Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України. В 4-х т. Т. 4. Методологія тлумачення нормативно-правових актів України

22. Як узгодити термінологію Цивільного і Господарського кодексів (недійсність правочину, договору, недійсність окремих частин правочину, умов договору, недійсність зобов’язання)

Якщо йдеться про необхідність виокремлення понять правочину, договору, зобов’язання, то в науці і практиці правозастосування помічається різниця в розумінні обсягу і змісту цих понять: поняття правочину охоплює собою не тільки договори, а й односторонні правочини; поняття зобов’язання охоплює собою як договірні, так і недоговірні зобов’язання. Але названі поняття розрізняються також і за критерієм правових явищ, які ними позначаються. Правочин - це переважно юридичний факт. Договір — це і юридичний факт, і індивідуальний регулятор відносин між його сторонами. Зобов’язання — це правовідносини, що виникають на підставі договору або іншого юридичного факту.

Разом з тим, правочин, будучи юридичним фактом, все ж має певний зміст, від якого залежить зміст прав та обов’язків, що виникають на його підставі: можна продати будинок, а можна продати і його частину. Якщо продано будинок, то третя особа, посилаючись на певні свої права на частину цього будинку, може вимагати визнання недійсною частини правочину щодо купівлі-продажу будинку. Маючи на увазі перш за все такі випадки, законодавець у ст. 217 ЦК встановлює правові наслідки недійсності окремих частин правочину. Це не виключає визнання недійсними окремих умов договору, які при цьому також відповідно до термінології ст. 217 ЦК мають позначатись як окремі частини правочину. Тому в численних випадках в законодавчих актах зазначається на недійсність (нікчемність) не правочинів чи договорів, а окремих умов договорів (ч. 2 ст. 867; ч. 2 ст. 1918 ЦК тощо).

Поняття договорів і зобов’язань перебувають у різних площинах, тому їх ототожнення є неможливим. І все ж прагнення законодавця наблизити одне до одного ці поняття є помітним. Досить звернути увагу на те, що в підрозділі І „Договірні зобов’язання” розділу III Книги п’ятої Цивільного кодексу, переважно йдеться про договори, а до змісту договору включаються не тільки умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, а й „умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства” (ч. 1 ст. 628 ЦК). Це наближення знайшло свій прояв також у використанні поняття недійсності як стосовно правочинів, так і стосовно зобов’язань.

Традиційним і загальновизнаним є використання поняття недійсності стосовно правочинів. Разом з тим у ст. 548 ЦК [136] йдеться про недійсність зобов’язання, а в ст. 519 ЦК — про недійсність вимоги. У ст. 207 і 208 ГК [137], де доречно було б використовувати термін „недійсний правочин”, використовується термін „недійсне зобов’язання”. Така термінологія не перешкоджає правильному застосуванню відповідних положень цивільного і господарського законодавства, оскільки при тлумаченні термінів „недійсність зобов’язання”, „недійсність правочину” можуть використовуватись висновки від наступного правового явища до попереднього (якщо йдеться про недійсність зобов’язання, то недійсним є і правочин, що став підставою цього зобов’язання) і від попереднього правового явища до наступного (якщо йдеться про недійсність правочину, то недійсним є і зобов’язання, яке виникло на підставі цього правочину; якщо недійсним є зобов’язання, то недійсна і вимога).

Отже, коли в ст. 207 ГК встановлюються підстави недійсності господарського зобов’язання, то ці положення, зокрема можуть тлумачитись як такі, що встановлюють недійсність правочинів, що стали підставою таких зобов’язань. З урахуванням викладеного недійсність умов господарських зобов’язань (ст. 207 ГК) слід розуміти як недійсність окремих частин правочину (ст. 217 ЦК). Використання висновків від попереднього правового явища до наступного і навпаки дає змогу усунути протиріччя між загаданими положеннями Господарського та Цивільного кодексів та правильно їх витлумачити.