Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України. В 4-х т. Т. 4. Методологія тлумачення нормативно-правових актів України

3. Розмежування прямого встановлення правових приписів і правових конструкцій та їх випливання (на прикладі нікчемних правочинів)

В одному із найбільш солідних науково-практичних видань роз’яснюється: „Визнання судом нікчемного правочину недійсним не вимагається; його недійсність прямо випливає (курсив наш — Авт.) із закону, інших нормативно-правових актів” [83, с. 213]. Цс стосується не правового припису, а правової конструкції, але ж у даному випадку це не має істотного значення, оскільки правова конструкція нікчемного правочину в кінцевому рахунку також визначає наявність чи відсутність юридичних прав та обов’язків чи умов їх виникнення, зміни, припинення. Нам необхідно на конкретному прикладі показати, як розмежовується „пряме встановлення” (правових приписів та правових конструкцій), з одного боку, та їх випливання — з іншого, а уже питання про те, що ж при цьому встановлюється чи випливає (безпосередньо правовий припис, права, обов’язки чи правова конструкція), відходить на другий план. Між тим, формулювання „прямо випливає”, яке використовується у наведеній вище цитаті, не є тотожним формулюванню „встановлюється” чи „прямо встановлюється”. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК „недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин)´\ Тут уживається термін „встановлена”, що могло б бути підставою для висновку про те, що недійсність правочину може встановлюватись законом прямо, а може із нього випливати (як прямо, так і непрямо). Але згідно із ст. 204 (“правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним”) та ч. З ст. 215 ЦК (“якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин)”) нікчемними мають визнаватися тільки такі правочини, недійсність яких встановлена законом прямо (а не випливає із нього).

Таким чином, виникає потреба в розмежуванні формулювань, в яких правові норми та їх структурні частини, правові конструкції встановлюються прямо, від тих формулювань, із яких вони лише випливають (хоч би і прямо). Пряме встановлення законом недійсності (нікчемності) правочину відповідно до букви ст. 204 і ч. З ст. 215 ЦК і за логікою речей означає наявність формулювання „правочин є недійсним” або „правочин є нікчемним”. У таких випадках недійсність (нікчемність) правочинів встановлюється законом прямо, оскільки для такого сприйняття тексту закону, що містить наведені формулювання, не вимагається будь-якого його логічного перетворення. Якщо ж такого формулювання немає, а лише встановлюється заборона на вчинення певних правочинів, то із такої заборони лише „випливає” недійсність правочинів, що порушують зазначену заборону. Отже, за відсутності прямого зазначення в законі на нікчемність (недійсність) правочинів вони є оспорюваними, тобто вони є дійсними аж до моменту, коли вступає в силу рішення суду, яким правочин визнано недійсним.

Викладене дає підстави для висновку про те, що дійсним до моменту визнання його недійсним судом є правочин (чи його частина), яким (якою) всупереч ч. 2 ст. 259 ЦК сторони домовились про скорочення позовної давності, встановленої законом. Ч. 2 ст. 259 ЦК („позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін”) прямо забороняє скорочувати позовну давність, але прямо не встановлює недійсність (нікчемність) умови договору про скорочення позовної давності. Дійсним до зазначеного вище моменту є і правочин, яким всупереч ч. 2 ст. 260 ЦК змінений порядок обчислення позовної давності, який встановлено законом. Ч. 2 ст. 260 ЦК („порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін”) прямо забороняє змінювати встановлений порядок обчислення позовної давності. Але недійсність правочину, що порушує цю заборону, не встановлюється ч. 2 ст. 260 ЦК [136] прямо. Порушення заборони, встановленої ч. 2 ст. 260 ЦК, означає, що зміст правочину суперечить Цивільному кодексу, тобто правочин не відповідає вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину (ст. 203 ЦК). В свою чергу ця невідповідність є підставою недійсності правочину (ч. 1 ст. 215 ЦК). Отже, недійсність таких правочинів встановлюється судом на підставі ч. 2 ст. 260, ч. 1 ст. 203 і ч. 1 ст. 215 ЦК. Оскільки прямо правочини на зміну встановленого законом порядку обчислення позовної давності законом недійсними (нікчемними) не визнаються, вони є оспорюваними.

З думкою про те, що правочин, який порушує прямо встановлену законом заборону (в наведених прикладах — встановлену законом заборону скорочувати позовну давність або змінювати передбачений законом порядок обчислення позовної давності), не є нікчемним, а може бути визнаний недійсним тільки рішенням суду, а до того він є дійсним, примиритись трудно. Тому, коли автори цього видання перед суддівською аудиторією ставили питання про те, чи є нікчемними умови договорів, що порушують заборону скорочувати позовну давність або змінювати порядок обчислення позовної давності, судді майже завжди давали позитивну відповідь. Правосвідомість, впевненість у неприпустимості застосування умови договору, що прямо порушує встановлену законом заборону, неодмінно брали верх над буквою закону. Цілком очевидно, що твердження про те, що ч. 2 ст. 259 і ч. 2 ст. 260 ЦК прямо встановлюють недійсність правочинів, які суперечать цим положенням Цивільного кодексу, є насильством над буквою закону, бо ч. 2 ст. 259 і ч. 2 ст. 260 ЦК не встановлюють прямо недійсність (нікчемність) правочинів, а така недійсність лише випливає із названих законодавчих положень з урахуванням ч. 1 ст. 203 і ст. 215 ЦК.

Не є встановленням нікчемності правочину і наступні формулювання, що забороняють відмову від особистих немайнових прав або їх обмеження на підставі правочину: 1) „фізична особа не може відмовитись від особистих немайнових прав...” (ч. З ст. 269 L1K); 2) „обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених Конституцією України, можливе лише у випадках, передбачених нею” (ч. 1 ст. 274 ЦК); 3) „обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених цим Кодексом та іншим законом, можливе лише у випадках, передбачених ним” (ч.2 ст. 274 ЦК). Рішучі заперечення проти зробленого тут висновку з посиланням на те, що із цього висновку випливає дійсність правочинів, спрямованих на позбавлення людини життя, автори цього дослідження відхиляють, оскільки на випадок здійснення правочину, спрямованого на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, законодавець встановив правило про недійсність (нікчемність) правочину, що порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК). У решті випадків вчинення правочину, що обмежує чи позбавляє людину особистих немайнових прав, тягне оспорюваність, а не нікчемність правочину.

Законодавством про інтелектуальну власність (ч. 8 ст. 28 Закону “Про охорону прав на винаходи та корисні моделі”; ч. 6 ст. 20 Закону “Про охорону прав на промислові зразки”; ч. 9 ст. 16 Закону “Про охорону прав на знаки для товарів та послуг”; ч. 5 ст. 16 Закону “Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем”) встановлюється, що договори про передання права власності на відповідні об’єкти інтелектуальної власності та ліцензійні договори вважаються дійсними, якщо вони укладені в письмовій формі та підписані сторонами. Звідси непрямо випливає та висновком від протилежного при тлумаченні виявляється правовий припис, відповідно до якого порушення вимоги про письмову форму чи відсутність підпису тягне за собою недійсність відповідних договорів. Але цей правовий припис суперечить ст. 204. і ч. З ст. 215 ЦК. Тому відповідні порушення є підставою недійсності договору з урахуванням ч. 1 ст. 218 ЦК (“Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом”), а не на підставі відповідних положень законів про інтелектуальну власність та ст. 204, ч. З ст. 215 ЦК.

Наведемо ще один приклад. Ч. 2 ст. 123 ЦК встановлює, що позбавлення учасника повного товариства права на участь у розподілі прибутку чи збитків не допускається. Виникає питання про юридичну силу правочину чи умов засновницького договору, якими передбачене таке позбавлення. Уявляється, що в таких випадках заявлена в суді вимога учасника повного товариства про стягнення суми належного йому прибутку не може бути задоволена, якщо він не заявляє одночасно (чи не заявив раніше) вимоги про визнання недійсним відповідного правочину чи умови засновницького договору або якщо господарський суд за своєю ініціативою не визнає недійсним цей правочин чи цю умову на підставі ч. І ст. 83 ГПК [126].

Пропозиція щодо доповнення Цивільного кодексу правилами про нікчемність (недійсність) таких правочинів (їх окремих умов) була б слушною, але ж твердження про те, що недійсність (нікчемність) таких правочинів випливає із ч. З ст. 269 і ч. 2 ст. 274 ЦК [136], ч. 2 ст. 123 ЦК, грубо суперечило б букві цих законодавчих положень, а також правилам ст. 204 і ч. З ст. 215 ЦК.

Навіть зазначення на те, що правочин не породжує юридичних наслідків, чи на межі створення правочином юридичних наслідків, чи на те, що правочин не підлягає виконанню, не означає, що відповідні правочини є нікчемними. Це стосується: 1) односторонніх правочинів, стосовно яких абзаци другий і третій ч. З ст. 202 ЦК встановлюють: „Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом або за домовленістю з цими особами”; 2) правочинів, вчинених представником, стосовно яких ч. 1 ст. 241 ЦК встановлює: „Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання”; 3) заповітів, якими порушується право на обов’язкову частку у спадщині і стосовно яких абзац перший ч. 1 ст. 1241 ЦК встановлює: „Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка б належала кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка)”; 4) правочинів, які суперечать ч. 1 ст. 1259 ЦК („Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині”); 5) правочинів, що вчинені учасниками (засновниками) юридичної особи від імені цієї особи у зв’язку з її створенням, якщо орган юридичної особи в наступному не схвалив відповідний правочин (абзац другий ч. 4 ст. 96 ЦК).

Такі правочини є особливим видом оспорюваних правочинів. Вони мають особливий правовий режим. Вони можуть бути визнані судом недійсними (це твердження ґрунтується на тому, що учасники цивільних відносин згідно із ч. 1 ст. 15 ЦК можуть захищати своє цивільне право не тільки у разі його порушення, а й у разі невизнання або оспорювання). Але і за відсутності такого визнання вони не підлягають виконанню, хоч вони і не є нікчемними. Тут законодавець створив особливу правову конструкцію — оспорювані правочини, що не підлягають виконанню, хоч би вони і не були визнані судом недійсними.

Це ж стосується і правочинів, що є невчиненими, і договорів, що є неукладеними. Так, правочини, що підлягають державній реєстрації, вважаються вчиненими з моменту державної реєстрації (ч. 1 ст. 210 ЦК.). З цим же моментом пов’язується визнання відповідних договорів укладеними (ч. З ст. 640 ЦК). До цього моменту правочин є невчиненим, а договір — є неукладеним. Говорити про нікчемність таких договорів (правочинів) було б невиправданим.

За таких умов авторам задають питання про те, чи зустрічали вони самі в законодавчих актах прямі зазначення на нікчемність (недійсність) правочинів. Автори відповідають: так, вони зустрічали в законодавчих актах такі формулювання в кількості до 50. Ось деякі із правочинів (їх окремі умови), які прямо називаються законом нікчемними (недійсними):

1) правочини, що обмежують можливість фізичної особи мати не заборонені цивільні права та обов’язки, тобто правоздатність фізичної особи (ч. 1 ст. 27 ЦК). Наявність цього правила та відсутність спеціального правила про недійсність (нікчемність) правочинів, що обмежують дієздатність, фізичної особи, підтверджує висновок про те, що законодавець включає дієздатність до змісту поняття правоздатності;

2) правочини, що спрямовані на відмову від права чи на обмеження права учасників повного товариства ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ таких товариств (ч. З ст. 121 ЦК);

3) правочини щодо відмови від права на вихід із повного товариства (ч. 2 ст. 126 ЦК);

4) правочини, вчинені з порушенням вимоги про їх нотаріальне посвідчення (ч. 1 ст. 219 ЦК);

5) правочини, що вчинені малолітніми за межами їх часткової дієздатності (ч. 2 ст. 221 ЦК);

6) правочини, вчинені без згоди органу опіки та піклування, якщо така згода відповідно до ст. 71 ЦК є необхідною (ст. 224 UK);

7) правочини, що вчинені недієздатною особою (п. 1 ст. 226 ЦК);

8) правочини, що порушують публічний порядок (ст. 228 UK);

9) довіреності, в яких не зазначена дата їх видачі (ч. З ст. 247 ЦК);

10) правочини на відмову особи, яка видала довіреність, від права скасувати останню (ч. 1 ст. 249 ЦК);

11) правочини, якими встановлюються способи забезпечення виконання зобов’язання, що вчинені з порушенням вимоги щодо їх письмової форми (ч. 2 ст. 547 ЦК f 136]);

12) правочини, якими обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно (ч. З ст. 586 ЦК);

13) умови публічних договорів, які не відповідають вимогам, що встановлені ч. 2 ст. 633 ЦК;

14) договір дарування майнового права та договір дарування із зобов’язанням передати дарунок у майбутньому, якщо при їх укладенні порушено вимогу закону про їх письмову форму (ч. З ст. 719 ЦК);

15) доручення (у главі 17 Цивільного кодексу використовується термін “довіреність”) на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдаровуваного ( ч. 4 ст. 720 ЦК);

16) умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти (ч. 1 ст. 739 ЦК);

17) умови договорів найму про звільнення наймодавця від відповідальності за шкоду, завдану внаслідок особливих властивостей чи недоліків речі, про наявність яких наймач не був попереджений наймодавцем і про які він не знав і не міг знати (ч. 2 ст. 780 ЦК);

18) умови договору прокату, які погіршують становище наймача порівняно з тим, що закріплене в типових умовах договору, які може встановлювати наймодавець (ч. 2 ст. 787 ЦК);

19) умови договорів побутового підряду, що позбавляють замовника права, зазначеного в ч. 2 ст. 867 ЦК;

20) умови договорів, що обмежують права споживача-фізичної особи порівняно з правами, встановленими Цивільним кодексом і законодавством про захист прав споживачів (частина перша ст. 21 Закону “Про захист прав споживачів” [284]);

21) договори страхування, у разі недодержання вимоги про їх письмову форму (ч. 2 ст. 918 ЦК), а також якщо при їх укладенні страхувальник не повідомив страховика про те, що об’єкт уже застрахований (п. З ч. І ст. 989 ЦК);

22) правочини на відмову довірителя від права скасувати доручення та на відмову повіреного відмовитися від доручення (ч. 2 ст. 1008 ЦК);

23) кредитні договори і договори банківського вкладу, які вчинені з порушенням вимоги закону про обов’язковість їх письмової форми (ст. 1055, 1059 ЦК);

24) умови договорів про відмову вкладника від права розпорядження грощовими коштами, що знаходяться на його рахунку (ст. 1060 ЦК);

25) договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності у разі недодержання письмової форми договору (ч. 2 ст. 1107 ЦК);

26) умови ліцензійних договорів, які суперечать положенням Цивільного кодексу (ч. 9 ст. 1109 ЦК) або які погіршують становище творця об’єкта права інтелектуальної власності порівняно з законом або типовим договором (ч. 2 ст. 1111 ЦК), умови договорів про створення на замовлення і подальше використання об’єкта права інтелектуальної власності, що обмежують права творця такого об’єкта (ч. 4 ст. 1112 ЦК), умови договорів про передан- ня виключних майнових прав інтелектуальної власності, що погіршують становище творця відповідного об’єкта або його спадкоємців порівняно із становищем, передбаченим Цивільним кодексом або законами, чи обмежують право творця на створення інших об’єктів (ч. З ст. 1113 ЦК; ч. 5, 7 ст. 33 Закону “Про авторське право та суміжні права” [2341);

27) умови договорів комерційної концесії, відповідно до яких правоволоділець має право визначати ціну товару (робіт, послуг), передбаченого договором, або встановлювати верхню чи нижню межу цієї ціни (ч. 2 ст. 1122 ЦК);

28) умови договорів простого товариства чи односторонні правочини, що мають своїм змістом відмову учасника такого договору від права ознайомлюватись з усіма документами щодо ведення спільних справ учасників чи обмеження такого права (ст. 1136 ЦК), умови таких договорів про звільнення від участі у відшкодуванні спільних витрат або збитків (абзац другий ст. 1137 ЦК), про позбавлення або відмову учасника від права на частку прибутку (абзац другий ст. 1139 ЦК), про обмеження права на відмову від безстрокового договору простого товариства (абзац другий ч. 1 ст. 1142 ЦК);

29) правочини, що вчинені з порушенням вимоги закону про їх письмову форму, якщо відповідно до спеціального правила закону таке порушення тягне недійсність (нікчемність) правочину (ч. 2 ст. 547; ч. З ст. 719; ч. 2 ст. 981; ч. 2 ст. 1055; ч. 2 ст. 1059; ч. 2 ст. 1107; ч. 1 ст. 1118 ЦК);

30) правочини щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передання в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя (частина третя ст. 12 Закону “Про іпотеку” [2501);

31) умови договорів, що обмежують право боржникадо продажу предмету іпотеки на прилюдних торгах виконати забезпечене іпотекою зобов’язання та відшкодувати іпотекодержателю витрати та збитки з метою припинення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах (ст. 42 Закону “Про іпотеку” [250]);

32) умови договорів, укладених до виникнення події, що стала причиною смерті пасажира, ушкодження його здоров’я або пошкодження вантажу, які (умови) мають своєю ціллю звільнити перевізника від відповідальності або зменшити розмір такої відповідальності в порівнянні з законом, а також умови таких договорів, ціллю яких є перенесення тягаря доказу, покладеного на перевізника (ст. 186 КТМ [129]);

33) договори, якими встановлюється обтяження рухомого майна, якщо в них відсутній опис предмета обтяження, чи якщо існуючий опис не дозволяє ідентифікувати предмет обтяження (частина перша ст. 7 Закону “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” [261]). Слід, однак, мати на увазі, що недійсність договору про обтяження (умов про обтяження) не тягне недійсності договору (умов договору), на підставі якого виникає вимога, що забезпечується обтяженням;

34) правочин, спрямований на наступне відчуження права вимоги, якщо попереднє відступлення цього ж права вимоги було належне зареєстроване (частина четверта ст. 36 Закону “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”);

35) умова, визначена в заповіті як така, що тягне виникнення права на спадкування, якщо вона (ця умова) суперечить закону або моральним засадам суспільства (ч. 2 ст. 1242 ЦК [136]);

36) заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі (ч. 2 ст. 1307 ЦК);

37) договір комерційної концесії, укладений з порушенням вимоги про його укладення у письмовій формі у вигляді єдиного документа (ч. І сг. 367 ГК).

Нікчемність правочинів встановлюється частинами 5, 9, 11, 12, ІЗ ст. 25 Закону “Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва” [274], а також іншими законодавчими актами.

Як пряме встановлення нікчемності правочину передбачає наявність формулювань „правочин є недійсним”, „правочин є нікчемним”, так і пряме встановлення цивільних прав та обов’язків, що є тотожним прямому встановленню цивільно-правових приписів, передбачає наявність формулювань „особа має право”, „особа може”, „особа вправі”, “особа вільна”, „особа зобов’язана”, “особа повинна”, „особа несе обов’язок”, інших подібних формулювань. Встановлення гіпотез правових норм не передбачає використання усталених формулювань, оскільки формулювання при цьому переважно обумовлюється обставинами, що складають зміст гіпотези, а ці обставини можуть бути найрізноманітнішими, що виключає формалізацію текстів гіпотез правових норм, якими прямо встановлюються підстави виникнення, зміни та припинення прав та обов’язків. Але не підлягає сумніву, що правові приписи, які входять до складу гіпотез правових норм, також можуть встановлюватись прямо, а можуть із актів законодавства випливати.

Послідовне врахування викладеного розуміння прямого встановлення (передбачення) правових приписів інколи створює незручності. Так, відповідно до частини першої ст. 7 Закону “Про іпотеку” “за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов’язання”. Зручніше і справедливіше було б тут слово “прямо” взагалі не читати. Але ж у такий спосіб тлумачити нормативно-правові акти не можна. Тож права іпотекодержателя відповідно звужуються, хоч би це особам, які шукають в актах законодавства нормативно закріплену справедливість, і не подобалось. І тільки у випадках, коли вирішення питання про права та обов’язки на підставі частини першої ст. 7 Закону “Про іпотеку” буде явно несправедливим, можливе відступлення від цього законодавчого положення з урахуванням принципу верховенства права.