Виявлення явищ, яким протиставляється зазначене в акті законодавства явище, при тлумаченні положень актів законодавства за допомогою висновку a contrario, може утруднюватись недосконалістю тексту, який тлумачиться. Так, відповідно до ч. З ст. 614 ЦК [136] „правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов’язання, є нікчемним”. Із цього положення висновком a contrario можна зробити три висновки: 1) в решті випадків правочини на зміну встановленої актом законодавства відповідальності є оспорюваними; 2) в решті випадків такі правочини є дійсними; 3) в решті випадків такі правочини є дійсними, якщо не встановлені спеціальні підстави їх недійсності. Можливість зробити декілька висновків із ч. З ст. 614 ЦК обумовлена невдалим використанням слова „нікчемним”.

Справа в тому, що відповідно до прийнятої дихотомної класифікації всі правочини поділяються на такі, що відповідають вимогам, які встановлені ст. 203 ЦК, і такі, що не відповідають таким вимогам. Правочини, що не відповідають встановленим вимогам, поділяються на нікчемні та оспорювані. Отже, нікчемним правочинам за прийнятим критерієм класифікації протистоять правочини оспорювані. Але висновок a contrario із ч. З ст. 614 ЦК про те, що в решті випадків правочини на зміну встановленої законом відповідальності є оспорюваним був би неправильним. Це обумовлене наступним: 1) правила, що непрямо випливають із положень актів цивільного законодавства та виявляються при тлумаченні висновком a contrario, мають найменшу юридичну силу в порівнянні з правилами, що встановлюються прямо, випливають із актів законодавства прямо чи випливають непрямо та встановлюються при тлумаченні іншими способами; 2) відповідно до ч. З ст. 6 ЦК сторони договору вправі відступити від актів законодавства (за встановленими винятками); 3) оскільки заборони відступати від положень про відповідальність (крім заборон, які встановлені ч. З ст. 614 ЦК [136] та іншими спеціальними правилами) немає, умови договорів про такі відступлення не суперечать закону, а тому не можуть визнаватись недійсними (ч. 1 ст. 203; ч. 1 ст. 215 ЦК).

Таким чином, сторони договору вправі відступити від положень актів цивільного законодавства про відповідальність, крім випадків, які встановлені законом. Зокрема, не допускається скасування або обмеження відповідальності за умисне порушення зобов’язання (якщо умова про скасування або обмеження відповідальності за умисне порушення встановлена договором, вона є нікчемною), у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції (абзац четвертий ч. З ст. 216 ГК [137]. Проте умови договорів, що порушують наведене обмеження, є оспорюваними (а не нікчемними). Разом з тим „сторони зобов’язання можуть передбачити певні обставини, які через надзвичайний характер цих обставин є підставою для звільнення їх від господарської відповідальності у випадку порушення зобов’язання через дані обставини, а також порядок засвідчення факту виникнення таких обставин” (ч. 4 ст. 219 ГК).

Використання висновку a contrario ускладнюється унаслідок того, що автори проектів нормативно-правових актів зазвичай пишуть такі проекти так, як вони писали твори, коли навчались у середній школі. При цьому вони також прагнуть надати тексту більш вишуканого стилю. Звідси — недостатня чіткість проектів, що згодом стають нормативними актами. Але нормативно-правові акти потребують граничної чіткості, навіть якщо це огрубляє текст.

Ось текст п. 15.3.1 ч. 15.3 ст. 15 Закону “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” [224]: “Заяви на повернення надміру сплачених податків, зборів (обов’язкових платежів) або на їх відшкодування у випадках, передбачених податковими законами, можуть бути подані не пізніше 1095 дня, наступного за днем здійснення такої переплати або отримання права на таке відшкодування”. Цей текст стилістично є негрубим, але він і не є чітким. Ці достоїнство і недолік законодавчого тексту обумовлені відсутністю загальновизнаного ідеалу, до якого має прагнути автор законопроекту. У країнах з усталеною і такою, що вдос- коналювалась впродовж століть правовою системою, законодавець може прагнути до вишуканої словесності, бо людина має завжди і повсюду прагнути до красивого. Іншим має бути прагнення законодавця країни, що лише формує свою правову систему. Законодавець такої країни має задовольнити свої естетичні прагнення, маючи за естетичний зразок солдатський стрій. Солдатський стрій є дещо грубим явищем з точки зору естетики, але ж він повністю естетичних якостей не позбавлений. А головне — він має ознаки чіткості і визначеності.

Тому з урахуванням процесів формування в Україні правової системи більш прийнятною була б така редакція п. 15.3.1 ч. 15.3 ст. 15 Закону “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”:

“Платник податків має право на повернення надміру сплачених податків, зборів (обов’язкових платежів). У випадках, передбачених податковими законами, платник податків має право на відшкодування сплачених податків, зборів (обов’язкових платежів). Такі повернення або відшкодування здійснюється на підставі заяв платників податків, що подаються до податкових органів. Заяви про повернення надміру сплачених податків, зборів (обов’язкових платежів) або про їх відшкодування можуть бути подані не пізніш 1095 дня, наступного за днем здійснення такої переплати або отримання права на таке відшкодування”.

Із тексту, що наведений як зразок, можна без будь-яких застережень та обмежень робити висновки a contrario, а потім вирішувати питання про можливість їх застосування. Із тексту п. 15.3.1 ч. 15.3. ст. 15 чинного Закону “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” висновки a contrario робити не можна, бо за наявності недоліків цього тексту такі висновки набувають ознак неправових і навіть безглуздих. Зокрема, звідси непрямо випливають і висновком a contrario виявляються такі правові приписи: 1) у випадках, не передбачених податковими законами (а таких випадків — абсолютна більшість), надміру сплачені податки, збори (обов’язкові платежі) поверненню не підлягають (цивілізована держава не повинна так поводитись із своїми громадянами та юридичними особами: надміру сплачені податки треба повертати завжди, а не тільки тоді, коли про це законодавець не забув встановити спеціальне правило);

2) у випадках, не передбачених податковими законами, заява про повернення надміру сплачених податків, зборів (обов’язкових платежів) подаватись не може (логічно було б відмовити у задоволенні заяви, бо позбавлення права подавати заяви є занадто жорстким і невиправданим); 3) заява не може бути подана після спливу 1095 днів (законодавець міг встановити, що пропуск зазначеного строку позбавляє права на повернення чи відшкодування податку, але він* не міг позбавити платника податків права на звернення до державного органу з заявою про повернення чи відшкодування податку).

Якщо прагнути уникнути неправових та безглуздих висновків, то перш за все треба уникнути віднесення слів “у випадках, передбачених податковими законами” до слів “заяви на повернення надміру сплачених податків, зборів (обов’язкових платежів)”. Ця проблема вирішується співпоставленням законодавчого положення, що аналізується, із ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод [104] (з урахуванням широкого розуміння власності в практиці Європейського Суду з прав людини). Отже, п. 15.3.1 ч. 15.3 ст. 15 Закону “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” [224] обмежує право на повернення надміру сплачених податків, зборів (обов’язкових платежів) випадками, передбаченими податковими законами. Такі випадки є. Вони передбачені ч. 16.16 ст. 16 і ч. 21.3 ст. 21 Закону “Про оподаткування прибутку підприємств” [184]. Але ж стосовно більшості інших податків податковими законами повернення надміру сплачених податків, зборів (обов’язкових платежів) не передбачено. Це позбавляє платників податків їх власності (як вона розуміється в практиці Європейського Суду з прав людини) за відсутності підстав, що є припустимими відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини, і основоположних свобод. Тому слова “у випадках, передбачених податковими законами” слід відносити тільки до слів “на їх відшкодування” і не відносити до слів “заяви на повернення надміру сплачених податків, зборів (обов’язкових платежів)” (п. 15.3.1 ч. 15.3 ст. 15 Закону “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”).