„Внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом.

Внесене учасниками майно, яким вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників і є їхнім спільним майном” (ч. 1 ст. 1134 ЦК). Питання виникають при тлумаченні абзацу другого ч. 1 ст. 1134 ЦК. Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК спільним майном є майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників) і належить їм на праві спільної власності. Отже, відповідно до ч. 1 ст. 1134 ЦК майно, яким учасник простого товариства володів на іншому праві, ніж право власності, будучи переданим для цілей простого товариства стає об’єктом права спільної власності учасників договору. Виходить, що учасник простого товариства може передати у спільну власність те, що не було його власністю. Висновок від попереднього правового явища (права особи) до наступного заперечує можливість передання особою того права, яке їй не належить. Але ж законодавець повністю не позбавлений права спеціальним правилом встановити інше. Тож зазначеним висновком не спростовується та обставина, що особа, що не є власником, може передати у спільну власність учасників простого товариства, до числа яких належить і ця особа, таке майно. Однак висновок про можливість виникнення права спільної власності учасників простого товариства на майно, передане для цілей діяльності товариства, є неправильним не тільки стосовно того переданого для зазначених цілей майна, що не було у власності учасника, а навіть і того, яке було його власністю. Розподілу як спільне майно відповідно до ст. 1139 ЦК підлягає прибуток/ а при поділі майна у зв’язку з припиненням діяльності простого товариства — майно, придбане за рахунок прибутку (цей правовий припис непрямо випливає із ст. 1139 ЦК і виявляється при тлумаченні висновком від попереднього правового явища до наступного), бо речі, передані для цілей простого товариства, у зв’язку з припиненням простого товариства повертаються учасникам (абзац перший ч. 2 ст. 1141 ЦК). Отже, майно, передане для цілей простого товариства, у власність учасників простого товариства не переходить незалежно від того, на якому праві воно належало учасникам, які передали майно.

Систематичне тлумачення ч. 6 ст. 231 ГК

„Штрафні санкції за порушення грошових зобов´язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором” (ч. 6 ст. 231 ГК). Це положення і взагалі зрозуміти неможливо без звернення до інших положень Господарського кодексу та інших актів законодавства. По-перше, незрозуміло, від якої грошової суми обчислюється сума штрафних санкцій у відсотках. Відповідь на це питання дає ч. 4 ст. 343 ГК: штрафні санкції (пеня) нараховуються на прострочену суму платежу. По-друге, порівняння ч. 6 ст. 231 ГК [137] і ч. 2 ст. 343 ГК дає підстави для висновку про те, що формулювання „штрафні санкції... встановлюються у відсотках” означає, що за прострочення виконання грошового зобов’язання нараховується пеня. По-третє, пеня визначається в ч. З ст. 549 ЦК [1361 як „неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов´язання за кожен день прострочення виконання”. По- четверте, формулювання „розмір яких (відсотків — Лет.) визначається обліковою ставкою Національного банку України” з урахуванням ч. 2 ст. 343 ГК слід тлумачити так, що розмір відсотків має дорівнювати обліковій ставці (але інше може встановлюватись законом і договором. Інший розмір встановлений ч. 2 ст. 343 ГК — не більше подвійної облікової ставки). По-п’яте, слід враховувати, що відповідно до ст. 27 Закону „Про Національний банк України” [207] порядок визначення облікової ставки встановлюється Національним банком України. Вона встановлюється у відсотках річних. Нарешті, треба вирішити і питання про можливість встановлення штрафних санкцій у вигляді не пені, а штрафу, яким відповідно до ч. 2 ст. 549 ЦК є „неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов´язання”. Така можливість виключається в силу правового припису, що непрямо випливає із ч. 6 ст. 231 ГК і при тлумаченні встановлюється висновком a contrario. Але правило, що непрямо випливає із спеціального правила і виявляється висновком a contrario, не може суперечити правилу, встановленому актом тієї ж юридичної сили прямо. Відповідно до ч. 4 ст. 231 ГК „у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов´язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг)”. Отже, встановлення штрафних санкцій за прострочення виконання грошового зобов’язання у вигляді штрафу не суперечить ч. 4 ст. 231 ГК, а тому є можливим. Але при цьому не може порушуватись ч. 4 ст. 231 ГК, яка допускає встановлення штрафних санкцій договором у випадках, коли розмір штрафних санкцій законом не визначено. Оскільки законом (ч. 2 ст. 343 ГК; Закон “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” [180]) визначено граничний розмір штрафних санкцій за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань (не більше подвійної облікової ставки Національного банку), розмір штрафних санкцій не може перевищувати цей розмір незалежно від того, встановлено ці штрафні санкції договором у вигляді пені чи у вигляді штрафу. Отже, встановлення штрафних санкцій за прострочення грошового зобов’язання у вигляді штрафу не може вести до порушення правила ч. 2 ст. 343 ГК про граничний розмір пені.

Наслідки невикористання термінів „Інкотермс”

„Умови договорів поставки повинні викладатися сторонами відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів „Інкотермс” (ч. 4 ст. 265 ГК). Перше враження, яке складається після ознайомлення з наведеним правилом, є таким, що невикористання термінів, інтерпретація яких дається в Міжнародних правилах щодо тлумачення комерційних термінів „Інкотермс”, є підставою визнання відповідних договорів недійсними як таких, що суперечать актам цивільного законодавства (ч. 4 ст. 265 ГК; а також ст. 1 Указу Президента України “Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів” [329]). Але ні ч. 4 ст. 265 ГК, ні названий Указ не приписують обов’язково використовувати терміни згаданих Міжнародних правил. Ч. 4 ст. 265 ГК приписує викладати умови договорів „відповідно до вимог” цих Міжнародних правил. Тож треба звернутись до останніх, щоб встановити, чого ж ці Правила вимагають. Названий Указ також приписує застосовувати Міжнародні правила, про які йдеться, а не безпосередньо терміни.

Що стосується змісту Міжнародних правил щодо тлумачення комерційних термінів [110], то в них не викладаються будь-які вимоги. Навпаки, уже в п. 1 цих Міжнародних правил зазначається на їх факультативний характер, а п. 5 прямо встановлюється, що „будь-яке положення, що міститься в цих правилах, не може застосовуватись, якщо сторони контракту передбачили інші умови з питань, що регулюються правилами”. Тому і застосування термінів, що інтерпретуються в Міжнародних правилах „Інкотермс”, не є обов’язковим, і їх застосування не виключає права сторін договору відступити від того розподілу прав та обов’язків, який випливає із відповідного терміну.

Систематичне тлумачення ст. 33 ЦК

„Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник” (ч. 2 ст. 33 ЦК). Тут використовується термін „неповнолітня особа”. Причому, у використанні цього терміну законодавець послідовний, оскільки використовує його в кожній із трьох частин ст. 33 ЦК [136]. Отже, складається враження, що положення ст. 33 ЦК поширюються на всіх неповнолітніх осіб, в тому числі і на тих, які до досягнення повноліття набули повної цивільної дієздатності (ст. 35 ЦК). Разом з тим, у ч. 2 ст. 33 ЦК йдеться про договори, укладені за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо неповнолітній особі надана повна цивільна дієздатність, згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника не вимагається, оскільки цивільна дієздатність передбачає, зокрема здатність своїми діями набувати для себе права та створювати для себе обов’язки (ч. 1 ст. 30 ЦК).

Відповісти на запитання про коло неповнолітніх, на яких поширюється чинність ст. 33 ЦК, допомагає посилання в ч. З ст. 33 ЦК на ст. 1179 ЦК. Ст. 1179 ЦК поширюється тільки на неповнолітніх осіб, які мають неповну цивільну дієздатність, оскільки особливості відповідальності за шкоду, завдану неповнолітніми особами, що набули повної цивільної дієздатності, визначаються ст. 1180 ЦК. Якби у ст. 33 ЦК йшлося про всіх неповнолітніх осіб, в тому числі і тих, що набули повної цивільної дієздатності, то в ч. З ст. 33 ЦК мало бути зроблене посилання не тільки на ст. 1179 ЦК, а і на ст. 1180 ЦК.

Отже, ст. 33 ЦК поширюється на відносини з участю тільки таких неповнолітніх осіб, які не набули повної цивільної дієздатності. Разом з тим, слід відмітити, що тлумачення ст. 33 ЦК було б. значно спрощено, якби в цій статті замість терміну „неповнолітні особи” використовувався термін „особи з неповною цивільною дієздатністю”.

Питання про можливість застосування ч. 2 ст. 33 ЦК виникає у випадках, коли фактично була отримана згода батьків (усиновлювачів), піклувальника на укладення договору неповнолітньою особою, яка набула повної цивільної дієздатності. Але зазначення у ч. З ст. 33 ЦК на ст. 1179 ЦК і відсутність такого зазначення на ст. 1180 дає підстави для висновку про те, що ч. 2 ст. 33 ЦК не поширюється на випадки, коли батьки (усиновлювачі), піклувальники дали згоду на укладення договору неповнолітньою особою, що набула повної цивільної дієздатності.

Урахування систематичних зв’язків правових норм при тлумаченні п. 1 ст. 611 ЦК

У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема „припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмови від зобов’язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору (п. І ст. 611 ЦК). Термін „одностороння відмова від зобов’язання” вживається у ст. 525 ЦК („одностороння відмова від зобов´язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом”), але не вживається стосовно окремих видів зобов’язань. Натомість законодавець використовує поняття односторонньої відмови від договору. Останнє поняття використовується стосовно багатьох видів договорів. Стосовно окремих видів договорів у ст. 665, 666, 678 , 692 , 848 , 879 , 997, 1110 ЦК також використовується термін „відмова” від договору. Це дає підстави для висновку про те, що під односторонньою відмовою від зобов’язання у п. 1 ст. 611 ЦК мається на увазі, зокрема одностороння відмова від договору.

Крім того, в п. 1 ст. 611 ЦК поставлені поряд як два суміжні видові поняття „одностороння відмова від зобов’язання” (договору) і „розірвання договору”. Згідно із ст. 651 ЦК розірвання договору може здійснюватись за згодою сторін, за рішенням суду на вимогу однієї із сторін і шляхом односторонньої відмови від договору. З урахуванням цього п. 1 ст. 611 ЦК слід тлумачити так, що він передбачає можливість припинення зобов’язання у випадках, коли законом або договором стороні у зв’язку з порушенням зобов’язання, що ґрунтується на договорі, надається або право вимагати розірвання договору і таке право сторона реалізувала (а суд задовольнив вимогу про розірвання договору), або право на односторонню відмову від договору.