Цивільне право України. т.1

§ 7. Особисті немайнові блага фізичної особи як об’єкти цивільного права

Особистими немайновими благами фізичної особи є невід’ємні від особи нематеріальні цінності, права на які визначають міру її можливої поведінки в особистій життєдіяльності, а також у соціальному та суспільному бутті, можливість існування і здійснення котрих забезпечується шляхом встановлення у цивільному законодавстві їх невичерпного переліку та комплексу засобів для забезпечення захисту останніх на випадок порушення або невизнання.

Стаття 201 ЦК особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, визнає здоров’я, життя; честь, гідність і ділову репутацію; ім’я (найменування); авторство; свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості та інші блага. Це, зокрема, недоторканність житла; таємниця листування; телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; недоторканність особистого і сімейного життя; вільний вибір роду занять; свобода пересування; вільний вибір місця проживання; свобода інформації; свобода об’єднань; безпечне для життя і здоров’я довкілля тощо. Вказаний перелік особистих немайнових благ не є вичерпним.

Особисті немайнові права надають носіям останніх право вимагати від усіх інших осіб утримуватися від посягання на них. Наприклад, праву на захист честі, гідності та ділової репутації суб’єктів цивільного права кореспондує відповідний обов’язок усіх інших осіб утримуватись від порушень прав, пов’язаних з особистими немайновими благами. Виходячи з того, що уповноваженій особі протистоїть невизначене коло зобов’язаних осіб, обов’язки яких є пасивними (утримуватися від порушень особистих немайнових прав інших осіб), особисті немайнові права є абсолютними.

У порівнянні з іншими абсолютними правами права на особисті немайнові блага мають специфіку. По-перше, вони є особистими, тому що їх виникнення, реалізація та припинення безпосередньо пов’язані з відповідною особою. По-друге, виникнення та правова охорона останніх не залежать від волі їх носіїв. По-третє, вони є невідчужуваними і не підлягають передачі іншим суб’єктам. По-четверте, їм притаманний немайновий характер, тому що вони не мають економічного змісту та безпосереднього правового зв’язку з майновими відносинами. По-п’яте, особисті немайнові блага передбачені цивільним правом, але у більшості випадків не підлягають детальній правовій регламентації. По-шосте, особисті немайнові блага не підлягають віндикації як об’єкти інших абсолютних прав. Віндикація є найбільш дієвим засобом захисту права власності як абсолютного права. Поширення речових засобів захисту абсолютних прав суперечило б сутності особистих немайнових благ як невіддільних від особи.

Особисті немайнові блага фізичної особи класифікуються залежно від їх призначення у цивільному обороті. За цією підставою вони поділяються на такі, що забезпечують:

  • природне існування людини - право на життя, охорону здоров’я, усунення небезпеки, що загрожує життю та здоров’ю, медичну допомогу і медичне страхування, на інформацію про стан свого здоров’я, на таємницю про стан здоров’я, безпечне для життя та здоров’я довкілля тощо (глава 21 ЦК);
  • соціальне буття фізичної особи - право на ім’я, на його зміну, на використання імені, на повагу до гідності та честі, на недоторканність ділової репутації тощо (глава 22 ЦК);
  • автономію особистості - право на свободу та особисту недоторканність, недоторканність особистого і сімейного життя, адвокатську таємницю, таємницю нотаріальних дій, банківську таємницю, лікарську таємницю, таємницю усиновлення, комерційну таємницю, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, недоторканність житла, вибір місця проживання, вільне пересування, особисті папери, власне зображення та його використання тощо;
  • спрямовані на охорону результатів інтелектуальної та іншої діяльності - право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

Право на життя є природним, невід’ємним правом кожної людини. Виходячи з цього гуманістичного принципу, в Україні, як і у більшості країн Європи, скасована смертна кара. Закон, зокрема ч. 4 ст. 281 ЦК, забороняє також задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя (евтаназію). Право на життя треба розуміти як забезпечену законами та визначену моральними засадами суспільства можливість біологічного існування людини. З правом на життя тісно пов’язане право давати нове життя (мати дітей) і право життєздатного людського ембріону (зародка) бути народженим. Стосовно можливості визнання останнього особистим немайновим благом слід зауважити, що цивільному праву відомі випадки визнання цивільної правоздатності за ненародженою дитиною (зокрема, у спадкових правовідносинах). Відносини, змістом яких є право давати нове життя та право бути народженим, цивільне законодавство пов’язує з волею і волевиявленням вагітної жінки, крім випадків, визначених законом. Визнаючи право людського ембріону бути народженим, вагітна жінка уже в момент вирішення питання подальшої долі вагітності діє як його законний представник. Чинне законодавство (ч. 6 ст. 281 ЦК) надає вагітній жінці право вирішення питання штучного переривання своєї вагітності, термін якої не перевищує 12 тижнів. У деяких випадках (за медичними та соціальними показаннями), штучне переривання вагітності може бути проведене і без згоди жінки. Перелік обставин, які дають право на переривання вагітності після спливу 12 тижнів з моменту її початку, встановлюється законом. При відсутності зазначених обставин вагітність у таких випадках перериванню не підлягає. Це правило є гарантією здійснення права життєздатного людського ембріону бути народженим як необхідна складова права на життя. У відповідності з ч. 7 ст. 281 ЦК повнолітня жінка має право за медичними показаннями на штучне запліднення та імплантацію зародка. Згідно з ч. 5 вказаної статті ЦК стерилізація (наслідком якої є неможливість мати дітей як для жінки, так і для чоловіка) може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи. На загальнолюдських гуманістичних засадах ґрунтується визначена законодавством більшості країн заборона дослідів над людськими ембріонами. Гуманістичний характер має також боротьба громадськості європейських країн за заборону на законодавчому рівні штучного переривання вагітності, крім випадків, визначених законом, а також дослідів щодо клонування людини.

Кожна фізична особа має право на охорону здоров’я. Воно в Україні забезпечується низкою організаційних та профілактичних заходів і здійснюється державними та альтернативними (наприклад, приватними) закладами охорони здоров’я. Право на медичну допомогу забезпечується можливістю фізичної особи, яка досягла чотирнадцяти років, вільно вибирати лікаря та метод лікування відповідно до його рекомендацій. З правом на охорону здоров’я тісно пов’язане право на інформацію про стан свого здоров’я (ст. 285 ЦК) і на таємницю про стан здоров’я (ст. 286 ЦК). Чинне законодавство визначає право фізичної особи не тільки на медичну допомогу, а й на медичне страхування. Цілий комплекс прав має особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров’я (ст. 287 ЦК).

Право на безпечне для життя та здоров’я довкілля забезпечується низкою природоохоронних заходів, які визначаються екологічним законодавством України. В ім’я нинішнього та майбутніх поколінь всі фізичні, а також юридичні особи повинні утримуватись від дій або бездіяльності, які призводять до погіршення екологічної ситуації у нашій країні.

Право на ім’я забезпечує індивідуалізацію особистості як у суспільстві, так і у цивільному обороті. Ім´я у фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить (ст. 28 ЦК). Зміст права на ім’я включає повноваження особи називати себе закріпленим за нею в реєстрації актів цивільного стану ім’ям в усіх сферах соціального життя; право змінити ім’я, по батькові або прізвище (ст. 295 ЦК), а також визначити ім’я своїх дітей. Порядок надання імені дитині визначається положеннями Сімейного кодексу України.

Ім’я людини нерозривно пов’язане з її особистістю і є засобом індивідуалізації останньої у цивільному обороті. При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону має право використовувати псевдонім або діяти анонімно (без вказання імені). Псевдонімом називають вигадане ім’я, яким особа користується, не маючи наміру оприлюднювати своє справжнє ім’я. Ним найчастіше користуються автори літературних творів, політики, критики, публіцисти, інші відомі особистості. Використовуючи псевдонім при здійсненні відповідних публікацій, вони переслідують мету не оприлюднювати справжнє ім’я. Слід зазначити, що у переважній більшості випадків добре інформованим щодо стану справ у даній сфері суспільних відносин людям відома особистість автора чи іншої особи, яка використовує даний псевдонім.

Стаття 297 ЦК визначає право на повагу до гідності та честі фізичної особи. Гідність і честь - етичні категорії. Поняття гідності вживається для визначення самооцінки особи щодо належних їй моральних якостей та її особистих рис як людини. Дане поняття включає як складову усвідомлення індивідом своєї особистості як представника неї чи іншої соціальної спільноти.

Честь виражає оцінку (визнання) моральних якостей особистості суспільством, іншими людьми, громадську значущість конкретної людини. Перебуваючи у соціумі, людина враховує відбиття обраної нею поведінки і моральних якостей на уявлення про себе з боку людей, які її оточують. Таким чином, честь має важливе значення не тільки для її носія, а й для оточуючих.

Ведучи мову про зміст права на повагу до честі та гідності, слід визнати, що висловлювання, які принижують людину, не зменшують її значущість як особистості, її гідність. Проте такі висловлювання ображають її особисто, викликають у неї моральні страждання і можуть негативно позначитися на її престижі, репутації, оцінці як людини з погляду інших. Саме тому п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК визначає, що моральна шкода, яка підлягає відшкодуванню, може полягати у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Честь і гідність є благом для людини у її стосунках з іншими людьми та тісно пов’язана з повагою у собі цих почуттів і особистої моральної оцінки. Самооцінка поведінки та особистих рис особи можлива не з моменту її народження, а лише тоді, коли вона завдяки рівню свого психологічного розвитку може усвідомлювати значущість своєї особистості.

Відомості, що впливають на честь і гідність людини, можуть бути фактичного або оціночного характеру і стосуватися її вчинків (поведінки) чи моральних якостей, рис. При цьому часто значна частина інформації про людину доводиться до громадської думки у формі оцінок. Не маючи можливості визначити фактичний зміст спірних оцінок, суд повинен встановити: чи мали насправді місце факти, які стали підставою для такої оцінки.

Відомості, які порочать людину, розуміють у трьох аспектах: з точки зору їх існування (вираження), викладу (виконання) та поширення (доведення до інших осіб). Форма існування (вираження) відомостей може бути письмовою, усною, образотворчою тощо. Виклад означає манеру подання матеріалу (різку, м’яку, непристойну, гротеск тощо). Поширення відомостей, як їх доведення до необмеженого кола інших осіб, визначає відповідний спосіб передачі інформації.

Відомостями, що принижують честь і гідність особи, є інформація, яка може перекрутити погляди на її особистість у громадській думці чи у сприйнятті окремих осіб, з точки зору додержання законів, загальновизнаних правил співжиття, принципів людської моралі, і не відповідає дійсності або неправдиво викладена. Коло відомостей, що порочать особу, не підлягає визначенню в законодавстві, тому що однакові факти і оцінки в одних випадках можуть принижувати, а у інших - ні. Залежно від статі, віку, професії, соціального статусу, родинного стану, віросповідання тощо вимоги, що ставляться до людини, а також її самооцінка, можуть бути різними. Крім того, якщо окремі однакові факти можуть зганьбити людину з добрим ім’ям, то стосовно іншої вони не можуть вплинути на загальну моральну оцінку особи, яка і без цього характеризується у суспільстві негативно.

Узвичаєним є те, що до принижуючих гідність не належать висловлювання, які стосуються професійної діяльності іншої особи (наприклад, нудний лектор, нецікавий викладач). Не підлягають розгляду як такі, що принижують честь та гідність відповідної особи, критичні рецензії, негативна оцінка певних фактів, недоліків, які мали місце, якщо вони стосуються не особи автора, а створених ним образів.

Наведене значною мірою стосується і захисту ділової репутації. Стаття 299 ЦК визначає право фізичної особи на недоторканність ділової репутації. Останньою є позитивна оцінка особи як кваліфікованого, а також добросовісного у виконанні своїх зобов’язань підприємця або фахівця-професіонала з боку інших осіб, з якими він має ділові, професійні відносини. Найчастіше правового захисту потребує ділова репутація підприємців. Умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, що можуть завдати шкоди діловій репутації чи майновим інтересам іншого підприємця, одержання, використання і розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою заподіяння шкоди вказаній репутації визнаються недобросовісною конкуренцією. Такі дії заборонені Законом України «Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності».

Вищий господарський суд України роз’яснив поняття «поширення відомостей» як опублікування їх у пресі, передачу по радіо, телебаченню, з використанням інших засобів масової інформації, оприлюднення у іншій формі, у тому числі у заявах, оголошеннях тощо.

Не вважається протиправним поширення відомостей (за умови перевірки їх достовірності), розповсюдження яких входить до складу професійних обов’язків відповідних осіб. Наприклад, згідно з положеннями Закону України «Про інформацію» редакція зобов’язана перевірити відомості, що надійшли, про чиюсь протиправну або безвідповідальну поведінку; і з цією метою з’ясувати їх достовірність, використовуючи відповідні джерела можливого надходження останніх.

Суб’єктом відповідальності при захисті честі та гідності є особа, яка поширила відомості, що принижують честь і гідність, незалежно від того: вона сама їх вигадала чи лише передала те, що їй повідомив хтось інший. Разом з тим для суду має значення джерело одержання відомостей такою особою. Так, якщо громадянин передає відомості, які стали загальновідомі через радіо, телебачення, пресу, то очевидно, що чалу чати як відповідача необхідно не цього громадянина, яким міг би стати кожний, х то прослухав передачу або прочитав статтю, а автора такої передачі чи публікації. При неможливості встановлення або притягнення до відповідальності особи, яка поширила відомості, що порочать честь і гідність, справа може розглядатися у порядку окремого провадження - про встановлення факту невідповідності поширених відомостей дійсності. Такі факти мають юридичне значення тому, що їх встановлення має наслідком право на відновлення доброї репутації потерпілої особи.

Стаття 275 ЦК визначає можливість захисту особистого немайнового права особи. Способи захисту особистих немайнових прав у відповідності з вказаною статтею викладені у статтях 16,17 ЦК. Можливість поновлення порушеного особистого немайнового права визначає ст. 276 ЦК. Поновленням особистого немайнового права є відновлення становища, яке існувало до його порушення. Стаття 277 ЦК встановлює порядок та особливості спростування неправдивої інформації. Потерпілий або його спадкоємці у відповідності з вказаною нормою мають право на відповідь, а також на спростування неправдивої інформації. Під спростуванням розуміється повідомлення про невідповідність дійсності поширених відомостей. Обов’язок спростування покладається на відповідача. За загальним правилом відомості, що принижують особу, повинні спростовуватись у спосіб, найбільш близький до того, яким вони були поширені (шляхом публікації у пресі, повідомлення по радіо, телебаченню, оголошення на сході громадян, зборах трудового колективу, заміни офіційного документа тощо).

Якщо відомості, що порочать честь і гідність, були опубліковані у пресі, обов’язок написати спростування покладається на автора, а обов’язок його опублікувати - на редакцію. Законодавчо встановлено, що відомості, розміщені у пресі, також у ній спростовуються. Відповідно до ст. 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» спростування повинно бути надруковане у тій же газеті або журналі, що друкували невірні відомості, у спеціальній рубриці чи на тій самій полосі і тим самим шрифтом, що й спростовуване повідомлення: у газеті - не пізніше місяця з дня набрання рішенням законної сили, у інших періодичних виданнях - у черговому підготовлюваному випуску. Якщо редакція друкованого засобу масової інформації не має доказів того, що опубліковані нею відомості відповідають дійсності, вона зобов’язана на вимогу заявника опублікувати їх спростування у найближчому випуску друкованого засобу чи зробити це за власного ініціативою.

Обсяг спростування не може більше ніж удвічі перевищувати обсяг фрагмента, який спростовується, опублікованого повідомлення або матеріалу. Встановлено заборону вимагати, щоб спростування було менше половини стандартної сторінки друкованого тексту. Скорочення чи інші зміни у тексті спростування заявника без його згоди не допускаються. Законом передбачений місячний строк від дня надходження вимоги, протягом якого редакція зобов’язана: опублікувати спростування; письмово сповістити заявника про строк і час публікації спростування у разі затримки або про відмову в його публікації із зазначенням підстав відмови. В останньому випадку, а також при порушенні порядку публікації заявник має право звернутися зі скаргою до суду. Якщо відомості опубліковані у книзі, суд повинен у відповідному рішенні вказати спосіб спростування і періодичне видання, у якому воно буде розміщене. Текст спростування суд не затверджує, але у необхідних випадках він може його викласти.

Крім спростування відомостей, що принижують честь, гідність і ділову репутацію особи, остання має право вимагати відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а також врахування майнових і немайнових інтересів, які при цьому можуть бути порушені. Таким інтересами, зокрема, можуть бути:

І) довіра до особи його контрагентів (як наявних, так і потенційних); 2) добра репутація; 3) втрата клієнтури фізичної особи-підприємця; 4) родинні стосунки; 5) претензія на певне суспільне становище і визнання.

Отже, порушуються як майнові, так і немайнові інтереси особи, що тісно пов’язані між собою, оскільки у формі відшкодування моральної шкоди від посягань на честь, гідність і ділову репутацію відшкодовується у крайньому разі потенційна майнова шкода. Справді, часто важливо не тільки і не стільки відшкодувати збитки, скільки запобігти поширенню відомостей та даних, які компрометують особу, в майбутньому.

Слід зазначити, що особисті немайнові права можуть належати також юридичним особам. їх коло значно вужче, ніж коло особистих немайнових благ фізичних осіб. Особистим немайновим благом є право юридичної особи на найменування (ч. 1 ст. 90 ЦК), на зміну найменування (ч. 4 ст. 90 ЦК). Право на комерційне (фірмове) найменування у відповідності з ч. 2 ст. 90 ЦК мають тільки підприємницькі товариства. У відповідності зі ст. 94 ЦК юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на інформацію та інші особисті немайнові права. Зокрема, вона має право на комерційну таємницю, конфіденційну інформацію, таємницю службових телефонних розмов її співробітників, таємницю службової телеграфної та іншої кореспонденції, право на свободу літературної й технічної творчості (результатом якої, наприклад, може бути виникнення та здійснення прав на службові винаходи). Перелік особистих немайнових прав юридичної особи, як і фізичної, не може бути вичерпним.