Відповідно до абзацу першого ч. 1 ст. 1200 ЦК (“У разі смерті потерпілого право на .відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали надень його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті”) право на відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого, мають три категорії осіб: 1) непрацездатні особи, які фактично були на утриманні померлого (незалежно від того, мали чи не мали вони права на одержання утримання від померлого); 2) непрацездатні особи, які на день смерті померлого мали право на одержання від нього утримання (незалежно від того, чи були вони фактично на утриманні померлого); 3) дитина померлого, що народилася після його смерті.

Відповідно до абзаців другого-сьомого ч. 1 ст. 1200 ЦК [139J “шкода відшкодовується:

1) дитині — до досягнення нею вісімнадцяти років (учню, студенту — до закінчення навчання, але не більш як до досягнення ним двадцяти трьох років);

2) чоловікові, дружині, батькам (усиновлювачам), які досягли пенсійного віку, встановленого законом, — довічно;

3) інвалідам — на строк їх інвалідності;

4) одному з батьків (усиновлювачів) або другому з подружжя чи іншому членові сім’ї незалежно від віку і працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють догляд за: дітьми, братами, сестрами, внуками померлого, — до досягнення ними чотирнадцяти років;

5) іншим непрацездатним особам, які були на утриманні потерпілого, — протягом п’яти років після його смерті”.

В абзацах другому-сьомому ч. 1 ст. 1200 ЦК встановлюються строки, впродовж яких окремим категоріям осіб, що мають право на відшкодування шкоди, здійснюється таке відшкодування. Із положень абзаців другого-сьомого ч. І ст. 1200 ЦК непрямо випливають і висновком від наступного правового явища (права на отримання відшкодування впродовж певного строку) до попереднього виявляється правовий Припис, згідно з яким як раз особи, зазначені тут, мають право на відшкодування шкоди. Виявлений у такий спосіб правовий припис підлягає переважному застосуванню перед правовим приписом, який непрямо випливає із абзацу першого ч. 1 ст. 1200 ЦК та виявляється при тлумаченні висновком a contrario (відповідно до цього останнього правового припису інші особи, крім тих, які охоплюються формулюванням абзацу першого ч. І ст. 1200 ЦК, права на відшкодування шкоди не мають). Отже, хоч особи, зазначені в п. 4 ч. І ст. 1200 ЦК, і не охоплюються формулюванням абзацу першого ч. 1 ст. 1200 ЦК, вони мають право на відшкодування шкоди на підставі правового припису, який непрямо випливає із п. 4 ч. 1 ст. 1200 ЦК та виявляється висновком від наступного правового явища до попереднього.

Далі, із цього останнього правового припису непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, відповідно до якого інші особи, крім зазначених у цих абзацах, права на відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого, не мають. Впевнитись у цьому допомагає звернення до ст. 33 Закону “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” [214|, яка визначає коло осіб, які мають право на отримання щомісячних страхових виплат у разі смерті застрахованого. Тут після вступної тези, що визначає коло осіб точно так, як і ч. 1 ст. 1200 ЦК, формулюється наступне положення: “Такими особами є” і перелічуються приблизно ті ж особи, що і в п. 1-5 ч. 1 ст. 1200 ЦІС. Словами “такими особами є” у названому Законі усунена будь-яка суперечність між вступною тезою та переліком відповідних осіб.

Але правовий припис, відповідно до якого інші особи, крім тих, що зазначені в п. 1-5 ч. 1 ст. 1200 ЦК, не мають право на відшкодування шкоди, непрямо випливає із наведених законодавчих положень, виявляється при тлумаченні висновком a contrario, а тому не може застосовуватись у частині, в якій він суперечить абзацу першому ч. 1 ст. 1200 ЦК. Отже, при визначенні кола осіб, які мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого, слід застосовувати також положення абзацу першого ч. І ст. 1200 ЦК. Це означає, що право на відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого, мають не тільки особи, зазначені в п. 1-5 ч. 1 ст. 1200 ЦК, а й інші непрацездатні особи, що мали право на одержання утримання від померлого, хоч би вони такого утримання і не одержували. Цей висновок спонукає звернутись до актів законодавства, які встановлюють право на одержання утримання.

Відповідно до ст. 265-271 С К [134] за відповідних умов право на одержання утримання виникає у внуків, баби, діда, прабаби, прадіда, братів, сестер, мачухи, вітчима, падчерки, пасинка, деяких інших осіб. Тому в абзаці третьому п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди” [496] зазначається на те, що “непрацездатним особам, які не знаходились на його утриманні, але мали право на відшкодування, його розмір визначається сумами, що стягувались за рішенням суду (за заявою потерпілого), а при їх відсутності — встановлюється судом з врахуванням матеріального стану непрацездатності осіб і можливості потерпілого до смерті надавати їм допомогу (статті 33, 89, 90, 97 КпШС [426]) з відрахуванням пенсії у зв’язку з втратою годувальника”. У ст. 97 Кодексу про шлюб та сім’ю 1969 р. йшлося про інших родичів, що мають право на одержання утримання (внуків, братів, сестер, пасинків і падчерок). Цій статті у Сімейному кодексі відповідають ст. 265-271.

Що стосується строку, впродовж якого зазначені особи мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, то він має визначатись із застосуванням за аналогією п. 1-5 ч. 1 ст. 1200 ЦК [136]. Якщо відшкодовується шкода, завдана втратою годувальника бабою, дідом, прабабою, прадідом, за аналогією слід застосовувати п. 2 ч. 1 ст. 1200 ЦК (ці особи мають право на відшкодування шкоди довічно).