В актах законодавства формулюються положення різного ступеню категоричності. Це надає відповідним положенням актів законодавства більш визначеного змісту, але ставить під сумнів зміст подібних положень таких актів, в яких (положеннях) використовуються менш категоричні формулювання. Причому, у безцільному використанні формулювань різного ступеню категоричності законодавець буває послідовним. Так, використовуючи стосовно оспорюваних правочинів формулювання „правочин може бути визнаний судом недійсним” (таке формулювання використовується щодо всіх оспорюваних правочинів у ч. З ст. 215 ЦК і в цілій низці статей — стосовно окремих видів оспорюваних правочинів), у випадках грубо протиправних дій однієї із сторін правочину (обман, насильство, зловмисна домовленість представника однієї сторони з іншою стороною, вчинення фіктивного правочину) законодавець вживає формулювання „правочин визнається судом недійсним” (ст. 230, 231, 232, 234 ЦК).

Наведена різниця в формулюваннях дала підставу для висновку про те, що Цивільним кодексом передбачаються такі недійсні правочини, які не можуть бути безпосередньо віднесені ні до нікчемних (недійсність яких встановлюється законом прямо), ні до оспорюваних (щодо яких використовується формулювання „правочин може бути визнаний судом недійсним”). Стверджується, що безпосередньо не можуть бути віднесені ні до оспорюваних, ні до нікчемних правочинів ті правочини, стосовно яких використовується формулювання „правочин визнається судом недійсним” [49, с. 371]. Хоч законодавець і послідовний у використанні більш категоричного формулювання „правочин визнається судом недійсним” щодо правочинів, які характеризуються грубим порушенням законодавства, немає будь-яких підстав для висновку про те, що наведене формулювання має інший зміст чи встановлює інший обсяг прав та обов’язків всіх учасників відповідних правовідносин, в тому числі і суду, ніж формулювання “правочин може бути визнаний судом недійсним”. І в першому і в другому випадку суд за умови доведення наявності обставин, які є підставою визнання правочину недійсним, не тільки має право, а й зобов’язаний винести рішення про визнання правочину недійсним.

Хто має право на відпустку

Логічному тлумаченню підлягає і ст. 74 КЗпП [123] (“Громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати”). Аналогічне формулювання міститься в частині першій ст. 2 Закону “Про відпустки” [179]. Текстуальне тлумачення цих законодавчих положень дає безглуздий результат, бо у такий спосіб виявляється, що право на щорічні відпустки мають громадяни, які одночасно перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами організаціями, а також з фізичними особами. Текстуальне тлумачення дає також можливість побачити таку особливість вітчизняної законотворчості як прагнення до вишуканої словесності на шкоду формальній визначеності та сприйняттю тексту. Стосовно підприємств, установ, організацій, з одного боку, і фізичних осіб, що використовують найману працю, — з іншого, йдеться про одне й те ж, але вживаються різні слова. Стосовно перших йдеться про те, що з ними громадяни перебувають у трудових відносинах. Стосовно фізичних осіб, що використовують найману працю, зазначається, що у них громадяни працюють за трудовим договором. Це урізноманітнення термінології дає законодавчому тексту деякі ознаки вишуканості, але значно утруднює сприйняття тексту. Текст втратив би ознаку вишуканості, якби стосовно і першої, і другої групи роботодавців використовувалась одна й та ж термінологія, зате в такому випадку його легше було б сприймати.

Щоб уникнути безглуздого результату при тлумаченні ст. 74 КЗпП і частини першої ст. 2 Закону “Про відпустки”, ці законодавчі положення слід логічно перетворити та витлумачити їх у такий спосіб, що вони надають право на щорічні основну і додаткові відпуски всім громадянам, які працюють на підставі трудових договорів (або перебувають у трудових правовідносинах) з підприємствами, установами, організаціями або фізичними особами.

Професійні фразеологізми і логічне тлумачення

Потреба в логічному тлумаченні часто виникає унаслідок використання правотворчими органами такого стилю, який, швидше за все, відповідає терміну “професійний фразеологізм”. Зокрема, широко використовується вираз “з вини боржника”. Так, ч. 1 ст. 779 ЦК [136] встановлює: “Наймач зобов’язаний усунути погіршення речі, які сталися з його вини”. Але ж вина — це суто суб’єктивна категорія. І сама по собі вина не здатна породити будь-які наслідки, в даному випадку — викликати погіршення речі. Сама по собі вина не може породити навіть суто юридичних наслідків, якщо тільки мова не йде про державу, формою правління в якій є тиранія, що встановила відповідальність за виявлення умислу. Тому буквальне тлумачення ч. 1 ст. 779 ЦК дає безглуздий результат. За таких умов для з’ясування змісту цього законодавчого положення його треба піддати логічному перетворенню. Оскільки категорія вини сама по собі не може породити будь-яких наслідків, слова «які сталися з його вини» логічно витлумачити так: “що виникли внаслідок дій чи бездіяльності наймача, що містять ознаку вини”. Але вина не може характеризувати будь-які дії чи бездіяльність особи. Вона може бути ознакою тільки таких дій чи бездіяльності, які відхиляються від встановлених норм, оскільки йдеться про правовідносини, — норм правових. Тому законодавче положення, яке тут аналізується слід логічно перетворити ще один раз: “що виникли внаслідок винного порушення наймачем його обов’язків за договором найму”. Таке формулювання відкриває шлях до подальшого тлумачення ч. 1 ст. 779 ЦК, підштовхує до з’ясування кола обов’язків наймача. Виявляється, що коло обов’язків наймача здійснювати заходи з метою недопущення погіршення речі, є невизначеним. Тому для його визначення, по-перше, слід звернутись до звичаїв ділового обороту (ст. 7 ЦК). Звідси можна виявити сферу обов’язків наймача. Наприклад, річ може бути передана у володіння наймача на певний строк, а може залишатись у володіння наймодавця, який кожного дня буде видавати її наймачеві для використання речі відповідно до її призначення. Кожна із сторін при цьому буде зобов’язана забезпечувати схоронність речі у період, коли вона перебуває в її володінні. Далі межі обов’язків наймача не допускати погіршення речі, виявляються із застосуванням за аналогією положення, Що регулює найближчі відносини, якими є відносини щодо зберігання. Таким положенням є ч. 1 ст. 942 ЦК, яка покладає на зберігача (за аналогією — на наймача) обов’язок вживати всіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі. На цьому тлумачення ч. 1 ст. 779 ЦК не закінчується, оскільки треба встановити, які ж заходи щодо схоронності речі необхідно здійснювати. Про це йдеться в розділі цієї книги, присвяченому систематичному тлумаченню.

Відповідно до ч. 2 ст. 89 КАС [140] “судовий збір, сплачений у більшому розмірі, ніж встановлено законом, повертається ухвалою суду за клопотанням особи, яка його сплатила”. У цьому законодавчому положенні використано словосполучення “повертається ухвалою”, що є професійним фразеологізмом. Воно за допомогою логічного тлумачення має інтерпретуватись так, що про повернення судового збору у відповідних випадках судом виноситься ухвала.