Країни Південної Америки розташовані у Західній півкулі між Тихим океаном на заході й Атлантичним океаном на сході. На півночі їх омивають води Карибського моря, на півдні — Магелланової протоки. Вузька Панамська протока з’єднує країни з Північною Америкою. Площа континенту з островами становить 18,28 млн. км2. До Південної Америки належать архіпелаг Вогняна Земля, Чилійський архіпелаг, Галапагоські о-ви, Фолклендські та деякі малі острови.

У рельєфі переважають дві області: рівнинний схід і гірський захід з північчю, де розташований найдовший у світі (7234 км) гірський ланцюг Анд, вершини яких (г. Аконкагуа, 6960 м) цілорічно вкриті снігами навіть поблизу екватора. Тут часто трапляються землетруси, чимало діючих вулканів. В Андах знаходиться найвищий діючий вулкан на Землі — Котопахі (5897 м). У надрах континенту сконцентровано великі поклади корисних копалин (залізної і марганцевої руди, бокситів, кольорових металів, нафти й газу, вольфраму, платини тощо).

Із півночі на південь континенту ландшафти змінюються. У Бразилії, у басейні ріки Амазонка — найбільшому річковому басейні світу — ростуть вологі вічнозелені джунглі. В екваторіальних тропічних лісах (сельва, або сельвас) рослинність утворює потужний трьох-, чотирьохярусний покрив. Це найбільший на Землі масив екваторіальних лісів («легені планети»), деякі райони яких важкодоступні й досі не досліджені. На півдні розташовані савани — льянос на Орінокській низовині, і кампос на Бразильському плоскогір’ї. На півдні савани змінюють степи (пампа) з густим рослинним покривом. Майже уся земля тут розорана або перетворена на пасовища. На крайньому півдні континенту фло- Ра і фауна збіднена внаслідок впливу прилеглої холодної Антарктиди.

На території континенту розташовані 12 незалежних держав (Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гайана Еквадор, Колумбія, Парагвай, Перу, Сурінам, Уругвай, Чилі) і володіння Франції — Гвіана.

Деякі південноамериканські країни — колишні колонії Іспанії, а Бразилія — Португалії, тому більшість населення континенту є метисами (поєднання європейської й індіанської крові). Збереглися корінні народи, пращури яких заселяли Південну Америку ще до її завоювання європейцями.

Усі країни Південної Америки ще розвиваються, суттєво відрізняючись рівнем соціально-економічного розвитку. Нафтоекспортними є Венесуела та Еквадор, новими індустріальними — Бразилія, Аргентина, Чилі, інші — середнього рівня розвитку і найбідніші (Болівія, Сурінам). Південноамериканські країни мають багаті сільськогосподарську й сировинну базу. Кожна держава спеціалізується на експорті одного-двох видів сировини і продуктів, від яких безпосередньо залежить її економіка: Еквадор експортує нафту та банани, Болівія — олово і природний газ, Колумбія — каву та нафту, Перу — руди кольорових металів, Венесуела — нафту, Чилі — мідь і фрукти, Аргентина — м’ясо, вовну і пшеницю, Бразилія — залізну руду, каву, какао і сою.

У 80-ті роки XX ст. країни континенту впровадили неоліберальну модель економічного розвитку, що дало змогу підвищити темпи економічного зростання. Деякі з них (Бразилія, Аргентина, Чилі, Венесуела) розвивалися так швидко, що стали державами НІК. Однак у цих країнах ще залишається високою інфляція, нестабільно зростає ВНП, недостатні обсяги внутрішніх інвестицій покриваються за рахунок іноземних. Водночас у макроекономіці з’явилися негативні тенденції: залежність країн континенту від системи світового господарства, величезні зовнішні борги (особливо в Бразилії та Аргентині), економічна нерівність породжують гострі соціальні конфлікти. Загострилася проблема зайнятості.

Південна Америка відома численними диктатурами, зокрема чилійською хунтою (1973—1989) на чолі з Августо Піночетом і парагвайською диктатурою (1954—1989) Альфредо Стреснера, що знищили тисячі людей. У деяких країнах є райони, охоплені партизанською війною.

Загалом, незважаючи на економічні проблеми і політичні кризи, найбільших успіхів у господарському розвитку поліпшенні рівня життя населення досягли Бразилія, Аргентина, Чилі.