Цивільне право України. т.1

§ 1. Основні цивільно-правові системи світу

Поняття цивільно-правової системи. Кожному суспільству, яке претендує на звання державно-організованого, властиві певні правила, писані і неписані, що є регуляторами суспільних відносин. Назви даних правил різні: звичаї, прецеденти, договори, закони тощо, але в цілому систему, що утворюють ці правила, у більшості держав світу, прийнято розглядати як право.

Одночасно із зародженням суверенних держав формувалося і національне позитивне право, закладалися основи для його подальшого розвитку. Право держав сформовано з використанням різноманітних прийомів юридичної техніки і покликане задовольняти інтереси суспільств з різними соціальними групами, структурами, звичаями, віруваннями. А звідси зрозуміло, що унікальність будь-якої держави, як політико-територіальної організації суспільства, виявляється й у неповторності, самобутності його права взагалі і цивільного права, зокрема. Між тим процес зародження і розвитку державних утворень неминуче пов’язаний і з інтенсифікацією міждержавних зв´язків у різних сферах торгівлі, культури та науки тощо, що потребує гармонізації законодавства. Саме цим й іншими причинами пояснюється те, що норми права окремих держав, включаючи і норми цивільного права, приводяться до єдиного «знаменника», здійснюється запозичення й адаптація правових принципів, категорій, конструкцій з права інших держав.

Таким чином, в еволюції цивільного права, як загальнолюдської цінності, намітилися і тривають дві тенденції: з одного боку, позитивні цивільно-правові норми і правила уніфікувалися, а відповідні національні правові системи сформували специфічний тип (сім’ю) правових систем; з другого - відбувалася диференціація, що породжувала виникнення найрізноманітніших типів правових систем світу.

Належне вивчення цивільного права на сучасному етапі розвитку України, як і будь-якої іншої галузі національного права, неможливе без використання порівняльно-правового методу дослідження, що дозволяє систематизувати цивільно-правові явища, властиві правовим системам різних держав, виявити генетичні зв’язки між ними й історичну послідовність їх розвитку, ступінь рецепції елементів (правових конструкцій, понять, принципів) однієї правової системи в іншу.

Під типом (сім’єю) правової системи прийнято розуміти сукупність національних правових систем держав, що мають загальні риси та які виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, що домінують у формі джерел та принципів права, систем права і систем законодавства, організації правових установ, насамперед, судової системи, подібності правових категорій і понять1. Беручи до уваги, що тип правової системи і тип цивільно-правової системи співвідносяться як загальна і окрема категорії, тип цивільно-правової системи можна визначити як сукупність національних правових систем держав, що мають загальні риси, які полягають у єдності закономірностей і тенденцій розвитку здійснюваного у них правового регулювання суспільних відносин, що становлять предмет цивільного права.

Розбіжності між цивільним правом різних держав істотно зменшуються за умови, якщо виходити не із змісту їх конкретних норм, що залежить від волі законодавця і піддається постійним, а іноді досить істотним змінам, а з більш стабільних, константних компонентів (елементів), які використовуються для створення, застосування, інтерпретації й оцінки зазначених правил поведінки. Саме вказані постійні елементи будь-якої цивільно-правової системи як класифікаційний критерій дозволяють виділити і відокремити їх типи, котрих існує не так уже й багато.

Серед правників не склалося єдиної думки з питання про групи «сімей права» і про ознаки, за якими вони відокремлюються. Між тим узагальнено можна виділити певні критерії, що дозволяють виявити подібність і розбіжності основних цивільно-правових систем сучасності і які представляють константні елементи будь-якої цивільно-правової системи.

1) генезис правових систем, тобто історію їх виникнення та розвитку, що вплинула на формування унікальності правових начал і принципів та на тенденції подальшого розвитку правових систем;

2) джерела права - їх система, значення і співвідношення між собою;

3) структура цивільного права, що включає побудову цивільно-правових норм, їх розподіл за підгалузями і правовими інститутами.

Враховуючи зазначені критерії (константні елементи), можна запропонувати наступну класифікацію цивільно-правових систем світу:

1) романо-германський тип правової сім’ї, який охоплює багато країн континентальної Європи та їх колишні колонії;

2) сім’я загального права (англо-американський тип правової сім’ї), що панує в Англії, Уельсі, Ірландії, США і 36 державах-членах Британської Співдружності (у деяких з них лише частково);

3) релігійні і традиційні правові системи, які включають:

а) релігійну правову сім’ю - ісламське право, індуське право, іудейське право (теократичні мусульманські держави, частково Індія й Ізраїль);

б) далекосхідну правову сім’ю - Китай, Японія;

в) африканську правову сім’ю - значна частина країн континентальної Африки і Мадагаскар.

Крім того, внаслідок різних історичних передумов правові системи, що панують у деяких державах і на певних територіях, можуть бути віднесені до так званого змішаного типу правової системи (сім’ї), який виник на стику романо-германської і англо-американської правових систем (Філіппіни, Шотландія, провінція Квебек, штат Луізіана (США), скандинавські держави).

Місце цивільного права України серед цивільно-правових систем сучасності. В силу загальновідомих історичних процесів на території України тривалий час була відсутня суверенна національна держава. Однак як і у періоди існування української державності (Київська Русь, Гетьманщина XVII-XVIII ст., УНР, Гетьманат початку XX ст.), так і у часи перебування України в складі інших держав на формування української правової системи впливали традиції романо-германської правової сім’ї, на підгрунті якої вона й розвивалася. Такий висновок можна зробити в результаті дослідження правових джерел, що у різні епохи регулювали в Україні відносини, які нині належать до цивільних (договори Київської Русі з Візантійською імперією, в яких містяться норми візантійського права, що є прямим успадкуванням права Древнього Риму; Руська Правда; Церковні статути князів Володимира і Ярослава; Литовські статути; перший кодекс українського права 1743 р. «І Ірава, по которым судится малороссийский народ..-», законодавство Російської імперії).

За часів Радянського Союзу правова система Української РСР була складовою правової системи СРСР, яку відносили до «сім’ї соціалістичного права».

З розпадом Союзу РСР, отримавши незалежність, Україна одержала можливість, яку, втім, вона не впустила, створення власної правової системи. Аналіз змін, які відбулися за останнє десятиліття, дозволяє зробити наступний висновок: розвиток українського цивільного права здійснюється в напрямі посилення його спільності з романо-германською правовою сім’єю. Як передумови зазначеного процесу можна розглядати як генетичне споріднення вітчизняної правової системи з континентальним правом, так і політичні орієнтири, обрані нашою державою, що виявляються у вжитті заходів, спрямованих на європейську інтеграцію (в тому числі це стосується і гармонізації українського законодавства з європейським). Варто лише відмітити, що новий ЦК готувався з урахуванням гармонізації приватного права в Європі, містить низку положень, які свідчать про це. Вказане стосується положення про свободу договору, про приватну власність юридичних осіб, про загальну правоздатність юридичних осіб, про можливість створення товариств однієї особи тощо.

Загальний напрям розвитку цивільно-правових систем. Основною тенденцією розвитку домінуючих цивільно-правових систем сучасності є їх спрямованість до уніфікації (у європейській юридичній літературі - гармонізації), що в більшій мірі стосується торгового і зобов’язального права, права компаній, і у меншій - сімейного та спадкового права. Посилення доцентрових загальноєвропейських тенденцій під егідою Європейського союзу сприяє ще більшому зближенню класичних цивільно-правових систем, що особливо яскраво помітно на прикладі процесу гармонізації національних систем цивільного законодавства, який відбувається у Європі. Формується «наднаціональне», складно структуроване європейське право, що містить значну кількість правових актів, норми яких покликані регулювати цивільні відносини. Здійснюється уніфікація цивільного законодавства й у рамках міждержавного співробітництва шляхом прийняття міжнародних договорів та створення міжнародних організацій, мета яких полягає у посиленні міжнародно-правової взаємодії в різних галузях людської діяльності.

Однак існуючі розбіжності у рівні соціально-економічного розвитку держав, у яких домінують класичні правові системи, вікові цивільно-правові традиції, відомий консерватизм, властивий сім’ї загального права і котрий проявляється все більше у правосвідомості практикуючих юристів, можуть послужити певним гальмом, але аж ніяк не перешкодою на шляху формування «єдиної сім’ї західного» чи «європейського права», тим самим лише трохи віддаливши у часі утворення останньої.