Українська культура в європейському контексті

"Останній кобзар і перший великий поет..."

Творчість Т.Г. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократичний напрям.

Шевченко творчо використав багатющий досвід попередників і сучасників в українській, російській і зарубіжній літературах, але в поезію він прийшов сказати своє, нове слово. У шевченкознавчих студіях не раз були спроби вказувати на деякі літературні паралелі, залежність, впливи тощо.

Безперечно, у раннього Шевченка є дещо спільне з романтичною поетикою. Але ніколи, навіть у молоді роки, поет не втрачав своєї власної індивідуальності. Про це вагомо висловився І. Франко у статті про "Перебендю": "...геніальна натура нашого поета уміла впливи ті щасливо перетопити в одну органічну і глибоку поетичну цілісність" — у той сплав, ім´я якому — Шевченко.

Весь "Кобзар" нерозривно пов´язаний з народною творчістю. Це цілком природно й зрозуміло. Поет виріс з українського фольклору й ніколи цих зв´язків не поривав. Один з істориків української літератури ще в дожовтневі часи писав: "3 Котляревським до літератури увійшов народ і сів у ній на покуті, остаючись там і по сей день бажаним гостем". Якщо про літературу до Шевченка ще можна було висловитись в такий спосіб, то з приходом Кобзаря народ в українській літературі став не гостем, а господарем.

Завжди відчуваючи нерозривний зв´язок з народом, поет сміливо черпав з усної творчості ідеї, сюжети, образи, ритміку. Це не "використання", властиве його попередникам і сучасникам-романтикам, це не стилізація під фольклор, до якої вдавалися численні поети до Шевченка, в часи його і після нього. Елементи усної народної творчості (певною мірою й несвідомо) впліталися у власні думи й слова поета. Інколи він міг запозичити з народної пісні навіть окремі рядки.

Прокладаючи нові шляхи в літературній творчості, молодий поет не поривав різко зі своїми попередниками й сучасниками. Навпаки, він підкреслював свій зв´язок, спадкоємність із тими, хто перший починав нову українську літературу. Коли 1838 р. помер автор безсмертної "Енеїди", під враженням одержаної звістки Шевченко пише елегію "На вічну пам´ять Котляревському", в якій навіки визначив вагомість його внеску в культуру українського народу і всього людства. Так само високо оцінював молодий поет і першого прозаїка нової української літератури Г. Квітку-Основ´яненка. Він пише письменникові листа; прочитавши його нарис про A. Головатого, звертається до автора з віршовим посланням "До Основ´яненка". В. Жуковському присвячено ранню найкращу поему "Катерина", а Є. Гребінці — "Перебендю".

Надзвичайна близькість поезії Шевченка до фольклору, зокрема до народної пісні, давала підставу деяким критикам вважати автора "Кобзаря" водночас і народним співцем (творцем фольклору), і поетом. Аполлон Григор´єв — сучасник поета — так писав про нього: "...последний кобзарь и первый великий поэт новой великой литературы.славянского мира". Звичайно, вислів цей образний. Проте й у той час, і значно пізніше можна зустрітись з аналогічним, вже образним, трактуванням Шевченка, особливо в зарубіжній критиці.

Слід нагадати, що це були часи крайнього абсолютизму, коли в Російській імперії майже не було справжнього політичного життя, часи, про які B. Бєлінський писав: "Тільки в одній літературі, незважаючи на татарську цензуру, є ще життя і рух вперед". У такі похмурі часи тільки прогресивні письменники могли своїм словом виявити настрої покріпачених селян, інтереси найширших мас населення в боротьбі за елементарні права. Таким першим виразником насущних народних інтересів в українській літературі став Тарас Шевченко. Уже в ранніх творах поета виявились провідні риси всієї його творчості. Автор "Кобзаря" — передусім поет сучасності, який живе інтересами народу, поділяє його горе й радощі, протестує проти потворних явищ життя, закликає до волі ("Катерина", "Причинна", "Тополя", "Утоплена", "Перебендя", ліричні поезії).

Найвиразніше революційний характер романтизму поета виявився у поемі "Гайдамаки", що з´явилась через рік після виходу "Кобзаря". Поема була здійсненням велетенського задуму, про що свідчить філософський віршовий вступ і прозова передмова (фактично — післямова).

Яки інші історичні твори Шевченка, поема "Гайдамаки" тісно пов´язана з сучасністю. Змальовуючи минуле, поет раз у раз нагадує про сьогодення, висловлює невдоволення пасивністю селянських мас, тим, що нащадки не згадують про Гонту й Залізняка:

Тяжкої Важко! Кат панує, А їх не згадають.

Тут спостерігається явний політичний підтекст.

Дедалі більше Шевченко стає відомим як поет і художник. Його твори друкуються в журналі "Маяк" та альманасі "Молодик", виходять окремими виданнями: "Гамалія", "Тризна", "Чигиринський Кобзар", "Живописная Украйна". Він ще пильніше приглядається до життя народу, наполегливо шукає нових шляхів у творчості, в боротьбі з суспільним лихом.

Шевченко виїжджає на Україну, де не був чотирнадцять років, і постійно подорожує. У 1845—1846 рр., перебуваючи в містах і селах Правобережної та Лівобережної України з власної ініціативи, а також за дорученням Археологічної комісії, він замальовує історичні місця, старовинні церкви й монастирі, руїни, могили тощо. Його малюнки архітектурних пам´яток Переяслава, Чигирина, Суботова, Густині, Полтави й досі зберігають не тільки мистецьку, а й наукову вартість.

До сприймання й узагальнення своїх спостережень поет був підготовлений перебуванням у Петербурзі. Початок 40-х років І. Франко в статті про Шевченка назвав "добою великого перелому" в думках поета. Він нагадав про передову російську літературу тих часів (Пушкін, Грибоедов, Лєрмонтов, Гоголь, Бєлінський, Герцен), про прагнення показувати дійсність правдиво з усіма її хибами, будити в людей бажання виправляти ці хиби, вселяти віру в можливість їх подолання. І. Франко нагадував про прогресивну західноєвропейську літературу (Гюго, Жорж Санд, Стендаль, Бальзак, Діккенс, Текке-рей), про перехід до політичного радикалізму, про порушення суспільних питань у літературі, про поворот до реалізму. Свої аналітичні роздуми над творчістю Кобзаря цього періоду Франко завершує відомим узагальненням: "Неможлива річ, аби Шевченко, живучи під той час у Петербурзі, не мав також захопитися тою великою хвилею поступового руху, аби його гаряча молода душа не повернулась також у новім напрямі, тим більше, що й власні його мужицькі симпатії віддавна тягли його в той бік".

Він не поспішає друкувати свої нові твори, але старанно переписує їх в альбом "Три літа", ніби готуючи для прийдешніх поколінь.

У багатьох творах "трьох літ" важко відділити історичну тему від сучасної й навпаки. Все поєднується в один комплекс, в один синтез. Так народжується новий поетичний жанр, про який влучно сказав І. Франко: "Перший Шевченко... в своїх поемах "Сон" і "Кавказ" показав у Росії об-разці політичної поезії, показав також для всіх будущих поетів політичну дорогу, якою слід ступати на тім полі, та основу, з якої треба жити".

Про друкування цих поезій в умовах царської цензури годі було й думати. Шевченко охоче читає нові вірші з альбому "Три літа", дає їх переписувати. Тому ми маємо численні списки революційних поезій, які поширювались протягом кількох десятиліть, хоча цей альбом був похований у III відділення. Шевченко сам переписав поему "Кавказ" для Адама Міцке-вича. Цей текст був переданий у Париж через члена Кирило-Мефодіїв-ського товариства М. Савича і вручений поетові.

Відомі різні підходи до оцінки творчості поета цього періоду, але чітко постає думка: Шевченко в ці роки є послідовним революційним демократом, поетом-реалістом, хоча в його творчості й тепер, і навіть пізніше, зберігаються значні елементи романтизму.

Далі розвинув Шевченко також й ідею слов´янського єднання, вперше висловлену в ранніх творах. Він пише історичну поему "Єретик", або "Іван Гус", а до неї — посвяту "Шафарикові", де всупереч панславістам і слов´янофілам накреслює широку програму демократичного єднання визволених народів.

Порушуючи й розв´язуючи широкі суспільно-політичні проблеми в поезіях "трьох літ", Шевченко, як і в ранній творчості, залишався ніжним ліриком. І в сатиричних творах, і в поемах, сповнених інвектив, революційного пафосу, є чимало ліричних відступів, у яких виявляється щире серце поета, чистота його почуттів. Поруч з політичною поезією Шевченко створює ліричні шедеври: "Дівичії ночі", "Маленькій Мар´яні", балади ("Лілея", "Русалка") і нарешті поему "Наймичка". Характеризуючи літературні достоїнства останньої, І. Франко підкреслив, що вона "... належить до найбільших тріумфів правдивої штуки і мусить уважатися за найкращий доказ великої геніальності Шевченка".

Каменяр написав це 1895 р. Але ще за життя поета, в часи творення поезій "трьох літ", сучасники відчували те ж саме. Цікавий з цього погляду лист В. Білозерського до М. Гулака 1846 р. з приводу поеми Т. Шевченка "Іван ГУс": "Я поневоле приятно задумался над тем — какого гениального человека мы имеем в Тарасе Григорьевиче; ибо только гений посредством одного глубокого чувства способен угадывать и потребности народа и даже целого века, — к чему ни приведут никакая наука, ни знания, без огня поэтического".

Засланням у солдати в далекі оренбурзькі степи, забороною писати й малювати царат намагався вбити в Шевченкові поета й художника. Незважаючи на суворий присуд можновладців, Кобзар пише вірші і в казематі Ш відділення, і в Орській фортеці, адресуючи свої "захалявні" книжечки грядущим поколінням. Поета-громадянина відзначала величезна сила переконаності у правоті своєї благородної справи, віра й певність у тому, що його "мережання" потрібне народові, допоможе його визволенню.

Кримська війна, смерть Миколи І спричинили певну відлигу в суспільному житті Російської імперії. Звільнений із заслання завдяки клопотанням російських друзів, Шевченко відновлює поетичну діяльність.