Українська культура в європейському контексті

Міста, княжі двори, церкви і школи XII—XIII століть

Центрами соціального і культурного життя в Галицько-Волинському князівстві були міста, княжі двори і церква. У літописі розповідається, що Данило Галицький заснував понад 70 міст, у яких розвивалися різні промисли, процвітали ремесла, торгівля, споруджувалися храми, княжі двори тощо.

тому, що Іван Ростиславович організував князівство над нижнім Дунаєм зі столицею у Берладі. Ця луго-степова смуга з багатою природою була рідко заселена і тому приваблювала людей, особливо тих, які були невдо-волені князівсько-боярським режимом і сподівалися на кращі умови життя. Характерною рисою політичного життя цього періоду була боротьба князів проти боярства за зміцнення монархічної влади й об´єднання південно-західних земель у єдине князівство.

Київські князі в процесі боротьби з Угорщиною досить рано створили могутню галицьку державу. В XI ст. син Ярослава Мудрого Ростислав, а згодом його сини Рюрик, Володар та Василько підготували об´єднання західних земель. Завершив процес об´єднання Володимирко (1124—1153 рр.). За Ярослава Осмомисла — одного з героїв "Слова о полку Ігоревім" — держава набула значного розквіту. Роману Мстиславичу вдалося об´єднати Галич і Волинь у єдину державу, могутність якої посилилась за князя Данила Романовича. Князь Данило був видатним державним діячем. Академік І. Крип´якевич так писав про його діяльність: "Данило — це найбільша постать в історії Галицько-Волинської держави. Він вів свою діяльність серед надзвичайно важких обставин. З великими зусиллями він заново з´єднав розбиту державу, ведучи боротьбу з Польщею та Угорщиною і з анархічним боярством. Нічого не втратив з батьківських земель, забезпечив кордон у Карпатах і від Вісли, поширив державну територію на півночі. Привернув авторитет княжої влади, наново зорганізував державний апарат. Не дав знищити своєї держави татарам, особистими жертвами здобув мир і підготував свою країну до відсічі орді. Супроти наступу Азії ввійшов у зв´язки з Західною Європою, шукаючи там політичної і культурної допомоги. Трудом свого життя він відбудував державу свого батька Романа і поклав основи під її дальший розвиток". Галицько-Волинське князівство користувалося великим авторитетом серед європейських країн, багатство і культура міст цієї держави викликали подив, військова тактика і майстерність здобули заслужену славу.

Історичні обставини, що склалися в ті часи, не дали Данилові Галицькому можливості довести до кінця справу розбудови української державності. В 1349 р. польський король Казимир у союзі з уграми загарбав західні землі. Галицько-Волинське князівство почало занепадати.

Провідна роль у суспільно-політичному та культурному житті належала стольним містам, серед яких виділяються Володимир, Галич і Холм.

Чільне місце займав Володимир. Центром культурного життя тут був княжий двір. Князь Володимир Василькович був великим любителем письменства і талановитим будівничим, особливу увагу приділяв розвитку освіти й культури. На княжому дворі був написаний Володимирський "літописець", що ввійшов як складова частина до Галицько-Волинського літопису. Володимир був центром рицарської поезії. У літописі згадуються пісні, присвячені князям Романові і Данилові та іншим вельможам. Князі сприяли укріпленню і розвитку архітектури міста. Так, Мстислав Ізяславич збудував величний собор, за часів Данила були розбудовані укріплення міста, Володимир Василькович заснував монастир Святих Апостолів і дав йому в користування село Березовичі.

Другим видатним центром Галицько-Волинської держави був Галич. Тут, як засвідчує літопис, жив і творив на початку XIII століття "премудрий книжник" Тимофій, що прибув із Києва. Він відстоював ідею єдності всіх земель Стародавньої Русі і був непримиренним ворогом угорських загарбників. Зразками літературних пам´яток є Галицько-Волинський літопис і Галицьке Євангеліє. Літопис створювали освічені люди, які добре знали грецькі і західноєвропейські літературні джерела. У структуру літопису входять різні історичні повісті, написані в кінці XIII ст. Літопис закінчується розповіддю про початок литовського панування в Галицько-Волинських землях. Всебічного розвитку в Галичі набула архітектура. В 1157 р. було зведено кам´яний князівський палац, Успенський собор, у 1200 р. була побудована церква св. Пантелеймона, яка є зразком архітектурного мистецтва галицької доби. Церква обнесена земляним внутрішнім чотирикутним валом і зовнішніми укріпленнями. Церква збудована в романському стилі невідомим (можливо й іноземним) архітектором. Данило часто запрошував іноземців для забудови і прикрашення галицьких міст. Проте цей храм має й риси давніх чернігівських та київських церковних споруд. Основу церкви становить прямокутник, який у вівтарній частині завершується трьома апсидами — середньою більшою і двома бічними меншими. Усередині церква тринефна, її перекриття тримається на чотирьох монументальних хрестоподібних стовпах, які відокремлюють центральний неф від двох бічних — правого і лівого. Портал центрального входу прикрашають колони, які вгорі закінчуються звитим листовидним ліпленням і різьбленням, що характерно для романського стилю.

Татарське панування не припинило градобудівництва, навпаки — постійні руйнацькі напади татар активізували його. Так з´явився Холм. Першою з його відомих споруд стала велика розкішна церква Іоанна Златоуста, збудована невідомим архітектором, і міцні оборонні споруди. Холм з початку його заснування був великим центром архітектури й образотворчого мистецтва.

У Перемишлі в XII ст. талановитими книжниками також був написаний місцевий літопис. Його використовував у своїй хроніці польський історик Длугош. При княжому дворі виступали з піснями скоморохи. Тут проживав і творив "словутний" співець-дружинник Митуса.

Стольні міста були великими центрами культурного, соціально-політичного та економічного життя й істотно впливали на навколишні "городки" і села.

На західних землях важливу роль у культурному житті відігравала церква й монастирі. За підрахунками істориків у середині XIII ст. Русь мала понад 10 000 церков, у Києві нараховувалось 17 монастирів, у Галичі — 5, Володимирі — 1. У Галичі існувало єпископство, яке в 1302—1303 рр. було реорганізовано на митрополію. Духовенство тих часів утворювало окрему соціальну спільність і поділялося на чорне (монахи) і біле (звичайні священики). Ієрархи православної церкви, які виходили з чорного духовенства, брали активну участь у політичному та культурному житті, виступали в ролі посередників у примиренні ворогуючих князів. На думку відомого історика Е. Голубинського, обов´язок церковної влади — випереджати й гасити конфлікти, налагоджувати мир між князями, забезпечувати спокій держави. Нерідко патріархи і митрополити нагадували князям, що вони цілували хрест, клянучись забезпечити мир і процвітання держави.

Для того, щоб утримати князів від поспішних і помилкових рішень митрополити нагадують їм про вірність цілуванню хреста. Так, коли в 1157 р. Юрій Довгорукий вирішив на вимогу Ярослава Осмомисла, видати бунтівного галицького князя Івана Ростиславича, митрополит Константин і вище духовенство Києва заявили Юрію рішучий протест. При цьому було підкреслено, що "гріх так чинити, оскільки ти раніше цілував хрест на вірність йому, а тепер хочеш видати його на вбивство". Юрій не наважився ігнорувати думку митрополита.

Коли в 1189 р. угорські феодали окупували Галичину і посадили на галицькому престолі королевича Андрія, митрополит Никифор звернувся до київських князів із закликом захистити цю віддалену руську землю. Для церкви будь-яке князівство було частиною всієї Русі. А вона, на думку митрополитів, у державному відношенні повинна бути таким же згуртованим організмом, як і церква. Інтереси церкви й держави в XII—XIII ст. на Русі настільки тісно перепліталися, що іноді неможливо було розмежувати компетенцію юрисдикції державної і церковної.

Проте не всі ієрархи церкви дотримувались взятого на себе обов´язку. Керуючись економічними потребами забезпечити процвітання митрополії чи єпархії, вони готові були пожертвувати принципами християнської моралі. Володіючи великим впливом на панівну верхівку, деякі єпископи і митрополити могли істотно впливати на політику. Так, галицький єпископ Артемій підтримував угорську партію, ворожу князеві Данилу, і виступав проти нього. Як культурний центр особливої слави набув Полонинський монастир, яким керував ігумен Григорій — "чоловік святий, якого не було перед ним і по ньому не буде´1. Він відстоював принцип єдності земель давньоруської держави. У цьому монастирі, як вказує літопис, перебував литовський князь Войшелк.

У період феодальної роздрібненості церква була реальною єднаючою силою, здатною забезпечити тісні зв´язки між різними давньоруськими землями, оскільки вона сама була єдиною, її заклики до єдності розірваної на частини давньоруської держави відігравали істотну роль у боротьбі за возз´єднання давньоруських земель.

Міжцерковні стосунки в добу Галицько-Волинського князівства відзначалися релігійною терпимістю. У Києві у ХП столітті мали свій осідок монахи — бенедиктинці і домініканці, існували латинські храми. Така ж картина спостерігалась і в інших містах Стародавньої Русі. Так, у галицькій землі на початку XIV століття оселились монахи францисканського ордену, які згодом заснували католицькі єпископати в Галичі, Перемишлі, Львові. Дружні стосунки між церквами різних релігій сприяли злагоді в державі та розширенню взаємозв´язків між західною і східною культурами.