Українська культура в європейському контексті

Романтизм і реалізм в українському мистецтві XIX ст.

В 50—60-ті роки XIX ст. українська література йшла, в основному, шляхом реалізму. Послідовники Тараса Шевченка Марко Вовчок, Л. Глібов, С. Руданський, А. Свидницький, Ю. Федькович збагатили красне письменство новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі паралельно співіснує етнографічно-побутова традиція, представлена творами П. Куліша, Ганни Барвінок, О. Стороженка. Вона продовжує кращі тенденції літератури 30—40-х років.

Українська проза цього періоду позначена різноманітними жанрово-стильовими пошуками. Дебютує в жанрі оповідання Марко Вовчок, пізніше з´являється її соціальна повість "Інститутка". Значне місце займають її антикріпосницькі оповідання соціальної та сімейно-побутової тематики ("Козачка", "Горпина", "Сестра", "Свекруха"). Майстерно використовуючи принцип контрастного зображення, письменниця протиставляє світлі поривання людей і жорстоку дійсність. Галерея жіночих образів — Олеся, Горпина, Одарка доносить до читача весь жах безправного становища жін-ки-кріпачки.

Соціальні проблеми визначають гострі конфлікти і в оповіданнях Ю. Федькович а ("Хто винен?", "Сафат Зінич", "Максим Чудатий"). Письменник звертається до психологічного аспекту в зображенні конфлікту. Розвиток юридичних наук в Україні пов´язаний з іменами таких учених, як М.Ф. Владимирський-Буданов (історія російського, українського, литовського і польського права), О.Ф. Кістяківський (кримінальне право, історія права і судочинства в Україні), В. А. Незабитковський (міжнародне право).

Філософська думка 60—70-х рр. в Україні найяскравіше репрезентована своєрідною гуманістичною концепцією, котра дістала назву "філософії серця". її автор — Памфіл Юркевич (1827—1874 рр.).

Розум, вважав він, виявляє загальне в діяльності людей, серце ж — основа неповторності й унікальності людської особистості. Тим-то в серці творяться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів. "У серці людини, — зазначає мислитель, — лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, не випливають з жодного поняття чи закону". Звичайно, розум, "голова" керує, планує, диригує, але серце — породжує.

Класична доба української філософії, представлена творчістю Г. Сковороди, М. Гоголя, М. Костомарова, П. Куліша, П. Юркевича тощо, яскраво демонструє нам основні риси українського світоглядного менталітету в їх суттєво зрілій формі.

його прозі переважають теми з жовнірського та селянського життя, і всі вони здійснені в оповідній манері. Але особа оповідача в них не є сталою. Часто вона переходить у постать самого письменника ("Люба-згуба", "Кобзар і жовніри"). Залежно від особистості оповідача стиль оповідань Ю. Федьковича набуває певного забарвлення: якщо це селяни ("Хто винен?"), то у творі переважають глибокий ліризм і особливості усного мовлення.

Поряд з інтенсивним розвитком реалізму в літературі 50—60-х років продовжували жити певні традиції романтизму. Марко Вовчок і Ю. Федь-кович розгортали деякі конфлікти в руслі саме цих традицій. Наділені надзвичайними пристрастями герої оповідань "Максим Тримач", "Побратим", "Люба-згуба" — це романтичні характери, що ведуть гостру, непримиренну боротьбу.

У романтичному аспекті подають письменники й епізоди минулого ("Кармелюк", "Невільничка" Марка Вовчка, "Чорна рада" П. Куліша).

Роман П. Куліша повертає нас до складної історичної доби 1663 р., коли настав спад у героїчному піднесенні, коли більшість козацької старшини виявляла свою зрадницьку суть. Жанр історичного роману з його особливостями дає всеохоплюючу характеристику часу.

Висунутий Кулішем принцип "етнографічної правди", стає настановою для Ганни Барвінок (оповідання "Сирітський жаль", "Нещаслива доля"), Олекси Стороженка ("Закоханий чорт", "Не впусти рака з рота"). Найчастіше це обробка легенд, переказів, анекдотів. Герої творів змальовані як зразки моральної досконалості, суспільні проблеми тут не піднімаються, проповідується мир між селянами й панами.

Суттєвим кроком у розвитку великої епічної форми в українській літературі є створення соціально-побутового реалістичного роману.

Досить часто в літературі цього періоду зустрічається такий жанровий різновид, як оповідання-казка. Твори Марка Вовчка "Невільничка", "Кармелюк", "Дев´ять братів і десята сестриця Галя" поетизують волелюбні народні характери. У них частково використано умовний елемент, прийом казкової оповіді, основну увагу тут несе життєвий матеріал.

Поширюється також в літературі художній нарис з елементами публіцистики, етнографії. У деяких нарисах відображались економіка і відносини пореформеного села ("Розмова в клуні" С. Войтока, "Заметки о нашей сельской жизни" О. Кониського), інші мали суто етнографічний характер ("Великдень у подолян" А. Свидницького, "Різдвяні святки" М. Номиса).

У 70—90-ті роки XIX ст. в українську літературу вступають чимало нових прозаїків — Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, І. Франко. В їхніх творах порушено глибинні проблеми епохи, художньо зафіксовано зрушення і зміни у всіх сферах народного життя. Значних художніх результатів досягли у своїх творах також Б. Грінченко, Н. Кобринська, М. Павлик, Т. Бордуляк, О. Маковей. Помітно змінюється форма оповіді — від усної до об´єктивно-побутової, соціально-психологічної, соціально-філософської.

Соціально-побутові романи, повісті та оповідання порушували най гостріші питання суспільного життя — безземелля, солдатчину, бурлакування. Зокрема, у творах І. Нечуя-Левицького, присвячених показу селянського життя, охоплено широкий історичний проміжок, починаючи від панських часів й закінчуючи розвитком капіталістичних відносин на початку нового століття.

"Микола Джеря" (1876) несе гострий соціально-викривальний зміст, зображує жах часів кріпацтва, умови й характер праці втікачів-кріпаків, висуває, за словами І. Франка, "лицарський тип, що втілює невмирущість вільнолюбства українського народу".

Повість "Бурлачка" відображує період першого пореформеного десятиріччя. Центральний жіночий образ допомагає авторові провести читача шляхом знедоленої жінки-покритки: бурлакування, безпритульність, експлуатація на заводі. Засобами внутрішньої мови, точними пейзажними замальовками, асоціативними паралелями повно й багатогранно розкривається у творі характер головної героїні Василини.

Одна з найталановитіших реалістичних соціально-побутових повістей І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім´я" насичена епізодами сімейного життя, які в сатиричній і гумористичній стихії розкривають егоїзм, бездуховність та черствість рідних між собою людей. Широко використано у творі арсенал фольклорних засобів, який допомагає глибшому розкриттю художніх образів.

Перший в українській літературі соціально-психологічний роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (1880) Панаса Мирного простежує розвиток характерів протягом цілих історичних епох, в умовах соціально-економічних змін і оновлень. "Будинком з багатьма прибудовами й надбудовами" — так назвав композицію цього роману О.І. Білецький. Через складну архітектоніку глибоко і всебічно розкриваються внутрішні закономірності народного життя, підіймаються його глибинні пласти. Головний сюжетний стрижень твору пов´язаний з образом селянина-бунтаря Чіпки Вареника. Із психологічною достовірністю Мирний розгортає ретроспекцію біографії героя, підводить нас до причин, які зробили з нього "пропащу силу".

Ще одна жіноча доля постає в романі Панаса Мирного "Повія" (1883). Христя, пройшовши всі кола поневірянь, повертається до рідного дому, щоб померти там на порозі... У творі органічно поєднані нищівна соціальна критика пореформеної дійсності і тонкий психологічний аналіз. Особливо виразно звучить у творі ліричний струмінь, що проймає авторську мову при зображенні поведінки персонажів, описі їх зовнішності, зокрема

Христі, де часто авторська мова непомітно зливається з її думками, мріями, переживаннями.

СопДально-філософську тенденцію в прозі представляють повісті Панаса Мирного "Лихі люди", "На дні", а також "Борислав сміється" І. Франка, "Пропащий чоловік" М. Павлика. Ці твори, викриваючи існуючий лад, у романтично піднесеному плані малювали окремі риси суспільного майбутнього.

"Борислав сміється" І. Франка присвячений спробі першого організованого страйку в Галичині. Тут широко змальовано робітниче життя, побут, умови важкої праці. Через художні образи й сюжетні перипетії І. Франко на локальному матеріалі доносить до нас думки із своєї статті "Мислі о еволюції в історії людськості".

Не тільки жанрова, але й тематична розмаїтість визначає багатство реалістичної прози 70—90-х років. Поряд з традиційними темами, що не втратили своєї актуальності (кріпаччина, життя духовенства, солдатчина), розгортаються нові. Згадана повість І. Франка "Борислав сміється" висунула нову для української літератури тему робітничого руху.

Такою ж новою темою стало змалювання життя інтелігенції. Першими ще в 60-ті роки до проблеми "нових людей" звернулись О. Кониський, І. Нечуй-Левицький, О. Пчілка, І. Франко, М. Коцюбинський. Тип діяча-культурника, який виступає за національну освіту, представляють твори О. Ко-ниського ("Семен Жук і його родичі", "Непримиренна"), Б. Грінченка ("Сонячний промінь", "На розпутті"), І. Нечуя-Левицького ("Хмари"). Реалістичні образи українських інтелігентів у цих творах розгортають свою діяльність, незважаючи на урядові заборони, розвивають культуру, несуть в народ ідеї національної самосвідомості.

У повісті "Лихі люди" та оповіданні "Народолюбивець" Панас Мирний виводить ще один тип "нових людей" — борців за соціальне та національне визволення. Ці люди — діячі часів народництва. Вони прихильники не тільки освіти серед народних мас, але й пропагандисти методів революційної боротьби, ідеалів нового суспільного ладу.

Романтична традиція також продовжується багатьма авторами в 70— 90-ті роки. Події далекого минулого стають для письменників основним матеріалом, що дозволяє говорити про насущні національні проблеми сучасності. Герої повістей Є. Грушкевича ("Марія, княжна руська"), І. Грабовича ("Марта Борецька") виступають носіями надзвичайних пристрастей, їхні пригоди змальовано в романтичному дусі. Художньо довершеним твором цього ряду є повість І. Франка "Захар Беркут". Скрупульозно і детально письменник передає дух, настрій древніх часів. Захар Беркут і Максим виступають як справжні народні герої, вони не протиставлені народу, а є його живою, органічною часткою.

У романтичному руслі писали свої твори також І. Нечуй-Левицький ("Запорожці´*), Б. Грінченко ("Галіма", "Олеся").

Стильова розмаїтість української прози другої половини XIX ст. відзначається розвитком, поряд з ліро-епічним та епічним, гумористичного та сатиричного стилів. Продовжувачем традицій Г. Квітки-Основ´яненка був І. Нечуй-Левицький. Гумор в його повістях та оповіданнях "Кайдашева сім´я", "Не можна бабі Парасці вдержатись на селі" не стільки розважає читача, скільки примушує його замислитись над життєвими проблемами та конфліктами, що викликають цей "сміх крізь сльози". У сатиричному світлі змальовує І. Нечуй-Левицький численних представників духовенства, викриваючи їхню убогість та бездуховність ("Афонський пройдисвіт", "Старосвітські батюшки та матушки", "Поміж ворогами").

Чимало зразків гострої соціальної сатири є також у прозі І. Франка. Його гнівний погляд було звернуто до вищих верств суспільства — польської шляхти, духовенства, буржуазії. Нищівно викривав він також політику уряду Австро-Угорщини ("Свинська конституція", "Опозиція", "Звірячий бюджет", "Свиня").

Творчі здобутки українських прозаїків другої половини XIX ст. стали якісно новим етапом в літературі, збагативши її новими темами, стильовими напрямами. Кращі зразки творів П. Мирного, І. Франка, І. Нечуя-Ле-вицького сягають світового рівня.

Розвиток української поезії в другій половині XIX ст. теж ніс могутній імпульс традицій Т. Шевченка. З цього приводу І. Франко писав: "Зі смертю Кобзаря закінчився цілий один період нашої літератури, вичерпалася ціла окрема манера поетичної творчості. 50—60-ті роки висунули ряд багатьох послідовників і продовжувачів Шевченка. Гуманістичні мотиви звучать в байках Л. Глібова і співомовках С. Руданського, викривальний пафос проймає лірику Ю. Федьковича, М. Шашкевича. Патріотичні ідеї висловлював у своїх поезіях П. Куліш.

У творчості Л. Глібова вміло трансформовано давній байкарський жанр, його насичено глибокою ліричністю, подано зразки різноскладової строфічної байки. Всього ним створено понад сотню творів цього жанру, яким притаманний яскраво виражений український колорит. Критичне звучання байок Глібова спостерігається вже в їх назвах періоду реформи ("Вовк та зозуля", "Квіти", "Хмара", "Ведмідь-пасічник"); викриваються влада грошей ("Торбина", "Скоробагатько"), марнотратство та невміння господарювати ("Мірошник"). Порушено також важливі морально-етичні проблеми ("Цуцик", "Лев та Миша", "Коник-стрибунець").

Вірші-медитації, вірші-заклики громадського спрямування склали творчу спадщину С. Руданського. Новим в українській літературі був і жанр його співомовок. Талановито опрацьовуючи фольклорні джерела, використовуючи бурлеск, створюючи гострі комедійні ситуації, автор розкривав народне ставлення до панства, попівства, чиновників.

Пантелеймон Куліш активно виступив як поет вже по смерті Т. Шевченка. У його першій збірці "Досвітки" (1862) домінуючими були романтичні теми та настрої. Туди увійшли історичні вірші та поеми — "Кумей-ки", "Дунайська дума". Друга збірка, "Хуторна поезія" (1882), стала підсумком двадцятирічних пошуків, розчарувань, роздумів. У ній передусім пропагується ідея національного просвітянства, заперечення революційного шляху визволення народу. Перу П. Куліша належать також поеми "Маруся Богуславка", "Сковорода", "Куліш у пеклі".

Талант Ю. Федьковича, що розцвів у цей час, І. Франко визначив як "переважно ліричний". Розпочавши писати німецькою мовою, поет справжній хист розкрив лише в творах, написаних українською мовою. Побут гуцулів у його віршах змінюється картинами природи, переходить в мотиви кохання ("При відході", "Думки", "До неї"). Особливе місце посідає в поетичній спадщині Ю. Федьковича анти мілітарна тема. У таких творах, як "В арешті", "Трупарня", "Дезертир" зображено нестерпні муки жовніра, відірваного від сім´ї, муштру, каліцтво і смерть людини.

Багатством тем і мотивів відзначається українська поезія 70—90-х років. Поряд з громадянською ширше розвинулась у цей час лірика філософська, психологічно-рефлексійна, пейзажна та інтимна. Передові поети спрямовували свій погляд на зображення життя селянина, робітника, інтелігента.

Глибокий ліризм і громадянська пристрасність відзначають поетичні твори П. Грабовського, Б. Грінченка, І. Манжури, в них знайшли відображення людські страждання й найтонші ліричні почуття.

М. Старицький у творах "Темрява", "Швачка", "До Шевченка" засобом контрасту протиставляє поневіряння бідних розкошам багатих. Тема поета і його місця в суспільстві розробляється у віршах "Поету", "В грудях вогонь, холодне повівання", "На спомин Котляревського". М. Старицький урізноманітнює лексичні засоби поезії, збагачує поетичний словник.

Але найпомітніше місце на цьому етапі належить, безперечно, І. Франку. Збірка його поезій "З вершин і низин" (1887) відзначилась новим поглядом на суспільні проблеми. У розділах "З глибин", "Осінні думи", "Скорбні пісні" постає образ поета-громадянина, що підноситься над буденним, прославляє все прогресивне і засуджує потворне. Справжніми шедеврами вважаються його "Вольні сонети" і "Тюремні сонети". Невідповідність змістового наповнення традиційній формі загострила і з більшою силою підняла важливі проблеми сучасності.

Ліричною драмою назвав Франко поетичну збірку "Зів´яле листя" (1896). У ній розкрито глибоку інтимну драму людини, широку гаму почуттів, переживань, роздумів і мрій. Від пробудження почуття герой проходить по життю шляхом відчаю, надії, розчарувань. Надзвичайна музикальність Франкових поезій перетворює їх у широковідомі пісні ("Ой ти, дівчино, з горіха зерня", "Чого являєшся мені").

Наступна збірка — "Мій ізмарагд" — продовжила виступ поета-демок-рата з питань громадянського обов´язку людини, патріотизму ("Україна мовить", "Редоленсія", "Сідоглавому"). Різножанрове спрямування мають поеми І. Франка: сатиричні ("Дума про Наума Безумовича", "Лис Микита"), соціально-побутові ("Наймит", "Панські жарти"), філософські ("Смерть Каїна", "Іван Вишенський", "Мойсей"). Останні з названих творів на високому художньому рівні піднімають важливу для поета проблему вождя і народу, героя і маси.

Поезія І. Франка, П. Грабовського, М. Старицького, Я. Щоголіва збагатила українську літературу розмаїттям тем, мотивів і ритмів, глибиною філософської думки, жанровою багатоплановістю.

Широтою охоплення життя, рівнем художньої майстерності, новаторством українське письменство другої половини XIX ст. посіло помітне місце у світовій літературі.

Характерним для українського образотворчого мистецтва другої половини XIX ст. було становлення його на позиціях реалізму, народності, життєвої правди. На розвитку художнього життя в Україні, на утвердженні демократичних тенденцій у живопису позначилась діяльність Товариства пересувних художніх виставок ("передвижники"), що виникло 1870 р. в Росії. Членами його були багато українських митців. Високої професійної майстерності українські художники набували в петербурзькій Академії мистецтв. В Одесі, Харкові, Києві відкрилися малювальні школи (згодом училища). Консолідації мистецьких сил України сприяли Товариство південноросійських художників у Одесі, Київське товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки у Львові, Товариство харківських художників та інші об´єднання.

В українському живопису чітко окреслились і набули специфічних ознак усі жанри. Під впливом демократичних тенденцій у розвитку культури на перше місце висувається побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу. Тематичні рамки цього жанру розширюються, він збагачується на нові сюжети й міцніше пов´язується із суспільною проблематикою. Художники прагнуть осмислити нового героя часу, нові відносини, що складаються в суспільстві, знайти й утвердити нові мистецькі цінності. Зростання інтересу до минулого України, до національно-визвольної тематики зумовило піднесення історичного жанру. Любов до рідного краю, відчуття природи як суттєвого чинника в понятті "батьківщина" було основою формування пейзажного жанру, який набуває самостійного ідейно-естетичного значення. Взагалі переважна більшість українських митців не були майстрами якогось одного жанру, а володіли багатьма з них.

Живописцями, які піднесли український побутовий жанр на високий рівень, були продовжувачі демократичних традицій Т.Г.Шевченка — Л.М. Жемчужников, 1.1. Соколов, К.О. Трутовський. Творча діяльність Л.М. Жемчужникова (1828—1912 рр.) пройнята щирою любов´ю до українського народу, його історії та культури. Він створив проникливі картини "Кобзар на шляху", "Козак їде на Січ", "Чумаки в степу" та інші, був видавцем альбому, присвяченого Україні і, в пам´ять шевченківського, названого також "Живописною Україною". Найвище піднесення мистецьких здібностей 1.1. Соколова (1823—1918 рр.)" про якого Шевченко відгукнувся як про людину, що "любить наш народ і нашу країну", виявилося в картинах "Повернення з ярмарку", "Проводи рекрутів", "Погорільці", "Ніч напередодні Івана Купала", "Ранок після весілля в Малоросії", "Українські дівчата ворожать на вінках". До золотого фонду українського живопису по праву належить творча спадщина К.О. Трутовського (1826— 1893 рр.). Митець з глибоким знанням відтворював побут та звичаї українського і російського народів ("Хоровод у Курській губернії", "Весільний викуп", "Колядки на Україні", "Сорочинський ярмарок" та ін.), гостро засуджував суспільні порядки ("Збирання недоїдок на селі", "Рекрутський набір", "У судді" та ін.). Художник залишив багато ілюстрацій до творів Т.Г. Шевченка, М.В. Гоголя та інших письменників.

Історичний жанр в українському мистецтві ще не відзначався широтою тематики. Художники здебільшого вдавалися до героїчної історії козацтва ("Сторожа запорозьких вольностей", "Козачий пікет" СІ. Васильківського, "Проводи на Січ" О.Г. Сластіона, "Запорожці викликають ворога на герць" А.І. Кандаурова, "Тривога" Г.С. Крушевського, "Похорон кошового" О.О. Мурашка та ін.).

Пейзажний жанр представлений насамперед у творчості видатного українського художника-реаліста СІ. Васильківського (1854—1917 рр.). Найцікавіше у його доробку — твори, присвячені рідній природі, — "Козача левада", "Залишки вікового лісу", "Степ на Україні", "Ранок" та ін. Чарівність рідної землі прагнув розкрити у своїх пейзажах К.Я. Крижиць-кий(1858—1911 рр.) — "Хутір на Україні", "Перед грозою", "Лісові далі", "Косарі на Україні", "Жнива".

У творчості західноукраїнських художників, які здобули освіту у Відні, Кракові та Мюнхені, досить виразно виявлявся вплив академічних традицій. Поступово їхній живопис набуває все демократичнішого характеру. Зачинателями західноукраїнської реалістичної школи були K.M. Устия-нович (1839—1903 рр.) — "Бойківська пара", "Гуцулка біля джерела", "Шевченко на засланні" та ін.; Т.Д. Копистинський (1844—1916 рр.) —-"Гуцул з Липовиці", "В селянській хаті", "Погорільці".

Реалізм в українській скульптурі утверджувався повільніше. У найбільш поширених в тематично-жанровій скульптурі малих формах і жанрі портрета помітних успіхів досягли Л.В. Позен ("Кобзар", "Переселенці", "Жебрак", "Оранка в Малоросії", "Запорожець у розвідці"), П.П. Забіла (бюст М.В. Гоголя, мармуровий портрет Т.Г. Шевченка), Б.В. Бдуарс ("Катерина", "Життя невеселе", скульптурний портрет Луї Пастера) та ін. У 1888 р. в Києві було відкрито пам´ятник Б. Хмельницькому (скульптор М.Й. Микешин). На західноукраїнських землях працювали скульптори Т. Баронч, К. Островський, О. Северин, С. Яжимовський, С. Левандовський, Т. Рігер та ін.

Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на розмах міського будівництва, сприяв удосконаленню будівельної техніки, появі нових матеріалів і конструкцій. В архітектурі переважав еклектизм — суміш елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. у Києві було споруджено будинки міської думи (арх. О.Я. Шілле), готелю "Континенталь", політехнічного інституту, першої гімназії (арх. О.В. Беретті), театру Соловцова таін.

На західноукраїнських землях з´явилося чимало примітних споруд: у Львові — будинки політехнічного інституту (арх. Ю.О. Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер), у Чернівцях — будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті — мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітетський будинок у Береговому. Отже, в архітектурі України другої половини XIX ст. разом із поглибленням суперечностей у пошуках стилю мали місце помітні здобутки кращих архітекторів.

Завдяки зусиллям передових діячів культури великі зрушення відбулися і в галузі розвитку музичної культури. Один з таких поштовхів дали українські драматичні професійні трупи, що широко пропагували українські народні мелодії, здобутки професійної музики, самотужки ставили оперні спектаклі. Видатний театральний діяч М.Л. Кропивницький набув широкої популярності також як співак і композитор (зокрема, велику популярність здобули його пісня "Соловейко" та дует "Де ти бродиш, моя доле"). Українська музична культура поширювалася завдяки концертно-виконавській діяльності М.В. Лисенка та створених ним хорових колективів, що гастролювали в Україні.

Великим надбанням українського мистецтва стало формування самобутньої композиторської школи. Уже в перший пореформений рік славетний співак СС Гулак-Артемовський(1813—1873 рр.) завершив створення першої української опери "Запорожець за Дунаєм", яка стала міцним підґрунтям національного оперного мистецтва. Довге сценічне життя цьому творові забезпечили демократичний характер сюжету, мелодійність музики, що увібрала барви українського пісенного мелосу, колоритність образів, соковитий народний гумор. Композиторові належать також відомі пісні "Стоїть явір над водою" і "Спать мені не хочеться".

Перлиною української класики стала виразна музична картина з народного життя "Вечорниці" ПЛ. Ніщинського (1832—1896 рр.). Центральна частина її — знаменитий чоловічий хор "Закувала та сива зозуля", в якому відображені страждання козаків у турецькій неволі, їхнє непереборне прагнення до визволення. У музичній спадщині композитора є обробки народних пісень: "Про козака Софрона", "Про Байду", романси "Порада", "У діброві чорна галка". Палкий відгук широкого слухача завоювала опера М.М. Аркаса (1853—1909 рр.) "Катерина" на текст однойменної поеми Т.Г. Шевченка. Вона відзначалася хвилюючим сюжетом, мелодійним багатством і співучістю.

Головне у творчому доробку П.П. Сокальського (1832—1887 рр.) — опери "Мазепа" (за поемою О.С. Пушкіна "Полтава"), "Майська ніч", "Облога Дубна" (обидві за М.В. Гоголем), фантазії "Українські вечори", "На берегах Дунаю" та інші фортепіанні твори, а також романси і хори. Його перу належить капітальна теоретична праця "Русская народная песня, великорусская и малорусская в ее строении мелодическом и ритмическом...", в якій проводилась думка про зв´язок національних особливостей мелодики народної пісні з мовою даної національності. М.М. Калачевський (1851 — 1910 рр.) написав відому "Українську симфонію", в основу якої ліг народнопісенний матеріал ("Віють вітри", "Дівка в сінях стояла", "Побратався сокіл з сизокрилим орлом", "Ой джиґуне, джиґуне" та ін.). Переважаючий настрій симфонії — світла лірика, лагідний гумор.

Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М.В. Лисенка (1841—1912 рр.) — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Йому судилося стати основоположником української класичної музики.

Починаючи з 70-х років М. Лисенко обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл "Музика до "Кобзаря" Т.Г. Шевченка", який включає понад 80 творів різних жанрів і форм. Різноманітні за темами і настроями, дуети і хори написані на тексти І.Я. Франка ("Безмежноє поле"), Є.П. Гребінки ("Човен", "Ні, мамо, не можна..."), С.В. Руданського ("Ти не моя"), Г. Гейне ("Коли розлучаються двоє") та ін. Зразком національної героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма Лисенка "Тарас Бульба". На сюжети повістей М.В. Гоголя написані також опери "Різдвяна ніч", "Утоплена". Композитор створив музику до п´єси І.П. Котляревського "Наталка Полтавка", оперету "Чорноморці", дитячі опери "Коза-дереза", "Пан Ко-цький", "Зима і Весна".

Розвиток музики на західноукраїнських землях також значною мірою стимулювався драматичним театром. У багатьох п´єсах музичні номери були органічною часткою спектаклів, які називалися "комедіо-опера",

"мелодрама", "оперета". Значного поширення набув хоровий рух, завдяки якому виникло чимало музичних шкіл і музично-видавничих організацій. Діяли хорові товариства "Торбан", "Львівський Боян". Масовими стали збирання і вивчення музичного фольклору.

Із народнопісенними джерелами пов´язана творчість одного з перших українських композиторів-професіоналів Галичини М.М. Вербицького (1815—1870 рр.). Йому належать хорові твори "Заповіт" на вірші Т.Г. Шевченка, "Поклін" на вірші Ю. Федьковича, музика до театральних вистав, близько десяти симфоній-увертюр. Зразки професійної національної музики створив I.A. Лавровський (1822—1873 рр.) — автор багатьох хорів ("Козак до торбана", "Осінь", "Руська річка", "Заспівай, мій соловію" та ін.), пісень, музики до драматичних спектаклів.

Широкою популярністю на західноукраїнських землях, зокрема на Північній Буковині, користувалася музика 1.1. Воробкевича (1863— 1903 рр.). Серед його хорових творів — композиції на слова Т. Шевченка, І. Франка, Ю. Федьковича. Знаними були його пісні "Над Прутом у лузі", "Заграй ми, цигане старий", "Сонце ся сховало", "Сині очі", вальси, мазурки, польки, музика до спектаклів.

Важливою сферою діяльності західноукраїнських композиторів слід вважати їх активну участь в громадсько-культурному житті, видавництві підручників з музики тощо.

Таким чином, в другій половині XIX ст. українські композитори створили чимало безцінних музичних скарбів, вивели національну музику на новий щабель поступу.

На зламі XVIII і XIX ст. почалося становлення українського світського театру, який пройшов кілька різних фаз і на кінець XIX ст. став справжнім професійним театром. Йому передував так званий "шкільний театр", "кріпацький". Останній був своєрідним переходом від шкільного до світського театру.

Серед кріпацьких в Україні відомими були театри поміщика Трощинсь-кого в селі Кибинці (керували ним Василь Гоголь, батько Миколи Гоголя, та В. Капніст) і кобиляцького маршала Гавриленка у селі Озерках, де виступав навіть Михайло Щепкін. Мали свої театри деякі польські вельможі на Правобережній Україні.

Риси професійного міського театру у той час мали аматорські вистави, з яких спочатку виник харківський, а згодом полтавський театри. Перші постійні театри з´явилися на зламі XVIII і XIX ст. у Харкові, Києві та Одесі, згодом у Полтаві, Бердичеві та інших містах. Однак працювали в них не постійні, а мандрівні групи зі своїм репертуаром. Ставилися переробки з російськомовних п´єс, написаних у Київській академії, а також російська класична драма.

Нову українську драматургію започаткував І. Котляревський. Його п´єси "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник" поставлені автором у

Полтавському театрі в 1819 р. З українських п´єс першої половини XIX ст. найпопулярнішими були "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ´я-ненка і "Назар Стодоля" Т. Шевченка.

Одночасно з розвитком української драматургії та формуванням театру постають кадри українських акторів. Найкращими з них були Михайло Щепкін (1788—1863 рр.) і Карпо Соленик (1811—1851 рр.). Перший з них походив з кріпаків (його викупили полтавці), на початку він грав переважно в Україні (Харків, Полтава, Київ), а з 1822 р. постійно виступав у Москві. М. Щепкін створив незабутні образи Виборного в "Наталці Полтавці", Чупруна в "Москалі-чарівнику", Стецька у "Сватанні на Гончарівці". Як новатор у театральному мистецтві, він перейшов від класичної манери гри до сценічного реалізму і національного українського стилю. Принцип сценічного реалізму на українській сцені далі розвинув Карпо Соленик, який з великим успіхом виступав в українському класичному репертуарі.

Українська драматургія розвивалася, спираючись на кращі здобутки усієї літератури, на драматургічні традиції І.П. Котляревського, Т.Г. Шевченка, на досвід передової російської драматургії. Цей розвиток нерозривно пов´язаний із театром, оскільки провідні драматурги були водночас організаторами і керівниками театральних труп. Остаточно утвердившись на позиціях реалізму, українська драматургія збагатилася десятками нових п´єс (нерідко першорядної, суспільно-культурної та художньої цінності), в яких порушувалися важливі проблеми життя народу, висвітлювалися найголовніші конфлікти того часу.

Драматургічна спадщина М.Л. Кропивницького (1840—1910 рр.) — це понад 40 п´єс. Серед них: "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж Павук", "Дві сім´ї*", водевіль "По ревізії*", жарт "Пошились у дурні" та ін. У постійних творчих пошуках драматург ішов шляхом поглиблення психологічних характеристик своїх героїв, використання скарбів усної народної творчості, розширення жанрів української драматургії. Характерною особливістю Кропивницького є незвичайне вміння добирати й майстерно представляти типові соціальні явища, створювати характерні побутові сцени, малювати драматичні картини народного життя.

Багатогранним був і талант письменника, драматурга М.П. Старицького (1840—1904 рр.), автора численних історичних романів (трилогія — "Перед бурею", "Буря", "Біля пристані", "Руїна", "Молодість Мазепи", "Розбійник Кармелюк"). Дбаючи про розширення репертуару українського театру, Ста-рицький вправно обробив ряд малосценічних п´єс різних авторів та інсценізував багато прозових творів українських, російських, зарубіжних письменників — "За двома зайцями", "Різдвяна ніч", "Тарас Бульба", "Сорочинський ярмарок", "Утоплена", "ЮркоДовбиш", "Циганка Аза" тощо. Переосмислені та значно художньо ускладнені, ці обробки стали по суті новими самостійними творами. Серед власних п´єс Старицького найвідоміші соціально-побутові драми "Не судилось", "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Талан", історичні драми "Богдан Хмельницький", "Маруся Богуславка", "Остання ніч", низка дотепних водевілів. В основі своїй творчість Старицького реалістична, демократична змістом і спрямуванням, перейнята гарячим почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого.

Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX ст. є І.К. Карпенко-Карий (Тобілевич, 1845—1907 рр,). Його драми та комедії поряд із п´єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. У драмі "Бурлака" змальовано глибоко правдиві картини приниження і визискування селянства багатіями, подано образ шукача правди, що утверджував ідею непримиренності до будь-якої соціальної несправедливості. Комедія "Розумний і дурень" показує переродження прошарку "хазяйновитих мужиків", які перетворились в нову експлуататорську силу. У плані психологічної соціально-побутової драми написані відомі п´єси "Наймичка", "Безталанна". Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", у яких висміяно гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню глитайську психологію. Кілька п´єс Карпенко-Карий присвятив історичному минулому України ("Бондарівна", "Сава Чалий" та ін.). Творам драматурга притаманні незвичайна емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв´язків людини з її оточенням. "Я взяв життя", — говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.

Драматичні твори писали також прозаїки І.С. Нечуй-Левицький ("Маруся Богуславка", "На Кожум´яках"), Панас Мирний ("Лимерівна", "Перемудрив"), Б.Д. Грінченко ("Степовий гість", "Ясні зорі") та ін.

Ідейна глибина, демократичний пафос соціального викриття, сила реалістичного проникнення в суспільні відносини, в морально-етичні засади пореформеної доби — все це свідчило про новаторський характер української драматургії другої половини XIX ст.

Український драматичний театр по суті був під забороною. Згідно з горезвісним Бмським указом 1876 р. зовсім не допускалися "різні сценічні вистави на малоруському наріччі". 1881 р. царат дозволив ставити п´єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-губернатором. Однак і в цей час категорично заборонялося створювати "спеціально малоросійський театр". Цензура обмежувала тематику українських п´єс мотивами побуту або ж кохання. Не дозволялося відображати колишні "вольності" українського народу, його боротьбу за незалежність. 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив діяльність українських театральних труп на території п´яти підвладних йому губерній. Ця заборона діяла десять років. Таким чином, театральним діячам України "дозволялося" діяти у надзвичайно важких умовах.

1882 р. М. Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До неї були запрошені актори-професіонали й аматори К. Стоян-Максимович, І. Бурлака, М. Садовський, Н. Жаркова, О. Маркова, М. Занько-вецька, Л. Манько, О. Вірина, Л. Максимович. До її репертуару увійшли "Наталка Полтавка" І. Котляревського, "Назар Стодол я" Т. Шевченка, "Чорноморці" М. Старицького, "Сватання на Гончарівці" й "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ´яненка та ін. М. Кропивницький поповнив його своїми п´єсами "Глитай, або ж Павук", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", етюдом "По ревізії". Вистави трупи різко виділялися на тлі тодішнього театру як змістом, так і виконанням. М. Кропивницький-режисер прагнув до ідейно-художньої цілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Кожна трупа утримувалась лише з касової виручки. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя.

У1883 р. директором трупи став М. Старицький, а М. Кропивницький залишився режисером і актором. Об´єднання найвидатніших діячів українського театру благотворно відбилося на творчому зростанні трупи. її склад поповнився новими талановитими акторами (М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, В. Грицай, Ю. Косиненко, М. Маньківський та ін.), а репертуар — новими постановами ("За двома зайцями" М. Старицького, "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського та ін.). Безпосередню підготовку музичних та вокальних сил трупи здійснював М. Лисенко. Вона могла ставити й оперні спектаклі. 1885 р. трупа, яка налічувала близько ста осіб, розділилася на дві — під керівництвом М. Кропивницького та під керівництвом М. Старицького.

1864 р. у Львові було засновано український професійний театр "Руська бесіда", який очолив О. Бачинський. Його репертуар складався з творів наддніпрянських і західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії. Колектив гастролював у містах Східної Галичини та Північної Буковини. Однак незабаром через гостре суперництво між москвофілами і народовцями за вплив на нього театр почав занепадати. Його піднесенню багато в чому сприяв М. Кропивницький, який у середині 70-х років працював тут за запрошенням. Саме тоді західноукраїнські глядачі познайомилися з новими п´єсами української та російської класики. У театрі виросли талановиті актори — І. Гриневицький, М. Романович та ін.

Загалом український театр другої половини XIX ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності, змістовності, великої критично-викривальної сили і високої художньої довершеності.

Духовна культура українського народу у XIX ст. мала значні здобутки. Саме в цей час було закладено міцний фундамент для дальшого розвитку української культури як непересічного утворення, а кращі мистецькі зразки цього періоду дозволяють говорити про нього певним чином як про класичну добу, коли риси національного характеру знайшли своє цілковите втілення у творчості видатних представників народу.