Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України. В 4-х т. Т. 4. Методологія тлумачення нормативно-правових актів України

5. Юридична сила правових приписів, які непрямо випливають із спеціальних положень актів законодавства та суперечать іншим правовим приписам

Правові приписи, які непрямо випливають із спеціальних положень актів законодавства та виявляються при тлумаченні висновком a contrario, можуть суперечити іншим правовим приписам. Треба дати відповідь на питання про те, яким же правовим приписам слід надати перевагу в таких випадках. Відповісти на це запитання досить трудно з огляду на те, що це питання ніколи не ставилось і на нього ніхто і ніколи не шукав відповіді. За таких умов і автори відповідних законопроектів при їх розробці не звертали увагу на проблему юридичної сили правових приписів, які непрямо випливають із спеціальних положень актів законодавства, виявляються при тлумаченні висновком а contrario та суперечать іншим положенням законодавства

Першою можливою відповіддю на запитання про юридичну силу правових приписів, які непрямо випливають із спеціальних положень актів законодавства і виявляються при тлумаченні висновком a contrario, є твердження, що такі правові приписи не мають ніякої юридичної сили. Вона уявляється авторам цього видання неприйнятною, оскільки суперечить загальновизнаному у спілкуванні значенню висловлювань. Щоб пояснити відповідність висновку а contrario логіці людського мислення Є.В. Васьковський наводить думку відомого англійського вченого-спеціаліста в галузі логіки У. Мінто: ’’Скажімо, наприклад, ваш співрозмовник, говорячи про дітей, зауважує, що Джон є гарним хлопчиком; природно зробити звідси висновок, що у співрозмовника є уявлення про інших дітей, яких не можна віднести до гарних хлопчиків. Такий висновок зразу мін би зробити будь-хто із тих, хто почув би таку думку, і марно особа, що висловила таку думку, стане заперечувати, що вона веде мову виключно про Джона. Або скажімо, наприклад, є два кандидата на посаду шкільного вчителя, А і В, і хтось підкреслює ту обставину, що А є чудовим викладачем... Зразу можна зробити висновок про те, що ця особа розхвалює А, не вважає В таким чудовим учителем, як А” [7, с. 307].

Ці міркування відповідають логіці людського мислення. Але їм притаманний істотний недолік, який полягає в наступному. Характеризуючи хлопчика як гарного, а вчителя як чудового викладача, суб’єкт такого висловлювання може виходити із різного уявлення про інших: 1) можна виходити із того, що всі хлопчики в нашому кварталі є хорошими, а всі вчителі — чудовими викладачами; 2) можна виходити із того, в нашому кварталі всі хлопчики — погані, і всі вчителі не вміють добре викладати; 3) можна виходити із того, що суб’єкту висловлювання взагалі нічого невідомо про те, якими є інші хлопчики та інші вчителі. Від цього залежить істинність висновку a contrario. Але про це не писали ні спеціаліст у галузі юриспруденції Є.В. Васьковський, ні спеціаліст у галузі логіки У. Мінто.

Разом з тим, треба враховувати сутність висновку а contrario. Вона полягає в наступному. Правовими приписами, що встановлюються прямо або випливають із актів законодавства (крім тих правових приписів, що випливають непрямо та. виявляються при тлумаченні висновком а contrario) визначається сфера дії правової норми (якщо правовий припне є гіпотезою правової норми чи її частиною), зміст права чи обов’язку учасників відповідних правовідносин (якщо правовим приписом є диспозиція правової норми). Правовим приписом, який виявляється при тлумаченні положення акта законодавства висновком a contrario, що формулює гіпотезу правової норми, чинність певного нормативного положення виводиться за межі дії цього положення, які первинно встановлені правотворчим органом. Так, відповідно до ч. З ст. 550 ЦК [137], якщо боржник не відповідає за порушення зобов’язання (ст. 617 ЦК), кредитор не має права на неустойку. Якщо із гіпотези правової норми зробити висновок a contrario, то сфера дії ч. З ст. 550 ЦК буде виведена за межі цієї гіпотези. Висновком а contrario виявляється гіпотеза такого змісту: якщо боржник відповідає за порушення зобов’язання (або: у решті випадків). Цими двома гіпотезами (прямо встановленою і виявленою за допомогою висновку a contrario) покривається все правове поле, на якому може діяти диспозиція норми, що сформульована у ч. З ст. 550 ЦК. На частині правового поля, не покритій гіпотезою, прямо встановленою в ч. З ст. 550 ЦК, а покритій гіпотезою, що випливає із ч. З ст. 550

ЦК непрямо і виявляється висновком a contrario, діє диспозиція, яка протилежна диспозиції, що прямо встановлена в ч. З ст. 550 ЦК. Ця диспозиція (яка протилежна диспозиція, що прямо встановлена в ч. З ст. 550 ЦК) непрямо випливає із ч. З ст. 550 ЦК і також виявляється висновком a contrario.

Як раз цією обставиною (виведенням правовими приписами, що встановлюються непрямо та виявляються при тлумаченні висновком a contrario, нормативного положення за межі, які встановлені- цими положеннями прямо чи які прямо випливають із цього положення) обумовлюється найменша юридична сила правових приписів, що виявляються висновком a contrario, серед правових приписів даного рівня, який визначається відповідно до місця нормативно-правового акту, в якому цей припис формулюється, в системі таких актів.

Неприйнятним було б і твердження про те, що правові приписи, які випливають із законодавства непрямо та виявляються висновком a contrario, мають ту ж юридичну силу, що і спеціальні правові приписи, із яких вони випливають, а тому вони підлягають переважному застосуванню перед правовими приписами, що є загальними.

Аналіз значного нормативного матеріалу, який здійснили автори, в тому числі в процесі практичної діяльності на посадах суддів та підготовки коментарів до законодавства, дає підставу для тверджень, що викладаються нижче.

1. Правові приписи, що непрямо випливають із спеціальних положень актів законодавства і виявляються при тлумаченні висновком a contrario, юридичну силу мають. При тлумаченні нормативно-правових актів такі правові приписи слід розглядати як окремий елемент нормативного регулятора, а не вважати за частину правового припису, який прямо встановлений актом законодавства або прямо випливає із нього.

2. При правозастосуванні таким правовим приписам не може надаватись юридична сила прямо встановлених спеціальних положень актів законодавства того ж рівня, тобто правові приписи, які непрямо випливають із спеціальних положень актів законодавства і виявляються при тлумаченні висновком a contrario, не можуть застосовуватись переважно перед загальними правовими приписами, що встановлені прямо або прямо випливають із актів законодавства та поширюються на ті ж відносини і вирішують т: ж питання.

3. За наявності суперечності між загальними правовими приписами, які встановлені в актах законодавства прямо чи прямо випливають із них, з одного боку, та правовими приписами, що непрямо випливають із прямо встановлених спеціальних положень актів законодавства і виявляються при тлумаченні висновком a contrario, — з іншого боку, перевагу при правозастосуванні слід надати першим. Виняток складають випадки, коли правило, яке непрямо випливає із спеціального правила і при тлумаченні виявляється висновком a contrario, протиставляється загальному правилу, в якому міститься застереження типу „якщо інше не встановлено законом (актами законодавства)” чи інше подібне застереження. Так, частиною першою ст. 24 Закону „Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” [261] стосовно рухомого майна встановлюється: „Звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно з цим Законом”. Із цього правила непрямо випливає і при тлумаченні висновком a contrario виявляється правовий припис, відповідно до якого звернення стягнення шляхом виконавчого напису нотаріуса названим Законом не передбачається, а тому є неможливим. Цей правовий припис суперечить загальному правилу частини щостої ст. 20 Закону „Про заставу” [155], яке допускає звернення стягнення на заставлене майно на підставі виконавчого напису нотаріуса, а тому застосуванню відповідно до викладеного вище не підлягав би. Але в частині щостій ст. 20 Закону „Про заставу” міститься застереження „якщо інше не передбачене законом”. За наявності такого застереження правовий припис, який непрямо випливає із частини першої ст. 24 Закону „Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”, виявляється при тлумаченні висновком a contrario і виключає звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження шляхом виконавчого напису нотаріуса, підлягає застосуванню всупереч загальному правилу частини щостої ст. 20 Закону „Про заставу”, яка допускає такий спосіб звернення стягнення на предмет застави.

При застосуванні цього законодавчого положення слід також враховувати, що відповідно до п. 2 розділу IX “Прикінцеві та перехідні положення” Закону “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону (стосується, зокрема Закону “Про заставу” і Цивільного кодексу України [136]).

Ще один виняток із правил про неможливість застосування правового припису, який непрямо випливає із спеціального положення акта законодавства, виявляється при тлумаченні висновком a contrario і суперечить загальному правилу, стосується випадків, коли реалізація спеціального правила тягне виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Покажемо це на такому прикладі. Із спеціального правила частини другої ст. 49 Закону „Про іпотеку” [2501(„якщо іпотекодержатель не скористався правом, передбаченим частиною першою цієї статті [придбати предмет іпотеки за початковою ціною — Лет.], за результатами перших прилюдних торгів, призначається проведення на тих же умовах других прилюдних торгів...”) непрямо випливає і при тлумаченні висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким проведення третіх публічних торгів законодавством не передбачається. Можна було б стверджувати, що це правило не може застосовуватись всупереч загальному правилу, що випливає із частини третьої ст. 21 Закону „Про заставу” („якщо другий і наступні аукціони [публічні торги] оголошені такими, що не відбулися...”) і виявляється висновком від наступного до попереднього (можливе проведення третіх, четвертих і наступних прилюдних торгів). Насправді правило, яке непрямо випливає із частини другої ст. 49 Закону „Про іпотеку”, підлягає застосуванню всупереч загальному правилу, що випливає із частини третьої ст. 21 Закону „Про заставу”, оскільки з реалізацією прямо встановленого спеціального правила про проведення других публічних торгів частина третя ст. 49 Закону “Про іпотеку” пов’язує припинення іпотеки (якщо іпотекодержатель після другого аукціону не скористався правом придбати предмет іпотеки за початковою ціною).

4. За наявності суперечності між прямо встановленими спеціальними положеннями актів законодавства або правовими приписами, що прямо випливають із таких спеціальних положень, з одного боку, та правовими приписами, що непрямо випливають із прямо передбачених спеціальних положень актів законодавства і виявляються висновком а contrario, — з іншого, перевагу слід надати першим.

5. За наявності суперечності між правовими приписами, які непрямо випливають із актів законодавства та при тлумаченні встановлюються висновком a fortiori, від попереднього правового явища до наступного, від наступного правового явища до попереднього, з одного боку, та правилами, що непрямо випливають із актів законодавства та при тлумаченні виявляються висновком a contrario, — з іншого, перевагу слід надати першим.

Є ще один аспект проблеми юридичної сили правових приписів, цю непрямо випливають із спеціальних положень актів законодавства та суперечать більш загальним правилам. Він пов’язаний з тим, що ці більш загальні правила можуть бути нормами прямої дії, а можуть бути нормами непрямої дії, зокрема — принципами. Проблема прямої та непрямої дії виявилась недостатньо дослідженою, що обумовило включення до частини другої ст. 8 Конституції України f 102] беззастережного положення про те, що „норми Конституції України є нормами прямої дії”, та ше й з доповненням, відповідно до якого „звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується”, хоч пряме застосування судами загальної юрисдикції положень Конституції, які мають настільки загальний зміст, що потребують конкретизації, часто є проблематичним.

У найсолідніших виданнях стверджується, що деякі із таких положень не стільки констатують реальний стан справ, скільки виражають прагнення і створюють конституційні передумови для подальшої реалізації цих прагнень [34, с. 10]. Ще більш рішуче з приводу законодавчих положень, які потребують економічного забезпечення, висловлюються деякі російські і українські науковці, які заперечують наявність у змісті таких положень суб’єктивного права та визнають, що в них закріплюється тільки законний інтерес [42, с. 109-110; 68, с. 111]. Отже, вони не можуть визнаватись виключно нормативним регулятором суспільних відносин, бо в їх змісті істотним є елемент декларації. Навіть ті положення Конституції, які не потребують конкретизації, не завжди підлягають прямому застосуванню.

Це стосується, зокрема, частини третьої ст. 46 Конституції, відповідно до якої „пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом”. Життя показало, що все-таки названі виплати можуть бути нижчими, ніж прожитковий мінімум. Принаймні, так було до останнього часу.

І все ж зауважимо, що норми непрямої дії — це норми, що застосовуються за певних умов. Без цих умов вони не застосовуються, а за наявності відповідних умов вони застосовуються так же, як і норми прямої дії. Так, відповідно до ч. 1 ст. 1177 ЦК [136] „майнова шко/іа, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною”. Згідно із ч. 2 тієї ж статті „умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи, яка потерпіла від злочину, встановлюються законом”. Поки не встановлені названі умови, застосування ч. 1 ст. 1177 ЦК є неможливим. Якщо ж такі умови будуть встановлені, ч. 1 ст. 1177 ЦК буде застосовуватись з урахуванням цих умов. Викладене стосується і ст. 1207 ЦК, яка за відповідних умов покладає на державу обов’язок відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину.

Інший вид норм непрямої ДІЇ — це норми, які за відсутності спеціальних норм застосовуються як норми прямої дії. Відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦК „способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов’язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом”. Як бачимо, тут не встановлюються умови, за яких учасники цивільних відносин вправі пред’явити кожну із відповідних вимог, а тільки передбачаються вимоги, які можуть бути пред’явлені на захист порушеного права. Тому у випадках, коли встановлюються спеціальні правила про способи захисту цивільних прав, відповідні положення ч. 2 ст. 16 ЦК застосовуватись не можуть. Так, ч. 2 ст. 651 ЦК встановлює: „Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом”. Звідси непрямо випливає і при тлумаченні висновком a contrario виявляється правовий припис, відповідно до якого у разі порушення договору, яке не має ознаки істотного, на вимогу однієї із сторін договір не може бути змінено або розірвано за рішенням суду. Можна було б стверджувати, що це правило непрямо випливає із спеціального правила ч. 2 ст. 651 ЦК, а тому воно не може застосовуватись всупереч загальному правилу п. 7 ч. 2 ст. 16 ЦК, яка передбачає такий спосіб захисту права як припинення правовідносин. Але в цьому пункті не формулюється правило прямої дч. Тут передбачається один із способів захисту права, але не визначаються умови його застосування. Тому це положення не може конкурувати з правилом, що непрямо випливає із спеціального правила ч. 2 ст. 651 ЦК, виявляється висновком а contrario і не дає права вимагати припинення правовідносин у разі порушення договору, яке не має ознаки істотного.

Із правових приписів, що виявляються при тлумаченні висновком a contrario, в свою чергу можуть виводитись нові правові приписи, які будуть мати таку ж юридичну силу, як і правові приписи, що непрямо закріплені в актах законодавства та виявлені при тлумаченні висновком а contrario. Покажемо це на наступному прикладі.

“Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права” (ст. 17 Закону “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини” [300]).

“Для цілей посилання на Рішення та ухвали Суду та на ухвали Комісії суди використовують переклади текстів рішень Суду та ухвал Комісії (далі — переклад), надруковані у виданні, передбаченому в статті 6 цього Закону” (ч. 2 ст. 18 того ж Закону).

Із ч. 2 ст. 18 непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, відповідно до якого посилання не допускається на ті рішення, які не охоплюються визначенням цього поняття в абзаці щостому ст. 1 названого Закону (“Рішення — а) остаточне рішення Європейського суду з прав людини у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; б) остаточне рішення Європейського суду з прав людини щодо справедливої сатисфакції у справі проти України; в) рішення Європейського суду з прав людини щодо дружнього врегулювання у справі проти України”). Отже, ч. 2 ст. 18 даного Закону не допускає посилання на рішення Європейського Суду з прав людини, що не стосуються України.

Від цього правового припису — обмеження, що непрямо випливає із ч. 2 ст. 18 Закону “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини” та виявляється при тлумаченні висновком a contrario, непрямо випливає і висновком від наступного правового явища (неможливості посилатись) до попереднього виявляється правовий припис, відповідно до якого є неможливим застосування як джерела права тієї практики Європейського Суду з прав людини, яка не стосується України. Цей правовий припис має таку ж юридичну силу, як і правовий припис, що випливає із ч. 2 ст. 18 названого Закону непрямо та виявляється при тлумаченні висновком a contrario, тому він не може застосовуватись усупереч загальному положенню ст. 17 Закону, про який тут йдеться. Отже, національні суд зобов’язані відповідно до названої статті застосовувати не тільки рішення Європейського Суду з прав людини, що винесені стосовно України, а й інші рішення цього Суду.

Підтвердити викладені положення про юридичну силу правових приписів, які непрямо випливають із актів законодавства і гіри тлумаченні виявляються висновком а contrario, чи спростувати їх можливо тільки шляхом аналізу відповідного нормативного матеріалу. При цьому науковий підхід вимагає, щоб на однотипні запитання давались однотипні відповіді. Тому в подальшому наводиться аналіз відповідних численних правових приписів.