Цивільне право України. т.1

§ 3. Англо-американська цивільно-правова система

Загальна характеристика. Англо-американська цивільно-правова система (система загального права) розвинулася з англійського права, що почало формуватися у Англії після її завоювання нормандцями, у переважній більшості в результаті діяльності королівських судів. Сім’я загального права не знала рецепції римського права, а право є результатом тривалого еволюційного розвитку в межах англійської території, дійсності, звичаїв і традицій.

У становленні системи загального права вчені виділяють наступні етапи. Етап, обчислюваний від нормандського завоювання Англії (1066 р.) до встановлення в останній династії Тюдорів (1485 p.): він характеризується витисненням місцевих, регіональних звичаїв загальним правом (common law), що зародилося внаслідок діяльності Вестмінстерських королівських судів. Етап розквіту загального права і виникнення права справедливості (law of equity) як наслідок виконання лорд-канцлером деяких судових функцій. Етап бурхливого розвитку законодавства (statute law) і зростання значення законів (statutes) у системі джерел загального права, що триває і дотепер (початок XIX ст.).

Які ж загальні особливості англо-американської правової системи виділяють її серед інших і, у першу чергу, чим вона відрізняється від континентальної правової системи. Це - казуїстичність та архаїчність, яка пояснюється тим, що основним джерелом права є судовий прецедент; відсутній поділ права на приватне і публічне, замість котрого (але не аналогічно якому) все ж таки існує визначена диференціація на загальне право та право справедливості; пріоритет процедури і процесуального права перед матеріальним правом; залежність закону від прецедентного права; незначна кодифікація галузей права.

Розвиваючись автономно й уособлено в межах Англії й Уельсу, загальне право з початком здійснення колонізаційної політики Великобританії поширилося також на колонії - Австралію, Канаду (крім провінції Квебек), Нову Зеландію, США й інші країни. Надалі англійське загальне право вплинуло на формування власних правових систем у англомовних країнах, велика частина з яких, врешті-решт, ввійшла у англо-американську правову сім’ю. Разом з тим у міру поширення загальне право піддавалося певним модифікаціям, що визначаються специфічними умовами, які склалися в сприймаючих його країнах. Тому цілком природно те, що у різних країнах спостерігаються дуже різні перетворення.

Значна трансформація англійського загального права здійснена в США. З огляду на даний факт і те, що серед країн, які входять у сім’ю загального права, США виконують одну з провідних ролей, саме тому зазначену правову систему називають також англо-американською. Специфіка американського цивільного права обумовлена комплексом факторів: континентальним розташуванням (у силу якого значно відрізняється регулювання відносин власності, об’єктом котрих є земля); відсутність давніх феодальних традицій; формування права в умовах розвитку капіталістичних відносин; відмінності у формах правління і державного устрою (США - федеративна республіка, у якій одночасно існує цивільне законодавство окремих штатів і федеральні закони). Однак не слід перебільшувати значення відмінностей, що існують між американською й англійською правовими системами, які, незважаючи на вказані відмінності, утворюють єдину англо-американську правову сім’ю.

Система джерел права. На відміну від країн континентальної Європи, у яких цивільне право розвивалося в університетах як наслідок наукової діяльності правознавців, система загального права творилася судами, юристами-практиками. Англійські і північноамериканські судді у своїх рішеннях не тільки тлумачать і застосовують, а й створюють нові норми права. Саме тому, що центральне місце в системі джерел загального права займає судове рішення, яке мае силу прецеденту, його називають «правом судової практики» (case law). У галузі судової практики діє правило прецеденту (в США воно називається stare decisis), відповідно до якого положення, ЯКІ МІСТЯТЬСЯ в судових рішеннях, що мають статус обов’язкових прецедентів, обов’язкові для всіх судів як нижчестоящих, так і тих, котрі безпосередньо винесли дані рішення. Обов’язковими прецедентами стають тільки рішення вищих судових інстанцій: у Великобританії - Палати лордів, Апеляційного суду, Високого суду; в США - Верховного суду США і верховних судів штатів. Слід зазначити, що правило «stare decisis» у США істотно обмежене, тому що вищі судові інстанції #с є зв’язаними власними прецедентами.

Одним з джерел права є закон (statute, Act of Parliament), але він, відповідно до класичної теорії, що панує в сім’ї загального права, виконує другорядну роль, обмежуючись лише внесенням поправок і доповнень до права, створеного судовою практикою. Представники доктрини загального права стверджують, що у законі варто шукати не принципи права, а тільки рішення, що уточнюють і доповнюють принципи, породжені судовою практикою. Необхідно підкреслити, що норма, яка міститься у законі, цілком «включається» у систему права винятково після кількаразового її тлумачення і застосування судами (наприклад, в Англії більшою перевагою користуються не тексти закону, а судові рішення, прийняті на його основі)- Казуїстичність загального права вплинула і на техніку викладу норм цивільного права у актах законодавства. Можна стверджувати, піо системі загального права не властиві кодифіковані акти цивільного законодавства[2]. Разом з тим з початку XIX ст. і до нині (і особливо в наш час, якщо враховувати процес європейської інтеграції, що відбувається в рамках Європейського Співтовариства) значення закону в системі загального права неухильно зростає: збільшується число останніх, удосконалюється техніка їх викладу, розробляються проекти кодифікації законодавства.

Звичай (custom) є третім джерелом загального права, але його значення як такого поступово зменшується. В англійському праві обов’язковими є лише стародавні звичаї, що існували до 1189 р. Наведене правило не поширюється на торговельні звичаї (trade custom), що мають силу ділових звичаїв. Разом з тим, будучи включеними у текст закону чи судового рішення, звичаї набувають статусу норми закону або норми обов’язкового прецеденту.

Незважаючи на те, що у формуванні загального права брали вирішальну участь не вчені, а судді, останнім часом серед джерел права англо-американської правової системи зростає авторитет доктрини. Деякі доктринальні праці (наприклад, твори Гленвілла, Литлтона, Кока, що мають «поважний» вік) надзвичайно престижні і одержали визнання авторитетних книг (books of authority). Тому нерідко виникають ситуації, коли обґрунтування позиції, вираженої в судовому рішенні, здійснюється з урахуванням відомих доктринальних положень.

Структура цивільного права. Викладені вище відмінності класичних правових систем знаходять відображення й у структурі цивільного права, і в існуванні унікальних цивільно-правових інститутів (наприклад - trust), і в різному змісті, що вкладається у адекватні правові поняття. Система загального права не знає ні групування права за галузями, подібного тому, котре здійснюється у праві континентальної Європи, ні взагалі такої галузі як цивільне право[4]. Однак варто звернути увагу на деякі специфічні ознаки інститутів, що з позицій романо-германської правової сім’ї можна віднести до цивільно-правових.

Норми, які регламентують правовий статус фізичних осіб, у Англії містяться в судових прецедентах, у законах, що регулюють шлюбно- сімейні відносини, в законах про правову допомогу неповнолітнім, у цивільно-процесуальному законодавстві; а у СІЛА - у законодавстві штатів. Правоздатність і дієздатність у цивільному праві англо-американської правової системи визначаються єдиним поняттям правоздатності (legal capacity). Разом з тим останнім часом судова практика і доктрина розрізняють пасивну правоздатність (passive capacity), аналогічну за змістом «континентальній» правоздатності, і активну правоздатність (active capacity), яка є здатністю до здійснення юридичного акту (capacity for performance of legal act), що відповідає поняттю дієздатності. Правоздатність, що виникає з моменту народження, визнається рівною в силу принципу загального права, відповідно до якого «право діє, незважаючи на осіб». Правових інститутів визнання особи безвісно відсутньою і оголошення особи померлою в англо-американському праві не існує. Відсутні у країнах системи загального права інститути емансипації і законного представництва неповнолітніх. Опікун в праві Англії і США набуває статусу довірчого власника, що діє відповідно до норм інституту довірчої власності.

Англо-американське право не оперує терміном «юридична особа». Однак поряд з фізичними особами як суб’єкти права розглядаються і штучно створені ними організації. За змістом правовій категорії юридичної особи в системі загального права відповідають категорії: корпорація (corporation) і товариство (partnership), що одночасно є двома основними типами юридичної особи англо-американського права. У свою чергу, в Англії корпорації поділяються на: а) ті, що представляють собою сукупність осіб (corporate aggregate)´, б) одноособові корпорації (corporation sole), які складаються з однієї фізичної особи; в) публічні корпорації, що є однією з правових форм участі держави в майнових відносинах; г) квазікорпорації - спілки осіб, визнані суб’єктами права лише у певних сферах суспільних відносин, що відповідають основним цілям їх діяльності (наприклад, профспілки). Товариства систематизуються залежно від характеру відповідальності партнерів за боргами товариства.

Внаслідок того, що речове право не відоме англо-американському праву, місце першого займає категорія «власність», яка є одним з його основних понять. Своєрідність системи речових прав у країнах системи загального права виявляється в збереженні правових форм регулювання відносин власності, властивих епосі феодалізму. З правом власності (property) ототожнюються всі права майнового змісту, що розглядаються як його різновиди. У межах зазначеного права (property) виділяється право власності, аналогічне континентальному праву (ownership), й інші майнові права, що мають лише загальну подібність з «правами на чужі речі». Право власності на нерухоме майно (realproperty), на відміну від «континентального» аналога, не має властивості абсолютності, тому що відповідно до англо-американського права верховним власником землі є суверен — монарх (Англія) чи держава (США), від права і волі яких й залежать права безпосередніх землевласників.

Не можна не звернути увагу на закріплення англо-американським правом конструкції «розщепленої власності», що полягає у поділі («розщепленні») правомочностей власника між декількома різними особами одночасно. У період буржуазних революцій і відразу після нього у цивілістичній доктрині і цивільному законодавстві переважної частини країн, що складають континентальну Європу, домінувала концепція «абсолютного, неподільного і найбільш необмеженого права власності», яка найбільше відповідала капіталістичним відносинам, що утвердилися. На противагу цьому англійська правова система зберегла багато інститутів феодального права, а стосовно досліджуваного питання - допускала можливість роздроблення права власності на часткові правомочності і розосередження останніх серед декількох осіб, кожна з яких, у разі володіння певним комплексом юридичних можливостей щодо об’єкта, могла називатися власником.

У дусі англо-американської традиції права розуміють власність також сучасні її представники. Так, Г. Демсец стверджував: «згусток або частина прав з використання ресурсу - от що складає власність», а американський правознавець Дж. Уолдорн трактує власність як «складний згусток відносин, що істотно розрізняються за своїм характером і наслідкам». Одне з найбільш «повних» визначень права власності, запропоноване англійським юристом А. Оноре, складається з 11 елементів, які дозволяють створювати величезне число комбінацій названого права. А якщо врахувати їх варіювання за суб’єктами і об’єктами права, то розмаїтість різновидів права власності стає, за словами представників англо-американської правової доктрини, воістину «страхітливим».

Найважливішим інститутом англо-американського права є довірча власність (fiduciary ownership, trust), породжена правом справедливості. Суть зазначеного інституту зводиться до наступного: засновник трасту, що є первісним власником (settlor of the trust), передає деяке майно одному або декільком особам — довірчим власникам (trustees) для здійснення управління таким винятково відповідно до цілей, визначених засновником, а саме в інтересах одного чи декількох осіб - вигодоодержувачів, бенефіціантів (beneficiary). Вигодо- одержувачем може бути як засновник трасту, так і будь-яка названа ним інша особа. В силу заснування трасту відбувається поділ («розщеплення») права власності між декількома особами-власниками: повноваження з управління, експлуатації майна належать довірчому власнику, а права на використання вигод та доходу і на повернення майна - вигодоодержувачу. Гнучкість і універсальність названого інституту дозволяє використовувати його для досягнення різних практичних цілей: охорони майна і представництва інтересів недієздатних осіб, ліквідації спадщини, для створення та діяльності організацій, подібних до установ континентальної Європи, тощо. Саме тому інститут довірчої власності активно запозичується країнами, що належать до інших правових систем.

Незнайомі загальному праву і речово-правові способи захисту права власності, порушення якого розглядаються як загальноцивільні правопорушення. Внаслідок цього захист права власності здійснюється за допомогою загашьноцивільних позовів - позовів із заподіяння шкоди (trespass, nuissance, replain).

Поряд з речовим правом англо-американське право не знає і зобов’язального. Поняття і термін «зобов’язання» не відомі цій правовій сім’ї і не мають аналога в англійській юридичній мові. Тому відсутня й класифікація зобов’язань. Підставами виникнення зобов’язальних відносин (звичайно ж у їх «континентальному» розумінні) є договір, квазідоговір, делікт. Договір (contract) розглядається як зроблена, замість надання, зустрічні обіцянка, виконання якої забезпечено санкцією. Саме подібним розумінням договору пояснюється той факт, що оферта жодним чином те зв’язує оферента, а про виникнення яких- небудь прав і обов’язків не може йтися до одержання акцепту. Договірне право неналежно жйддано систематизації, класифікація договорів взагалі відсутня. Не відомий англо-американському праву також принцип реального виконання договору, замість якого панує правило, що надає боржнику можливість у будь-який час відмовитися від реального виконання до говору, за умови компенсації у повному обсязі збитків кредитора. ТТ´о квазідоговорів доктрина загального права відносить такі підстави виникнення зобов’язань, що до деякої міри подібні відомим континентальному праву безпідставному збагаченню і веденню чужих справ без доручення.

Вказана вище своєрідність англо-американської цивільно-правової системи відбилася і на деліктному праві (law of torts). У сфері позадоговірної відповідальності надзвичайно великий вплив судової практики, основним джерелом деліктного права продовжує бути судовий прецедент. Саме судовою практикою вироблені такі види деліктів, як: «порушення чужого права володіння» (чи - вторгнення) - (trespass)´, шкідливість (nuissance)-, наклеп (slander)´, недбалість (negligence) та інші. Деякі з них (trespass, nuissance) одночасно є назвою позову, за допомогою якого можна відновити порушене право. Подібне сталося тому, що матеріально-правові норми деліктного права були розроблені слідом за процесуальними засобами захисту порушених прав - позовами. «Порушення чужого права володіння» (trespass) є одним з найдавніших різновидів деліктів, породжених загальним правом. Ним охоплюються випадки умисних насильницьких і «норовливих» дій, що заподіюють шкоду майну чи особистості позивача.

Спадкове право. Спадкування у системі загального права має свої особливості. Це стосується, перш за все, спадкування за заповітом, яке передбачає лише одну форму заповіту - письмову, підписану спадкодавцем і посвідчену в присутності не менше двох свідків.

Використання інституту довірчої власності у спадкових відносинах робить зайвим існування у англо-американській правовій системі такої конструкції як легат. Всі права і обов’язки спадкодавця (спадкова маса), незалежно від того, як відбувається спадкування - за законом чи заповітом, переходять у довірчу власність (trust) третьої особи, котра повинна, виконуючи волю спадкодавця та діючи в інтересах спадкоємців, розрахуватися з усіма кредиторами спадкодавця і передати спадкоємцям спадкову масу, вже звільнену від боргів.