При тлумаченні положень актів законодавства певного значення набуває не тільки судова, а й інша практика. Стосовно тлумачення договорів ця думка знайшла відображення в ст. 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів [115], яка приписує, крім тексту та контексту при тлумаченні міжнародних договорів використовувати, зокрема наступну практику застосування договору, із якої випливає, як сторони погодились тлумачити відповідні положення договору. Стосовно тлумачення правочинів ч. 4 ст. 213 ЦК [136] приписує враховувати усталену практику відносин між сторонами, подальшу поведінку сторін.

Усталена практика дає можливість не тільки витлумачити неясні положення актів законодавства, й вирішити колізії між положеннями актів законодавства. Зокрема, неприйнятними були б можливий жорстко нормативістський підхід до вирішення питання про момент, з якого договори оренди земельних ділянок вважаються укладеними, та ігнорування практики, що склалась. Йдеться про те, що згідно із ст. 18 Закону „Про оренду землі” [259] договір оренди землі набуває чинності після його державної реєстрації. Відповідно до ст. 20 того ж Закону договори оренди землі підлягають державній реєстрації в порядку, встановленому законом. Але такий закон в Україні не приймався. Тому слід зробити висновок про те, що і після набрання чинності Законом „Про оренду землі” в редакції від 2 жовтня 2003 р. зберіг чинність Порядок державної реєстрації договорів оренди землі, затверджений постановою Кабінету Міністрів від 25 грудня 1998 р. [359] відповідно до повноваження, наданого Кабінету Міністрів чинною на той час редакцією Закону „Про оренду землі” (ст. 18). Але ж відомо, що з набранням чинності Законом „Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” [273] реєстрація договорів оренди землі фактично не здійснюється. Здійснюється тільки реєстрація права користування земельними ділянками, в тому числі і на підставі договорів оренди, як це передбачено названим Законом. Оскільки ця практика має місце уже декілька років, а сферою поширення її є вся територія України, невизнання юридичної сили договорів оренди землі у зв’язку з тим, що вони не були зареєстровані відповідно до Порядку державної реєстрації договорів оренди землі, буде означати руйнацію правопорядку в цій сфері.. А це буде суперечити принципу верховенства права, закріпленому в частині першій ст. 8 Конституції України [102]. З викладеним погоджується зміст абзацу другого ч. 2 ст. 100 Земельного кодексу [132] в редакції Закону “Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Цивільного кодексу України” [312]: “Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно”. Реєстрація договору в порядку, встановленому для реєстрації прав — це з точки зору формальної логіки є нонсенсом, але логічні дефекти цього формулювання не є такими, щоб бути підставою для висновку про те, що наведене законодавче положення не виражає будь-якої думки, є набором слів, а тому не підлягає застосуванню.