У численних випадках для з’ясування змісту понять, що використовуються в актах цивільного законодавства, використовується систематичне тлумачення. Так, поширеним є використання в Цивільному кодексі [136] та інших актах цивільного законодавства терміну „відповідальність” та однокорінних з ним слів, в тому числі слова „відповідати” у відповідному числі та особі. Але законодавець уникає того, щоб визначити поняття відповідальності. Більше того, глава 51 Цивільного кодексу має назву „Правові наслідки порушення зобов’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання”, що виключає можливість визначення поняття відповідальності на основі цієї глави, оскільки правові конструкції, які тут формулюються чи про які тут йдеться, не обов’язково мають визнаватись відповідальністю (можливо, вони є наслідками порушення зобов’язання, але не є заходами відповідальності). За відсутності визначення відповідальності в Цивільному кодексі України слід оцінити можливість використання для цілей тлумачення актів цивільного законодавства того розуміння відповідальності, яке викладене у ч. 1 ст. 216 ГК [137] і яке по суті може бути визнане логічно несуворим визначенням поняття господарсько-правової відповідальності: „Учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором”. „У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції” (ч. 2 ст. 217 ГК [137]). Це розуміння відповідальності прийнятне і для розуміння цивільно-правової відповідальності, яке відповідно до спеціального правила ст. 625 ЦК [136] включає також індексацію заборгованості за грошовим зобов’язанням та сплату процентів за прострочення виконання грошового зобов’язання.

Викладене розуміння відповідальності не суперечить положенням глави 51 Цивільного кодексу, яка присвячена правовим наслідкам порушення зобов’язання та відповідальності за їх порушення, та низці інших статей Цивільного кодексу. Зокрема, хоч неустойка визнається лише видом забезпечення виконання зобов’язання (ч. 1 ст. 546; ст. 549- 552 ЦК) і не називається заходом (видом, формою) відповідальності, все ж із ст. 883, 886, 992 ЦК випливає, що законодавець виходить із того, що поняттям відповідальності охоплюється і неустойка. Це відповідає і розумінню відповідальності в науці. Так, В.В. Луць без будь-яких застережень відносить неустойку до категорії відповідальності [49, с. 695]. Відповідає це і розумінню відповідальності як такої, що включає до свого змісту неустойку, у низці спеціальних законів („Про. відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” [180], „Про відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій” [206]).

З урахуванням викладеного слід вирішити питання про правомірність встановлення в ст. 116 Статуту залізниць України [358] штрафу за прострочення доставки вантажу і порожніх вагонів. Відповідно до ч. 1 ст. 548 ЦК „виконання зобов’язання (основного зобов’язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом”. Статут залізниць є підзаконним актом, тому встановлення ним забезпечення зобов’язання з перевезення в частині строків доставки вантажу не відповідає ч. І ст. 548 ЦК. Але вище зроблено висновок про те, що неустойка згідно з Цивільним кодексом має визнаватись видом цивільно-правової відповідальності. Відповідальність перевізника за прострочення доставки вантажу може встановлюватись транспортними кодексами, статутами (ч. 1 ст. 922 ЦК). Отже, неустойка, яка встановлена ст. 116 Статуту залізниць та яка передбачає обов’язок перевізника сплатити штраф за прострочення доставки вантажу, підлягає застосуванню. Правило ч. З ст. 313 ГК („Розмір штрафів, що стягуються з перевізників за прострочення в доставці вантажу, визначається відповідно до закону”) не перешкоджає застосуванню ст. 116 Статуту залізниць з урахуванням наступного. Ч. З ст. 313 ГК не може визнаватись такою, що формулює спеціальне правило порівняно з ч. 1 ст. 922 ЦК, оскільки суперечності між цими двома законодавчими положеннями немає. Суперечність є між ст. 923 ЦК та правовим приписом, який непрямо випливає із ч. З ст. 313 ГК та виявляється при тлумаченні висновком a contrario (підзаконними актами відповідальність за прострочення доставки вантажу встановлюватись не може). Але цей правовий припис не може застосовуватись усупереч загальному правилу ст. 923 ЦК.

Встановлення змісту поняття відповідальності у наведеному прикладі дало змогу правильно вирішити питання про відповідність закону та можливість застосування ст. 116 СЗ.

Ще більш нагальною є потреба у систематичному тлумаченні понять, що не є звичними і для цивільного законодавства, і для науки цивільного права. Так, відповідно до ст. 105 Статуту залізниць межі і розмір майнової відповідальності за порушення зобов’язань, на які поширюється чинність названого Статуту, визначаються цим Статутом і окремими договорами. Виникає питання про те, які договори називаються у ст. 105 Статуту залізниць окремими. Окремими називаються у ст. 22 Статуту залізниць договори про виконання залізницею додаткових операцій, пов’язаних з перевезенням вантажів (завантаження, розвантаження, зважування, експедирування тощо), а в ст. 63 Статуту залізниць — договори про перевезення вантажів на особливих умовах (такі договори укладаються, якщо це передбачено спеціальними актами законодавства, коли перевезення вантажів не може бути здійснення відповідно до загальних правил перевезення).