Здійснивши фундаментальне дослідження проблеми верховенства права, С.П. Головатий пише: “У світлі ідеї природніх прав людини найвищим у суспільному (цивільному) стані (який настає за природнім станом) людини є власне закон природи, відповідно до якого (зокрема за доктриною Лока) кожну людину від природи наділено найголовнішим — правом на життя, правом на свободу і правом на власність” [14, 1509]. Визнаючи спільну з європейськими державами спадщину верховенства права, розумно було б у правотворчій і правозастосовчій практиці на перше місце в змісті принципу верховенства права ставити права людини на життя, свободу і власність. “Перше місце” тут слід розуміти як першочергову увагу, а не як надання цим правам вищої юридичної сили порівняно з іншими складовими принципу верховенства права.

Навіть ці найголовніші права людини, які окремо від принципу верховенства права закріплені в Конституції України [102], реалізуються не безумовно, а з урахуванням реальної ситуації, що склалась у нашій країні, наявних можливостей. А відповідні конституційні положення поєднують у своєму змісті елементи, що належать до нормативного регулятора, з елементами, що належать до декларації держави про її наміри. Це стосується навіть права на життя, не говорячи уже про інші із названих найголовніших прав. Право на життя на цей час реалізоване тільки в частині відмови держави від застосування смертної кари за вироком суду. Держава неспроможна захистити право на життя від зловмисних посягань, хоч би у такий спосіб як зниження рівня навмисних вбивств у розрахунку на певну кількість населення до рівня тих країн, які досягли стабільного правопорядку. А на випадок загибелі людини від злочину держава лише задекларувала прагнення встановити в майбутньому (можливо, — неосяжному) умови і порядок відшкодування державою відповідним особам шкоди, завданої смертю людини (ч. 2 ст. 1207 ЦК [136]). Поклавши на роботодавців обов’язок створення безпечних і нешкідливих умов праці (частина перша ст. 153 КЗпП [123]), законодавець визнав такими, що знаходяться в межах правопорядку, ситуації, коли тимчасово неможливо повністю усунути небезпечні та шкідливі для здоров’я умови праці (частина шоста ст. 153 КЗпП). Та і зазначивши на тимчасовий характер існування таких умов прав, законодавець був нещирим, бо небезпечні і шкідливі умови праці на перспективу, яку можна оглянути, усунути неможливо з об’єктивних причин. Зберігаються і виникають нові чинники, що створюють загрозу для життя людини. Кваліфікація діяльності, яка створює таку загрозу, у такий спосіб, що вона суперечить ст. 27 Конституції, яка визнає за людиною невід’ємне право на життя, була б не професійним, а суто бюрократичним тлумаченням цієї статті, бо не враховувала б реального стану суспільних відносин. Таке тлумачення було б нерозумним, а тому суперечило б принципу верховенства прав (частині першій ст. 8 Конституції).

Існує лише тенденція до розширення гарантій права на життя. Ця тенденція відображена в практиці Європейського Суду з прав людини, який при тлумаченні ст. 2 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод [102] розширює сферу відповідальності держави за життя людини, в тому числі за безпеку оточуючого людину середовища (справа “Oneryildiy v. Turkey”) [91, с. 77].

Отже, навіть право людини на життя, що є невід’ємним (частина перша ст. 27 Конституції), держава лише зобов’язана захищати (частина друга тієї ж статті), але за результати здійснення цього обов’язку держава відповідальності, за загальним правилом, не несе. У такому ж або гіршому стані перебувають права на свободу та особисту недоторканість, право приватної власності, хоч останнє право і декларується як непорушне (частина четверта ст. 41 Конституції). Що стосується права власності, то воно і об’єктивно не може бути необмеженим, бо людина повинна відповідати своїм майном за шкоду чи збитки, завдані іншим особам, і ні одна держава не відмовилась від претензій на майно своїх громадян, що має бути передане державі в податкових правовідносинах.

У світлі викладеного і частину першу ст. З Конституції (“Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”) слід тлумачити так, що вона поєднує в собі формулювання прав людини, що мають бути безумовно забезпечені, з формулюванням соціальних намірів держави, які вона буде здійснювати поступово, поки буде існувати сьогоднішній конституційний лад.

У тій частині, в якій із Конституції з урахуванням реальної ситуації можна зробити висновок про те, що певне із названих прав підлягає безумовному забезпеченню, відповідне конституційне положення має юридичну силу частини першої ст. 8 Конституції, оскільки ці права входять до змісту принципу верховенства права. Це ж стосується численних інших прав, закріплених в Конституції України: 1) права кожної людини на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23 Конституції); 2) права на рівність конституційних прав і свобод і рівність перед законом порівняно з іншими громадянами (ст. 24 Конституції); 3) права кожного на повагу до його гідності (ст. 28 Конституції); 4) права на недоторканість житла (ст. 30 Конституції); 5) права на таємницю кореспонденції (ст. 31 Конституції); 6) права на захист від втручання в особисте життя (ст. 32 Конституції); 7) свободи пересування, вільного вибору місця проживання, права вільно залишати територію України (ст. 33 Конституції); 8) свободи думки і слова (ст. 34 Конституції); 9) свободи світогляду і віросповідання (ст. 35 Конституції); 10) права на свободу об’єднань (ст. 36 Конституції [102]); 11) права брати участь в управлінні державними справами (ст. 38 Конституції); 12) права на збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39 Конституції); 13) права на підприємницьку діяльність (ст. 42); 14) права на страйк (ст. 44 Конституції); 15) права на відпочинок (ст. 45 Конституції); 16) права на соціальний захист (ст. 46 Конституції); 17) права на житло (ст. 47 Конституції); 18) права на достатній життєвий рівень (ст. 48 Конституції); 19) прав на охорону здоров’я, медичну допомогу і соціальне страхування (ст. 49 Конституції); 20) права на безпечне для життя і здоров’я довкілля та не відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50 Конституції); 21) сімейних прав, закріплених у ст. 51, 52 Конституції; 22) права на освіту (ст. 53 Конституції); 23) свободи творчості (ст. 54 Конституції); 24) права на судовий захист прав і свобод (ст. 55 Конституції); 25) права на відшкодування шкоди (ст. 56 Конституції); 26) права знати свої права та обов’язки (ст. 57 Конституції); 27) права на правову допомогу (ст. 59 Конституції); 28) презумпції невинуватості (ст. 62 Конституції).

Проблемою є як раз визначення тієї міри, в якій названі права людини і громадянина, реально мають бути забезпечені на певний час (момент), бо в цій мірі всі положення актів законодавства при їх застосуванні мають перевірятись на предмет відповідності цим правам, а якщо вони їм суперечать, то застосовуватись не можуть. Ця міра не може бути визначена в інший, спосіб, ніж шляхом звернення до засад добросовісності, справедливості та розумності. Отже, права і свободи людини і громадянина включаються до змісту принципу верховенства права не повністю, а лише в тій мірі, що визначається засадами добросовісності, справедливості та розумності.

Тому кожного разу, коли суд посилається на положення Конституції, що встановлюють основні права економічного, соціального і культурного змісту, або на положення про соціальний характер держави (ст. 1 Конституції), про людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку, що визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції), він зобов’язаний мотивувати висновок про те, що відповідні конституційні положення стосовно конкретних правовідносин мають застосовуватись, що стосовно цих правовідносин вони є повноцінним нормативним регулятором, а не декларацію про соціальні наміри держави. Це особливо важливо з огляду на те, що межа між частиною змісту таких конституційних положень, що є нормативним регулятором, і частиною, що виражає соціальні наміри держави, є не тільки слабо визначеною, а й нестійкою: те, що вчора вважалось лише декларацією про наміри, сьогодні може стати повноцінним нормативним регулятором. Натомість у судовій практиці беззастережні посилання на положення Конституції соціального, економічного і культурного змісту набули широких масштабів.

Навіть застосування положень Конституції, що мають громадянський і політичний зміст має враховувати наявність двох складових у змісті цих положень — нормативного регулятора і декларації про наміри. Лише деякі положення Конституції, що встановлюють права людини і громадянина громадянського і політичного змісту, уже на цей час можуть бути повністю забезпечені. Йдеться пор право на збереження громадянства (ст. 25 Конституції); право на звернення до органів державної влади і місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб (ст. 40 Конституції); право не виконувати явно злочинні розпорядження і накази (ст. 60 Конституції); право на захист від повторного притягнення до юридичної відповідальності одного й того ж виду (ст. 61 Конституції); право не давати показання щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів (ст. 63 Конституції).

Викладене не принижує юридичне значення положень Конституції, що закріплюють права людини і громадянина, а навпаки, — відкриває дорогу до їх розумного тлумачення та застосування.