Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України. В 4-х т. Т. 4. Методологія тлумачення нормативно-правових актів України

5. Соціально-економічні і політичні зміни, що знайшли відображення в системі понять, які використовуються в законодавстві

Коли уже було вирито котлован під будівлю комунізму, і Україна відмовилась від подальшого комуністичного будівництва, залишався чинним Цивільний кодекс Української РСР 1963 p., в якому, зокрема широко використовувався термін „соціалістична організація”. Судова практика аж до моменту введення в дію Цивільного кодексу України 2003 р. не виробила єдиного підходу до тлумачення наведеного терміну, маючи на увазі, що соціалістичних організацій в Україні не стало. Правильним був би висновок про те, що терміном „соціалістична організація” в Цивільному кодексі 1963 р. охоплювались всі види організацій (соціалістичними на час прийняття цього Кодексу не визнавались лише релігійні організації, але вони і взагалі не визнавались організаціями, юридичними особами, суб’єктами будь-якої галузі права), а тому відповідні положення цього Кодексу та інших актів законодавства слід було застосовувати до відносин з участю всіх юридичних осіб.

До прийняття Конституції України в законах та інших актах законодавства використовувались як родові поняття державної власності та державного підприємства, видовими щодо яких були поняття відповідно загальнодержавної власності (державного підприємства) і державної комунальної власності (державного комунального підприємства). Конституція чітко розділила державну і комунальну власність, державні і комунальні підприємства. Але в тих випадках, коли йдеться про державну власність і державні підприємства в нормативно-правових актах, що прийняті до 28 червня 1996 p., слід мати на увазі, що відповідні положення, в яких використовуються терміни “державна власність”, “державні підприємства” тощо, поширюються не тільки на відносини щодо державної власності та на відносини з участю державних підприємств, а й на відносини щодо комунальної власності і на відносини з участю комунальних підприємств. Зокрема, коли у постанові Кабінету Міністрів “Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій” [354] йдеться про державні підприємства та організації, з урахуванням часу прийняття цієї постанови (3 квітня 1993 р.) відповідні положення слід поширювати і на підприємства, установи, організації, що є комунальними (перебувають у комунальній власності). Це ж стосується і Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій [388].

Справляє враження та обставина, що аспект врахування історичного чинника при тлумаченні нормативно-правових актів, про який (аспект) тут йдеться, в судовій практиці часто не враховується. Зокрема, Конституційний Суд України в одному з рішень дійщов висновку про те, що після набрання чинності Законом „Про фермерське господарство” [252] від 19 червня 2003 p., яким було визнано таким, що втратив чинність Закон „Про селянське (фермерське) господарство” [428], поняття „селянське (фермерське) господарство” не існує. Тому і положення абзацу другого п. 6 Перехідних положень Земельного кодексу [132], яким регулювались відносини з участю селянських (фермерських) господарств, застосуванню не підлягають через відсутність таких господарств [491]. Видається, однак, що у зв’язку з втратою чинності Законом „Про селянське (фермерське) господарство” всі положення нормативно-правових актів, що регулюють відносини з участю таких господарств, слід поширювати на відносини з участю фермерських господарств.

Подібний підхід здійснив Конституційний Суд України при розгляді справи про Дисциплінарний статут прокуратури України [485]. Конституційний Суд визнав неконституційними положення ч. 2 ст. 16 Дисциплінарного статуту прокуратури України [323], оскільки відповідно до ст. 47 Закону „Про судоустрій України” [243] Верховний Суд розглядає справи, пов’язані з виключними обставинами у випадках, передбачених законом, а Дисциплінарний статут затверджений постановою Верховної Ради України. Дисциплінарний статут прокуратури України був затверджений Постановою Верховної Ради України 1 грудня 1991 р. На той час достатньо чітке розмежування між законами та постановами Верховної Ради не проводилось. І твердження про те, що акти, затверджені постановами Верховної Ради, не мають силу закону (з урахуванням історичного чинника), породжує питання про те, якою ж є юридична сила прийнятих на той час постанов Верховної Ради, та про те, чи підлягають вони виконанню взагалі. Доцільніше було б з урахуванням історичного чинника визнати за актами, затвердженими постановами Верховної Ради до прийняття Конституції України [102], юридичну силу закону.

Відповідно до Закону “Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України” від 21 червня 2001 р. [233] назва цього Кодексу [126] була замінена на “Господарський процесуальний кодекс України”, а в його тексті слова “арбітражний”, “доарбітражний”, “арбітражний процес” в усіх відмінках замінені словами “господарський”, “до- судовий” і “судовий процес” у відповідних відмінках. Якщо виходити із тієї логіки, із якої виходив Конституційний Суд при прийнятті згаданого вище рішення від 22 вересня 2005 p., то арбітражних судів більше не існує, а тому і численні положення чинного законодавства, які містять посилання на арбітражні суди, застосуванню не підлягають. Це — неправильно. Зазначення в актах законодавства, які прийняті до 21 червня 2001 p., на арбітражний суд слід тлумачити так, що у всіх відповідних випадках йдеться про господарський суд. У таких же спосіб слід тлумачити і термін “Ради народних депутатів”, що вживається в нормативно-правових актах, прийнятих до введення в дію Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” [183] (до 12 червня 1997 p.).

Без врахування історичного чинника не можна задовільно витлумачити положення ч. З ст. 99 КАС [140] (“Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів”), оскільки частина перша ст. 233 КЗпП [123] (“Працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення — в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки”) не встановлює строку звернення до адміністративного суду. Але врахування тієї обставини, що на момент останнього внесення змін до ст. 233 КЗпП (5 травня 2003 р.) адміністративних судів не було взагалі, частину першу цієї статті слід витлумачити в такий спосіб, що вона поширюється і на випадки звернення до адміністративних судів з заявами, передбаченими ст. 233 КЗпП.

Навіть у тих випадках, коли йдеться про повноваження державних органів, щодо порядку встановлення яких є чинним жорстке правило ст. 19 Конституції, уявляється допустимим при зміні в структурі державних органів визнавати чинними стосовно нових органів ті акти, які визначали повноваження тих органів, які раніше виконували відповідні функції. В іншому випадку виникає ситуація правової невизначеності, яка Європейським Судом з прав людини і Конституційним Судом України визнається несумісною з принципом верховенства права.

Що стосується наведеної вище позиції Конституційного Суду України, то вона ґрунтується на теоретичних положеннях, що були вироблені при соціалізмі та розвиваються у сучасній Україні. Так, А.С. Піголкін писав, що „історико- політичне тлумачення допомагає... виявити такі правові норми, які хоч формально і не скасовані, однак фактично втратили своє значення і уже не регулюють суспільні відносини радянського суспільства” [58, с. 87]. Цю ж думку повторюють Ю.М. Тодика [74, с. 155], а також М.С. Кель- ман і О.Г. Мурашин [ЗО, с. 291]. Названі українські автори при цьому посилаються на відсутність суспільних відносин, які регулювались відповідними правовими нормами. При визнанні суспільних відносин такими, що більше не існують, треба виявляти крайню обережність, а не визнавати відсутніми, зокрема відносини з участю селянських (фермерських) господарств тільки тому, що новий Закон відмовився від терміну „селянське (фермерське) господарство”, і став оперувати терміном „фермерське господарство”.

З іншого боку, такі випадки, коли в зв’язку із змінами в законодавстві певні нормативні положення втрачають предмет правового регулювання, є. Так, ч. 1 ст. 535 ЦК [136] встановлює: “У разі збільшення встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян сума, що виплачується за грошовим зобов´язанням фізичній особі (на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров´я або смертю, за договором довічного утримання (догляду) та в інших випадках, встановлених договором або законом), пропорційно збільшується”. Але невдовзі після прийняття чинного Цивільного кодексу Верховна Рада прийняла Закон “Про податок з доходів фізичних осіб”-- [2491, яким виключається зміна розміру неоподатковуваного мінімуму, доході в громадян. Оскільки подальше збільшення встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян здійснюватись не буде, ч. 1 ст. 535 ЦК застосовуватись не може.

Втратило предмет правового регулювання положення частини четвертої ст. З КТМ [129] (“Правила перевезення пошти затверджуються Міністерством транспорту України за погодженням з Міністерством зв’язку України”) в частині зазначеного погодження, оскільки вони на цей час замість двох названих міністерств діє одне Міністерство транспорту та зв’язку (Указ “Про утворення Міністерства транспорту та зв’язку України” від 16 липня 2004 № 811/ 2004 [349]).