Економічна і соціальна географія зарубіжних країн

6.1. Загальна характеристика Африки

Африка — другий за розмірами континент світу, площа якого становить 29,2 млн. км , а з островами — 30,3 млн. км2. Найбільшим островом є Мадагаскар (596 тис. км2). В Індійському океані Африці належать о-ви Сокотра, Занзібар, Пемба, Коморські, Амірантські, Сейшельські і Маска- ренські; в Атлантичному океані — Мадейра, Канарські, Кабо-Верде, Біоко, Сан-Томе, Прінсіпі та ін.

Суецький канал (1859—1869) роз’єднав Суецький перешийок, який сполучав Африку з Азією. Вузька (14 км) Гібралтарська протока відокремлює Африку від Європи. Африканський материк простягнувся на 8 тис. км із півночі на південь і на 7,7 тис. км із заходу на схід. Береги Африки слабо розчленовані, великих заток і бухт мало. Загальна протяжність берегової смуги сягає понад 30 500 км.

У рельєфі переважають рівнини, плато і плоскогір’я, ЩО знаходяться на висотах 200—500 м над рівнем моря (середня висота материка — 750 м). Низовини розташовані вздовж узбережжя. Гірські масиви знаходяться на півночі (Атлась- кі гори), сході (Ефіопське нагір’я, Східноафриканське плоскогір’я, Рувензори) і півдні (Драконові і Капські гори, плоскогір’я Дамараленд тощо). Найвищими вершинами є давні та молоді вулкани, зокрема Кіліманджаро (5895 м), Кенія (5199 м), Карісімбі (4507 м), Камерун (4070 м) та ін.

В Африці виявлено родовища майже всіх відомих видів корисних копалин. На її частку припадає переважна більшість запасів золота й алмазів світу, 4/5 танталу і хромітів, 2/3 фосфоритів, 3/5 титану, 2/5 марганцю, приблизно 1/3 кобальту, урану, міді, бокситів, 1/5 ніобію та сурми. Після Другої світової війни на території Алжиру, Лівії й Нігерії виявлено великі запаси нафти (до 8 млрд. т) й газу (6 трлн. м3). Значні запаси нафти також зосереджені у басейні Гвінейської затоки (Нігерія, Габон, Конго, Ангола, Демократична Республіка Конго (ДРК). Понад 80% покладів кам’яного вугілля знаходиться у Південно-Африканській Республіці (125 млрд. т). У надрах континенту залягають величезні запаси залізних, марганцевих (90% припадає на ПАР), хромових (ПАР і Зімбабве), мідних (мідний пояс Центральної Африки: ДРК і Замбія), свинцево-цинкових (ПАР, ДРК, Марокко, Алжир, Намібія), ртутних (Алжир), олов’яних, вольфрамових та інших руд. За запасами золота Африка лідирує у світі, величезні поклади сконцентровано у ПАР (50% світових запасів). Неметалеві корисні копалини представлені родовищами апатитів і фосфоритів (Марокко, Туніс, Алжир, Єгипет, Нігер), калійних солей (Ефіопія, Конго), кам’яної солі (Ботсвана, Ефіопія), графіту (Мадагаскар, ПАР). Загальні запаси алмазів оцінюються у 1,16 млрд. каратів, у т. ч. 318 млн. каратів ювелірні, які знаходять у кімберлітових трубках (ультраосновна гірська порода, що складається з олівіна, nipona та інших мінералів, які є ал- мазоносними) в Анголі, ПАР, Танзанії і Намібії. Родовища смарагдів, рубінів, сапфірів, ювелірних гранатів розвідані у Танзанії, Мозамбіку, Зімбабве і Мадагаскарі.

Африка — найспекотніший континент, оскільки значна його частина пролягає між тропіками обох півкуль. Сезони на більшій території Африки умовні, протягом року повсюдно тримаються високі температури. Середня річна температура на континенті перевищує +20°С, на півночі +25°С.

Саме тут зареєстровано максимальну температуру на Землі (+58°С поблизу м. Тріполі). Нерівномірно розподілені територією Африки атмосферні опади. Цілорічні рясні дощі характерні лише для приекваторіальних широт. Тропічний пустельний клімат найпосушливіший. У Сахарі кількість опадів зменшується до 100 мм на рік і менше; Східна Сахара — най- сухіший район Африки (10—20 мм опадів на рік). Посушливість клімату обмежує у багатьох районах можливості землеробства. Деякі райони страждають від посух. Так, у смузі, Що прилягає до Сахари, а також до пустелі Калахарі, великі посухи повторюються загалом через 30 років.

Водні ресурси Африки є значними. Особливо багато на континенті поверхневих вод. Річкова сітка найгустіша в екваторіальному поясі, а в пустелях і на піщаних рівнинах Калахарі рік небагато. Найбільшими африканськими ріками є Конго, Ніл, Нігер, Замбезі й Оранжева, басейни яких охоплюють приблизно 1/3 площі континенту. Найдовшою рікою світу є Ніл (6671 км), а Конго за об’ємом річного стоку (1230 км3) поступається лише Амазонці. Безстічні басейни і райони внутрішнього стоку охоплюють 30% площі Африки. Великі озера розташовані у Східній Африці і на південь від екватора, який перетинає найбільше озеро материка — Вікторію (68 тис. км2). Найглибше озеро — Танганьїка (до 1470 м), поступається за глибиною лише Байкалу. Глибоководне іоз. Ньяса (706 м). Низку великих і дрібних улоговин на півночі Африки заповнюють озера-солончаки (шотти, себхи) під час коротких, але бурхливих паводків пересихаючих рік — уедів (араб. «ваді»).

За умов посушливого клімату більшої частини континенту важливе значення для розвитку сільського господарства має зрошення, особливо у долинах Нілу (Єгипет, Судан), Нігеру (Малі) і в ПАР. З 50-х років XX ст. значно розвинулося гідротехнічне будівництво. Споруджено велику кількість гребель, водосховищ і зрошувальних систем. Найбільшим за площею водосховищем Африки є Вольта (8480 км2).

До природних рослинних ресурсів Африки належать різноманітні ліси, що вкривають менше 1/10 площі континенту. У вічнозелених лісах Центральної Африки ростуть до 40 порід дерев, що мають дорогоцінну деревину (чорне, червоне та ін.); з плодів олійної пальми одержують високоякісну харчову олію; з насіння дерева кола — кофеїн. Африка — батьківщина кавового дерева, що росте у лісах Ефіопського нагір’я, Центральної Африки, Мадагаскару. Африканські культури — сорго, просо, кавун, рицина, кунжут — поширилися по всьому світу. Оазиси Сахари постачають до 50% світового збору плодів фінікової пальми. В Атлаських горах ростуть атласький кедр, корковий дуб, оливкове дерево, трава альфа.

Для збереження фауни і флори ще за колоніальних часів було створено кілька великих національних парків і заповідників: Вірунга (на кордоні ДРК і Руанди), Серенгеті (Танзанія), Цаво (Кенія), Рувензори (Уганда). Загалом нараховується понад 150 природоохоронних територій загальною площею більше 50 млн. га.

В Африці нині існує 53 незалежні країни, багато з яких донедавна були колоніями європейських держав. Найдавні ша з відомих цивілізацій світу — єгипетська — виникланаприкінці VI тис. до н. е. у долині нижнього Нілу. Відтак з’явилися цивілізації суданських народів, давні держави яких — Гана, Канет, Сонгай, Хауса тощо — проіснували аждо XIII—IX ст.

Першими до Африки з Європи прибули португальці, які відкрили мис Доброї Надії у 1497 р. У 1912 р. незалежними на континенті були тільки Ефіопія, Ліберія (заснована нег- рами-реемігрантами із США) і Південно-Африканський Союз (ПАС). Решта територій було розділено між європейськими метрополіями. Із 50-х років XX ст. в Африці інтенсивно відбувалася деколонізація, пік якої припав на 1960 р. («Рік Африки»), коли на політичній карті виникло аж

16 суверенних держав. Останніми здобули незалежність Намібія (1990) й Ерітрея (1993). Нагальною проблемою нових самостійних держав є об’єднання різномовних етнічних груп, оскільки загальними для них були лише райони проживання. Тому деякі народи Африки і нині переживають війни, диктаторські режими, голод і розруху.

Держави африканського континенту різняться за чисельністю населення, характером його розміщення, професійним, соціальним, демографічним, расовим, етнічним і релігійним складом. У середині XVII ст. в Африці мешкала 1/5 частина людства, у 1930 р. — населення континенту становило 164 млн. осіб, у 2004 р. — уже 875 млн. За антропологічним походженням африканці поділяються на кілька расових типів. Усю північну частину континенту населяють народи європеоїдної раси (25% населення); на півдні від Сахари проживають представники негроїдної раси (53%).

Африка має відносно низьку густоту населення — 25 осіб/км2, яке розподіляється по континенту нерівномірно. Це обумовлено не лише природними умовами (наприклад, пустельні та екваторіальні ділянки), а й наслідками работоргівлі і колоніального володарювання. Найвища густота населення характерна для давніх землеробських районів (долина Нілу в Єгипті, Південна Нігерія, північна частина Магрібу), гірськопромислових районів Ранд у ПАР, «мідного поясу» на кордоні ДРК і Замбії та ін. У деяких районах Єгипту густота населення перевищує 1000 осіб/км2.

Збільшення кількості міського населення випереджає темпи розвитку промисловості і зростання попиту на робочу силу (насамперед у Тропічній Африці), тому в містах панує безробіття, злочинність, гострою є житлова проблема. Загалом Африка, насамперед регіони південніше Сахари, є основним осередком СНІДу на Землі (63% від усіх інфікованих у світі). У районі Руанда-Бурунді (осередок інфекції) ін фіковано понад 20% усіх вагітних жінок. В Африці тако- найбільша кількість інфікованих гепатитом (105 млн. осіб)

Нині африканські народи перебувають на різних етапах соціально-економічного розвитку і формування народнос тей. Тому і процес формування націй у різних країнах відбувається по-різному.

Найважливішими сучасними особливостями економічного розвитку африканських країн є такі: багатоуклад ність; технологічна відсталість господарства; різке розмежування галузей високотоварного сільського господарства що виробляють експортну продукцію, і натурального та на півнатурального продукту, що задовольняє попит місцевог: населення, переважання у промисловому виробництві гірничовидобувної промисловості і її орієнтування на експорт; домінування у вивозі натуральної й аграрної сировини; пе реважання у товарному секторі економіки і зовнішній торгівлі одного чи кількох продуктів; залежність господарства від зовнішнього ринку, зовнішньоторговельної кон’юнктури, коливання світових цін і, отже, більша його уразливість; відсталість транспортної системи та ін.

Сучасна диференціація африканських країн за соціально-економічними параметрами поляризована. Так, можна виокремити найменш розвинуті країни — Ліберію, Сьєрра- Леоне, Чад, Конго, Сомалі, які є фінансовими банкрутами із зруйнованою і криміналізованою економікою; групу країн з відносно розвинутим промисловим сектором, що базується на гірничовидобувній промисловості і переробці сільськогосподарської сировини — ПАР (індустріально-аграрний гігант Африки), Єгипет, Марокко, Нігерію, Зімбабве, Алжир, Гану, Кенію, Ботсвану та ін.

Нині африканський континент став полем суперництва США, Франції, Великої Британії, Японії. Будучи економічно відсталою частиною світу з обмеженими можливостями для високоприбуткових інвестицій у промисловості, Африка привертає увагу цих країн своїми унікальними природними багатствами. Здебільшого інвестиції вкладають лише в економіку Єгипту, Габону, Кот д’Івуару, ДРК, Нігерії, Кенії, Зімбабве, Камеруна, Марокко, Замбії, Гани, Сенегалу. В інших країнах вони відсутні, що зумовлено політичною нестабільністю, безперспективністю економічного розвитку, централізацією управління економікою. Іноземних інвесторів відлякує також і заборгованість, особливо країн Тропічної Африки.

У деяких країнах Африки розвивається державне підприємництво, створюються змішані підприємства за участю державного та іноземного капіталу. Зокрема, засновано змішані компанії кількох африканських держав. Однак державний сектор виявився неефективним, утворилося чимало збиткових державних підприємств, внаслідок чого у багатьох країнах розпочався процес приватизації державних фабрик і заводів. З огляду на це змінився і характердержавного регулювання.

Унаслідок кризових для Африки 80-х років XX ст. з 1995 р. темпи економічного зростання стали випереджати темпи збільшення населення. Реальний ВНП збільшився у 1995 р. на 3,4%, у 1996 р. — на 5,6%, у 1998 р. — на 4,5% порівняно з 2,4% приросту населення. У країнах субсахарської Африки з середини 90-х років XX ст. було впроваджено економічні реформи. Зокрема, 35 країн взяли курс на стабілізацію економіки, лібералізацію обмінних курсів, приватизацію енергетичного сектору, лібералізацію зовнішньої торгівлі. Наприкінці 90-х років приватизація державних підприємств, банків та інших закладів стала пріоритетом економічної політики більшості країн Африки.

Виробнича структура господарювання африканських країн характеризується такими показниками структури ВНП: на частку сільського господарства припадає 20%, промисловості — 35%, сфери послуг — 45%. При цьому частка промислового виробництва у країнах Африки збільшується за рахунок посилення первинної обробки мінеральної сировини в африканських країнах; розвитку перенесених із розвинутих країн екологічно брудних виробництв — металургійної, хімічної, у т. ч. нафтохімічної промисловості, створення майже в усіх країнах імпортозамінної і експортної легкої та харчової промисловості. Ці процеси скоригували місце Африки у міжнародному географічному поділі праці.

Складною в африканських країнах залишається аграрна ситуація. Частина землі належить іноземному капіталу і колоністам. Однак нині основні угіддя є власністю корінного населення: державні землі, землі племен і громад, релігійних закладів, феодалів (поміщиків і церкви) тощо. Особливу роль в Африці відіграє громадське землеволодіння, коли селянин має право на обробку ділянки і на врожай, але не на володіння землею. У разі виходу з громади одержана селянином ділянка їй повертається. Поширені й орендні відносини, при цьому переважає натуральна форма оренди, іноді у формі здольщини (різновид оренди землі, за якої орендна плата виплачується власнику землі частиною врожаю).

Великою проблемою африканських країн залишається зовнішній борг, який досяг 325 млрд. дол. Однак якщо зовнішній борг усього континенту збільшувався у 90-ті роки XX ст. повільно (2,5% на рік), то зростання заборгованості Західної і Південної Африки відбувалося відносно швидко (майже 8%).

Негативними чинниками, що впливають на розвиток економіки африканських країн, є політична нестабільність1 збройні конфлікти. Майже повністю зруйноване народне господарство у Ліберії та Руанді, що постраждали від політичних й етнічних конфліктів. Унаслідок громадянської війни у Ліберії (19989—1996) загинуло 150 тис. осіб, більше 500 тис. були змушені переміститися всередині країни, а понад 800 тис. ліберійців утекли до сусідніх країн. Трагічнішими стали результати конфлікту між племенами тутсі та хуту в Руанді (1990—1994): чисельність жертв масового геноциду досягла 1 млн. осіб, а кількість внутрішніх біженців становила, за різними даними, від 500 тис. до 2 млн. осіб, ще2 млн. руандійців виїхали за кордон. Різні етнічні конфлікти, політична нестабільність і навіть громадянські війни відбулися в Анголі, Бурунді, ДРК, Ліберії, Мозамбіці, Нігерії, Руанді, Сьєрра-Леоне, Сомалі, Того та ін.

Африка набула певного досвіду розвитку регіональних інтеграційних об’єднань, який продемонстрував спроможність інтеграції позитивно вплинути на такі економічні фактори, як місткість і динаміку ринку. Найвагомішою міжнародною організацією континенту є Африканський Союз (колишня Організація африканської єдності — ОАЄ), учасницями якого є 52 країни. Організацію було утворено на Конференції глав держав і урядів незалежних країн Африки в Аддіс-Абебі (1963). Метою АС є: зміцнення єдності і солідарності африканських держав; координація і розвиток співробітництва між ними у політиці та дипломатії, економіці, транспорті і зв’язку, освіті і культурі, обороні й безпеці тощо; захист їх суверенітету, територіальної цілісності і незалежності; знищення всіх видів колоніалізму на африканському континенті та ін.

Нині регіональні інтеграційні процеси активізувалися на сході, заході та півдні континенту. Так, у листопаді 1999 р. між Кенією, Танзанією й Угандою було укладено договір про створення Східноафриканського співтовариства. У 1989 Р* було створено Арабський Магрібський союз (Алжир, Лівія» Мавританія, Марокко, Туніс) і Співтовариство розвитку півдня Африки (САДК). Однак недоліком усіх регіональних об’єднань є недостатнє розроблення економічних програм» тому вони не є значущими в економічному житті Африки.

Провідними африканськими країнами («велика африканська трійка») є ПАР, Єгипет, Нігерія, на які припадає 44% сукупного ВНП та 30% загальної кількості населення континенту, а темпи економічного зростання становлять приблизно 2—3%.