Цивільне право України. т.1

§ 3. Юрисдикційні форми захисту суб´єктивних цивільних прав та інтересів

Під формою захисту розуміється нормативно визначений порядок здійснення відповідних дій самими суб’єктами цивільного права або державними органами, які спрямовані на відновлення порушеної майнової або немайнової сфери законних інтересів та прав управомоченої особи. Розрізняють юрисдикційні і неюрисдикційні форми захисту порушених суб’єктивних цивільних прав. Порядок захисту порушених або оспорюваних суб’єктивних цивільних прав та інтересів, який здійснюється уповноваженими на те державними органами, відноситься до юрисдикційних форм захисту. Самозахист розглядається як неюрисдикційна форма забезпечення захисту порушених суб’єктивних цивільних прав та інтересів.

Юрисдикційні форми захисту суб’єктивних цивільних прав полягають у здійсненні відповідних дій у межах визначеної законодавством компетенції судом, органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, а також нотаріусом. У межах юрисдикційної форми захисту виділяють загальний і спеціальний порядок захисту порушених прав. За загальним правилом захист цивільних прав і охоронюваних законом інтересів здійснюється в судовому порядку. Судами загальної юрисдикції є місцеві, апеляційні, Вищі спеціалізовані суди і Верховний Суд України. Поряд з ними правосуддя здійснюють господарські суди, що розглядають спори, які виникають у процесі підприємницької діяльності. За згодою учасників цивільного правовідношення спір між ними може бути переданий на розгляд третейського суду. Якщо ж конституційні права та свободи громадян порушуються чи можуть бути порушені законом, який застосований чи підлягає застосуванню в конкретній справі, розгляд якої завершено чи розпочато в суді або іншому органі, громадяни мають право на звернення до Конституційного Суду України.

Можливість звернутися до компетентних державних органів за захистом права - найважливіша складова належного управомоченій особі права на захист. І хоча забезпечувальну сторону права не можна зводити тільки до застосування мір державного примусу, варто визнати, що використання управомоченою особою для реалізації свого права апарату державного примусу - важлива умова реальності і гарантованості цивільних прав фізичних та юридичних осіб. Саме ці форми реалізації управомоченою особою права на захист є одними із основних.

Спеціальним порядком захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів вважається адміністративний порядок. Захист, здійснюваний шляхом звернення до вищого органу чи посадової особи, нетиповий для цивільного права і здійснюється лише у випадках, передбачених законом. Згідно зі ст. 17 ЦК такий захист цивільного права й інтересу здійснюється органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим і органом місцевого самоврядування. Адміністративний порядок захисту може виражатися в оскарженні дій і актів державних органів у вищестоящий стосовно них орган виконавчої влади або ж у прийнятті державними органами, наділеними відповідними повноваженнями, рішень з використанням способів захисту цивільних прав, передбачених ст. 16 ЦК, при дотриманні процедури, встановленої нормативними актами.

Таким чином, сторони цивільних правовідносин мають можливість вибору між судовим і адміністративним порядком захисту своїх прав. При цьому адміністративний порядок захисту цивільних прав застосовується тільки у випадках, передбачених законом, і рішення, прийняте в адміністративному порядку, може бути оскаржене у суді (ч. 2 ст. 17 ЦК). Згідно зі ст. 124 Конституції юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Як засіб судового захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів, як було зазначено раніше, виступає насамперед позов. Позов - це звернена до суду вимога про відправлення правосуддя, з одного боку, і звернена до відповідача матеріально-правова вимога про виконання його обов’язку або про визнання наявності або відсутності правовідношення, з іншого. У справах окремого провадження засобом судового захисту виступає заява, а засобом захисту в адміністративному порядку - скарга.

Захист цивільного права нотаріусом, передбачений ст. 18 ЦК, здійснюється шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі в порядку і випадках, встановлених законом.

Згідно з п. 282 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 3 березня 2004 р. № 20/5 нотаріуси вчиняють виконавчі написи для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна на документах, що встановлюють заборгованість.

Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлено Переліком документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172. До таких документів насамперед належать нотаріально посвідчені правочини, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно. Наприклад, договори купівлі-продажу з розстроченням платежу, оренди, застави та ін. Для одержання виконавчого напису нотаріуса подається оригінал нотаріально посвідченого договору та документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов’язання. Вчинений виконавчий напис нотаріуса підлягає виконанню Державною виконавчою службою як і рішення, ухвала чи постанова суду в цивільних справах.

Особливість права на захист, здійснюваного через звернення особи до юрисдикційних органів, полягає в обов’язковості врахування нею процесуально-правових аспектів його здійснення. Останні полягають в обов’язковості застосування певної процедури звернення за захистом порушеного права безпосередньо визначеної положеннями цивільно-процесуального права. Насамперед це право на звернення за судовим захистом, яке включає на тільки подання до суду позовної заяви чи скарги, а й можливість подання зустрічного позову чи заперечень проти позову. Сторони також мають можливість користуватися іншими процесуальними правами, зокрема вимагати винесення рішення та примусового його виконання. Кожна з цих процесуально-правових можливостей може бути реалізована сторонами за наявності відповідних передумов, у певних часових межах і в певній специфічній процедурній формі.