Українська культура в європейському контексті

Ідеал гармонійно розвиненої людини і нова модель освіти

Нова концепція людської особистості, сформульована гуманістами, була результатом не тільки духовного руху. Вона відображала реальний процес виділення особистості із станової обмеженості і ремісничої рутини, який відбувався разом з розкладом феодального способу виробництва.

Новий ідеал ґрунтувався на визнанні таких цінностей: висока гідність людської природи; не відхід від мирських справ, а активна діяльність; істинне благородство не передається у спадок, а здобувається особистими заслугами і знаннями; вартість особливої, індивідуальної думки, смаку, обдарування, способу життя (Поджо Браччолоні: великі діяння можливі лише тоді, коли воля окремих осіб порушує закон більшості; Нікколо Макіавеллі: сильні люди відхиляють закони, створені для слабких, боягузів, убогих, ледарів).

Художники і мислителі цієї епохи, як відомо, були титанами за силою думки, пристрасті і характеру, багатосторонністю і вченістю. Слід зазначити, що "універсальні" особистості виникали і через недостатню зрілість нового суспільства, в якому не було ще спеціалізації і стандартизації праці. Очевидно, універсальність і багатосторонність таких майстрів, як До-нателло, Леонардо да Вінчі, Альбрехт Дюрер, пояснюється не тільки їх надзвичайною обдарованістю, а й умовами їхньої праці і виховання. Вона була певною мірою "вимушеною". Оскільки поділ праці ще не торкнувся мистецтва, художники займалися всім: будівництвом церков, палаців, міських фортець, військових машин, поєднуючи найрізноманітніші види творчої праці — вони були живописцями, архітекторами, інженерами, декораторами.

Природним було звернення гуманістів до античної культури, їх інтерес до еллінських пам´яток і літератури, особливо в Італії, де і в період середньовіччя частково збереглись античні традиції. Італійські письменники і вчені — від Джованні Бокаччо, автора веселого й сміливого "Декамерона", першого гуманіста, який вивчив грецьку мову, і до Петрарки — розшукували по всіх містах і поселеннях Європи стародавні рукописи, відновлювали праці грецьких і римських авторів, установлювали достеменні тексти замість перекручених. Вони вивчали мистецтво класичного стилю. Велику кількість античних рукописів було привезено в Італію грецькими вченими, втікачами з Константинополя у 1453 р.

У врятованих після падіння Візантії рукописах, у викопаних з руїн Рима античних статуях постав новий світ — грецька давнина: перед її світлими образами зникли привиди середньовіччя, в Італії почався небачений розквіт мистецтва. У Флоренції була заснована Платонівська академія, бібліотека Лауренціона, яка містила багатюще зібрання античних рукописів. Створено перші художні музеї, наповнені статуями, уламками античної архітектури, виробами з мармуру, монетами, керамікою. Відбудовано античний Рим. Перед зачудованою Європою постали страдник Ла-окоон, прекрасні Аполлон і Венера.

З другої половини XV ст. почали друкувати античних авторів: "Буколіки" і "Георгіки" Вергілія, твори Гомера, Арістотеля, Платона. В університетах Європи створювалися кафедри стародавніх мов. У 1530 р. у Франції був заснований "коледж трьох мов" (латинської, грецької та староєврейської) — своєрідний центр французького гуманізму. Це були перші експерименти гуманістичного виховання. Падуанський гуманіст Вітторіно да Фельтре у Мантуї засновує першу у своєму роді експериментальну школу, де реалізує свої уявлення про ідеал гармонійної і всебічно освіченої людини; про розвиток розуму, тіла і духу. Педагог із Падуї П´єтро Паоло Вер-джерно у трактаті "Про благородні звичаї і вільні заняття" доводить, що "вільні заняття" вільні від утилітарних цілей, що вони породжують у душах людей надзвичайну насолоду і тільки згодом дають щедрі плоди.

До "вільних наук" — поряд з історією і філософією — належить і красномовство. Характерно, що з усіх античних авторів найбільшої популярності серед італійських педагогів-гуманістів набув Квінтиліан та його трактат "Про виховання оратора" (що в нього означало — "добре освіченої людини, яка вміє красно говорити"). Це було справді практичною потребою Відродження, бо епосі потрібні були державні діячі, вчені, педагоги, найвища церковна знать.

Ідеал гармонійно розвинутої особи був адресований, природно, верхнім освіченим верствам. Саме до них був звернений трактат Бальдасаре Кас-тіл ьйоне "Про придворного". У ньому йшлося по суті про ідеальну людину (у плані зовнішнього і внутрішнього блиску). Вона повинна була знатися на науці і мистецтві, вміти гарно говорити, танцювати, грати на музичних інструментах, володіти зброєю, їздити верхи, битися на шпагах. Звичайно, тут просвічувала чисто станова модель. Досконала людина, виявлялося, — досконалий придворний. Саме тому найдемократичніші мислителі Відродження такої моделі не приймали: Томас Мор і Томазо Кампанелла, наприклад. Перші утопічні мислителі були гуманістами. Так, в "Утопії" є міркування про насолоду, що нагадує трактат Лоренцо Валли на дану тему, — відмовлятися від насолоди і прагнути аскетичних чеснот — це ознака цілковитого безумства. Однак несправедливо відбирати у когось насолоду, добиваючись свого. А втім, уточнював Мор, є насолоди істинні, а є фальшиві (до останніх він відносив прагнення слави, незаслуженої пошани, гру в кості, пристрасть до прикрас тощо). І у Мора, й у Кампанелли відчутна зрівняльна тенденція: коштовності беззастережно осуджуються, мистецтво визнається тільки як засіб засвоєння знань (історії, геометрії, географії тощо).

Особливості розвитку кожної з європейських країн наклали свій відбиток на національну ренесансну культуру. Однак майже в усіх народів вона репрезентована блискучою літературою.

Значно розвинувся театр. На початку XVI ст. в Італії виникла так звана вчена комедія, яка частково освоювала традицію римської комедії (п´єси Л. Аріосто, Н. Макіавеллі). Надалі склався жанр "комедії масок" (соттесііа аеіі´агіе), який поєднував у собі традиції майбутнього народно-фарсового театру (балагану) з впливом античного. Відмінною рисою комедії масок була акторська імпровізація, що ґрунтувалася на сценарії. Згодом живі образи перетворилися на традиційні типи — маски.

До середини XVI ст. великого розвитку набув придворний театр, виникли жанри драматичної пасторалі, міфологічної і пасторальної опери.

У Німеччині виявився блискучий талант одного з найосвіченіших людей Європи — Еразма Роттердамського (1469—1536 рр.). Його сатира "Похвала глупоті" спрямована проти "сморідного болота" богословів, невігласів — ченців, пап. зажерливих і хтивих королів, низькопоклонних вельмож. Він закликав повернутися до ранньої християнської традиції.

Ульріх фон Гуттен (1488—1523 рр.) — видатний політичний мислитель, поет-лицар, один з авторів памфлету "Листи темних людей", — гнівно викриваючи лицемірство папства, обстоював єдину Німеччину, в якій влада має належати лицарству. Німецький гуманіст підготував боротьбу за реформу церкви, яка розпочалася виступами Мартіна Лютера у 1517 р. і невдовзі охопила всю Німеччину. Табір гуманістів розколовся на послідовників і противників протестантизму. У 1524—1525 рр. відбувалася Велика селянська війна у Німеччині. Але реформація в Німеччині була використана князями, що унеможливило подальший розвиток ренесансних ідей.

У Франції Відродження набуло аристократично-дворянського характеру. Центром його став королівський двір, при якому жило чимало італійських майстрів (Леонардо да Вінчі, Бенвенуто Челліні та ін.) і діставали покровительство французькі вчені, поети, художники. До гуртка Марга-рити Наваррської, сестри Франциска І, входили видатні письменники-гуманісти Клеман Маро, Етьєн Доле, Бонавантюр Депер´є, які виступали з проповіддю прав людини і висміювали аскетизм.

Народну стихію вніс у літературу ФрансуаРабле (1494—1553 рр.) романом "Гаргантюа і Пантагрюель", в якому дав геніальну сатиру на суспільство свого часу.

Визначне явище культурного життя Франції XVI ст. — скептик Мішель де Монтень (1533—1592 рр.).

Французьке Відродження викликало шалений опір Сорбонни (філософського факультету Паризького університету), яка засудила книги Рабле і Депер´є, змусила Маро залишити Францію, винесла смертний вирок Доле.

Найбільшого розвитку у другій половині XVI ст. досяг англійський театр, який набув великої популярності й серед народу. Це час Уїльяма Шекспіра (1564—1616 рр.).

Нестримна радість життя, уславлення здорової, сильної, відважної людини з яскравими емоціями та сміливими думками — такі риси притаманні першим п´єсам Шекспіра (комедія "Приборкання непокірної", "Комедія помилок", "Два веронці", "Сон літньої ночі", "Багато галасу даремно", "Дванадцята ніч"). У них виражена важлива ренесансна думка: про людину судять не з одягу і звання, а з її розуму, відваги, благородства. Перша велика трагедія Шекспіра — "Ромео і Джульєта", потім "Юлій Цезар", "Гамлет", "Король Лір", "Макбет", "Отелло". Багато людських пристрастей, злети і падіння зобразив великий драматург: нестерпний тягар душі принца Датського, тяжкі страждання обманутої довіри в Отелло, розчарування короля Ліра, муки сумління Макбета. Так дається взнаки криза ренесансного гуманізму. Розчарування Гамлета — це стан душі цілого покоління поренесансної епохи. Образи Дездемони і Яго наче представляють два полюси доби — небо Ренесансу і нижчу Землю — вседозволеність.

Випереджаючи всі мистецтва, пишно розквітала іспанська література: розвиток шахрайської новели, сатири, драматургії і, звичайно, Сервантес (1547—1616 рр.) з його знаменитим "Дон Кіхотом". У романі ми бачимо епос вимираючого лицарства, а також думку вже розчарованого гуманіста про те, що людина не є великою, а навпаки — жалюгідною і смішною.

Надзвичайно популярним став театр. Коли Лопе де Вега (1562—1635 рр.) починав свою літературну діяльність, у Мадриді було лише дві трупи, коли він закінчував її, їх уже налічувалось сорок. Його п´єси — це глибоко оригінальна і національна література, правдивість якої письменник обґрунтовував теоретично: "...Якщо події схожі на життя, я не надаю особливої ваги правилам. Чимало на світі таких письменників, які через високий стиль і правила безжально калічать природу".

Характерна риса епохи — пробудження національної самосвідомості у всіх європейських країнах. Виникла література народною мовою, а латинська художня література у XVI ст. остаточно припинила своє існування.

Типові персонажі фольклорної культури Відродження — образи Дон Жуана і Фауста (у первісних обрисах — у легендах Іспанії та Німеччини). У них виявилося співчуття сміливій особистості, науковим пошукам. Але народна свідомість відправляла Фауста в пекло — за пристрасть до влади і багатства.

Слід зазначити, що між церквою і гуманістами аж до кінця XV ст. існували практично мирні відносини. Відомий гуманіст на римському престолі — кардинал Микола Кузанський висловив сміливі думки про обертання землі, про нескінченність Всесвіту, створив карту Європи. Критика була взаємна, але гостра боротьба не точилася. Лише в кінці XV — на початку XVI ст. церква "прозріла", виявивши зв´язок між ренесансною ідеологією і повстаннями. Саме тоді один із соборів прийняв рішення про організацію ордену єзуїтів, про нещадну боротьбу з єрессю. Активізується інквізиція (церковний суд), видається заборона на книги. Послідовник Коперника Джордано Бруно був спалений на вогнищі інквізиції у 1600 р. Це один з перших терористичних актів церкви.

Але поки що до цього далеко. Церква приголублювала митців, опікувалася ними, робила їм значні замовлення.

Відродження дало зразки високих творінь у галузі образотворчого мистецтва. Тут своєрідність хронологічних періодів і національних особливостей така велика, що необхідно детальніше спинитися на головних досягненнях художників європейських країн.