. і будуть введені вдію одночасно з новим Цивільним кодексом. Але законодавчий процес продовжувався майже чотири роки: Закон „Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів у зв’язку з прийняттям Цивільного кодексу України” було прийнято лише 27 квітня 2007 р. Це вважається за прийнятне. Хотілося б тільки зауважити наступне. Не слід думати, що мільйони людей нашої країни будуть звикати до сучасної та високої культури праці самі по собі. Людям потрібний приклад. Верховна Рада сьогодні подає приклад того, як не треба працювати. У неї на це є свої причини. Але ж у мільйонів людей цих причин значно більше. То треба було б зрозуміти, що без рішучого підвищення культури праці Україна і далі буде продовжувати свій шлях на узбіччя світової цивілізації, декларуючи при цьому прагнення до інтеграції.

Навіть і прямі заборони регулювати певні відносини інакше, ніж це передбачено спеціальним положенням закону, не виконуються. Йдеться, зокрема, про положення ст. 1 Закону „Про систему оподаткування” [181], яка (1) допускає, що зміни та доповнення до цього Закону, інших законів України про оподаткування стосовно надання пільг, зміни податків (зборів), механізму їх сплати вносяться до нього Закону, інші закони про оподаткування не пізніше, ніж за шість місяців до початку нового бюджетного року і набувають чинності з початку нового бюджетного року, та (2) передбачає, що ставки, механізм справляння податків і зборів не можуть встановлюватись та змінюватись іншими законами, ніж закони про оподаткування. Здавалося б, що положення частини другої ст. 6 Конституції [102] („органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України”) і частини другої ст. 19 Конституції („органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”) є обов’язковими і для Верховної Ради України. І у визнанні цього не було б нічого нелогічного чи такого, що заважає нормальному законодавчому процесу. Це тільки означало б, що до прийняття закону, що суперечить чинному закону, треба внести зміни в останній або хоч призупинити його дію, а потім приймати новий закон. Але де-факто названі конституційні положення були визнані для Верховної Ради необов’язковими.