Цивільне право України. т.1

§ 5. Зміст права власності

З’ясування змісту права власності полягає, по-перше, у визначенні правомочностей, що надаються законом суб’єкту права власності, та по-друге, обов’язків, що покладаються законом як на третіх осіб, так і на самого носія права власності.

Правомочності власника містяться у визначенні права власності як суб’єктивного цивільного права. Цими правомочностями звичайно називаються володіння, користування і розпоряджання.

Право володіння - право фактичного, фізичного та господарського панування особи над річчю, воно полягає у можливості особи безпосередньо тримати належну їй річ у себе. Володіючи річчю, власник ставиться до неї як до своєї, йому належної. Володіння як правомочність суб’єктивного права власності слід відрізняти від володіння річчю, яке ґрунтується на договорі власника з іншою особою. Таке володіння може мати місце як у відносних (зобов’язальних) відносинах, так і в абсолютних. Прикладом володіння, що встановлюється у межах зобов’язальних правовідносин, є передача власником належного йому майна наймачеві (ст. 759 ЦК), користувачеві (ст. 827 ЦК), зберігачеві (ст. 936 ЦК) тощо. Володіння, яке визначається договором з власником (або надається за законом, заповітом, рішенням суду) набувачеві інших речових прав (глава 30 ЦК), здійснюється ним у абсолютних правовідносинах.

Отже, право володіння, як правило, спирається на інше право - або право власності, або виникає з договору (найму (оренди), зберігання та т.ін.). Проте не виключається можливість існування фактичного володіння, тобто володіння, не заснованого на праві. Це може статися, коли особа тримає у себе річ, власник якої невідомий, або коли вона не знає, що набула річ не від власника і стала незаконним володільцем (добросовісним набувачем). У цих випадках її володіння не можна назвати правом на річ, але воно може перетворитись на право власності за наявності певних умов, наприклад, за набувальною давністю.

Таким чином, слід розрізняти право володіння як правомочність власника; як інше речове право; право володіння наймача, зберігача тощо, тобто договірне володіння річчю; фактичне володіння. Володіння може бути фактичним, титульним і безтитульним, законним і незаконним, добросовісним і недобросовісним.

Право користування - це право на здобутття з речі її корисних властивостей, привласнення плодів та прибутків, що приносяться річчю. Воно часто невіддільне від правомочності володіння, бо для користування річчю необхідно якнайменше нею володіти. З передачею правомочності користування передається і правомочність володіння. Але остання може бути передана іншій особі і без передачі правомочності користування (наприклад, при передачі речі у заставу, здаванні майна на зберігання та т. ін.). Здійснення власником своєї правомочності користування за допомогою інших осіб не означає передачі ним ані правомочності володіння, ані правомочності користування, які здійснює сам власник за допомогою інших осіб.

Право на плоди та доходи, що приносяться річчю у процесі її використання, належить власникові речі, якщо інше не встановлено договором власника з іншою особою чи законом (ч. 2 ст. 189 ЦК). Так, власнику належить право на плоди та доходи від речі, що знаходиться у зберігача, а згідно з Законом «Про оренду державного і комунального майна», власником продукції, що виробляється на орендованому майні, прибутків та ін. є орендар.

Право розпоряджання - право власника визначити юридичну долю майна - встановити різні конкретні правовідносини з третіми особами з приводу майна, що йому належить, припинити чи обмежити своє право власності. Поширеним засобом здійснення власником своєї правомочності по розпоряджанню є відчуження майна, що йому належить, під яким розуміється вчинення різного роду правочинів (продажу, дарування тощо). Якщо правомочності володіння та користування власник може передати іншій особі, то правомочність розпоряджання, за загальним правилом, може здійснювати тільки власник. Винятки становлять випадки примусового продажу майна на задоволення вимог кредиторів (за договором застави, при банкрутстві). Однак здійснення розпоряджання невласником не означає передачі йому власником своєї правомочності, а випливає з того права, яке надається в силу закону чи самим власником.

Правомочності користування та розпоряджання майном тісно пов’язані між собою. Часто, користуючись майном, власник тим самим і розпоряджається ним, оскільки у процесі його використання може відбуватися зміна його юридичного становища.

Спірним є питання про знищення майна власником: це правомочність користування чи розпоряджання? При вирішенні цього питання слід виходити з того, що врешті-решт усяке використання майна призводить до його знищення - споживання одразу (харчі, паливо) чи поступово (наприклад, після закінчення терміну амортизації основних фондів). Знищення власником майна іншим шляхом, окрім використання, відбувається рідко (забій тварин, знищення непотрібної речі). По суті, із знищенням майна має місце припинення волею власника самого права власності на нього у зв’язку з тим, що відсутній об’єкт.

Таким чином, суб’єктивне право власності характеризується за допомогою відомої «тріади» правомочностей по володінню, користуванню та розпоряджанню, які становлять його зміст. При цьому слід прислухатися до висловлювань римських юристів про те, що у зв’язку з широтою права власності правомочності власника можуть бути й іншими, якщо вони не охоплюються згаданими трьома, аби це не було прямо заборонено. Так, в англо-саксонському праві нараховується 10-12 повноважень власника

У континентальному праві і, зокрема, в Україні йдеться й про управління власністю, в результаті чого висловлюються пропозиції про доповнення змісту права власності правомочністю управління. Взагалі управління розуміється досить широко і насамперед його пов’язують з виробничими або суто організаційними відносинами, розуміючи як категорію публічного права (наприклад, коли йдеться про державне управління).

Проте тенденції у зміні правового регулювання права власності призвели до стверджень про право управління як складової права власника на розпоряджання майном або окремої його правомочності, яка не збігається ані з повноваженням розпоряджання, ані з іншими його повноваженнями як порізнь, так і у сукупності, хоч би й як спосіб їх реалізації.

Обов’язки власника. Зміст права власності не виключає наявність у власника й обов’язків. У цьому випадку звичайно говорять про обмеження права власності. Окремим обов’язком власника є тягар утримання майна (ст. 322 ЦК).

Обмеження права власності. За своєю суттю право власності безмежне, воно поширюється на річ у всіх напрямах, реалізується у різних відносинах та надає необмеженість правового панування над річчю. Такий підхід до розуміння сутності права власності є виправданим і має практичне значення, оскільки хоча у дійсності неминучі численні його обмеження, проте основна ідея, покладена в підґрунтя цього права, диктує виключення будь-яких обмежень, окрім встановлених законом. Ступінь, форми та порядок обмежень при цьому неоднакові у різних правових системах, вони можуть змінюватися за наявності різних обставин та зводяться до вказівки на додержання власником закону та прав третіх осіб.

Не слід плутати тимчасове обмеження власника у правомочностях, а також загальні заборони та межі з позбавленням права власності, яке тягне його припинення як суб’єктивного права.

Отже, з одного боку, право власності як інститут права обмежує волю власника заради інтересів суспільства. З іншого боку - воно надає суб’єкту права власності визначену сферу волі, на яку не повинні зазіхати інші члени суспільства.

Враховуючи висловлене вище про обов’язки власника і про широту права власності, слід визначитись з його межами при здійсненні носієм цього права своїх повноважень. Потреба в них є очевидною, оскільки безмежна воля окремої особи була б не тільки запереченням права, а й прямою протилежністю добра. Зовнішня воля особи завжди була обмежена свободою інших осіб у тій саме мірі, в якій цього вимагає добро.

Загальними засадами меж права власності, що містяться у Конституції (ст. 41), ЦК, інших законах, є наступні: а) встановлення винятково в інтересах загального блага, суспільного інтересу; б) на підставі й у межах закону; в) виходячи з рівності всіх власників перед ними, тобто межі повинні встановлюватися не стосовно окремих власників, а шляхом загального правового регулювання; г) можливості судового заперечування вилучення державою майна; д) справедливої компенсації державою власнику майнових втрат.

Виходячи з такої властивості права власності, як пружність і еластичність, при обмеженні права власності його обсяг значно зменшується. При припиненні ж обмежень право власності самовідновлюється, тобто приймає вид свого первісного необмеженого стану, не потребуючи додаткових дій зовні. Обмеження не виключають окремі правомочності зі змісту права власності, а стискують, стримують власника у здійсненні суб’єктивного права з метою забезпечення прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб. Тому вони є іманентно внутрішньо властивою характеристикою права власності, для якої ґрунтівним є:

  • наголос на те, що власність зобов’язує (ч. 4. ст. 319 ЦК); при здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства (ч. 2 ст. 319 ЦК);
  • власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ч. 5 ст. 319 ЦК);
  • діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити обмежене користування його майном іншими особами лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 7. ст. 319 ЦК).

Обмеження права власності стосуються можливостей мати певні об’єкти на праві власності, здійснювати правомочності власника.

Обмеження щодо об’єктів права власності. Для суб’єктів права приватної власності ст. 325 ЦК передбачає можливість встановлення законом окремих видів майна, які не можуть їм належати. Сьогодні такого закону не існує, а обмеження містяться в постанові Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. «Про право власності на окремі види майна», якою встановлено, по-перше, перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій і юридичних осіб інших держав на території України. До такого майна належить бойова і спеціальна воєнна техніка, вибухові речовини, зброя тощо; по-друге, зазначеною постановою запроваджується спеціальний порядок набуття права власності особами на окремі види майна, наприклад, таке майно, як вогнепальна гладкоствольна зброя, може бути придбане за дозволом органів внутрішніх справ особами, які досягли віку 21 року, а нарізна зброя - особами, які досягли віку 25 років. Радіоактивні речовини набуваються за дозволом Державного комітету України по ядерній та радіаційній безпеці і т. ін.

Частина 2 ст. 374 ЦК припускає можливість встановлення для іноземців та осіб без громадянства обмежень стосовно земельних ділянок, хоча за загальним правилом, їм може надаватись земельна ділянка у власність5. Навпаки, іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на землю лише у випадках, встановлених законом (ч. З ст. 374 ЦК).

Для суб’єктів публічного права закон також передбачає певні обмеження. Для Українського народу цими обмеженнями є визначення переліку об’єктів, лише на які він має право як суб’єкт права власності. Як вже зазначалося, згідно зі ст. 13 Конституції, ст. 324 ЦК, такими об’єктами є земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Для держави і територіальних громад обмежень у ЦК не встановлено. Іноземні держави, згідно зі ст. 85 Земельного кодексу України, можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.

Обмеження можуть стосуватися й особливостей здійснення права власності на певні об’єкти або особливостей їх використання, що значною мірою є обмеженнями права власності. Зокрема це стосується: національних, культурних та історичних цінностей (ч. 8 ст. 319 ЦК); житлового фонду. Так, ст. 383 ЦК передбачається, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, та за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та ке порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (ч. 4 ст. 373 ЦК).

Підстави виникнення і види обмежень. Найбільш значущим й об’ємним є поділ обмежень права власності за підставами їх виникнення. Так, варто виділити такі види обмежень: обмеження, що випливають із закону, обмеження, що виникають з договорів; обмеження, встановлені судовим рішенням.

Перший вид обмежень є загальнообов’язковими для всіх власників та існує незалежно від їх волі. Недодержання даних обмежень тягне за собою правову відповідальність. їх прикладом може слугувати ст. 405 ЦК, якою передбачається право членів сім’ї власника житла на користування цим житлом, що обмежує суб’єкта права власності.

Другий вид обмежень у сучасній науці цивільного права одержав назву «самообмеження». Це пояснюється тим, що власник, укладаючи різного роду цивільно-правові правочини, сам, із власної волі обмежує себе у здійсненні своїх правомочностей по володінню, користуванню і розпоряджанню належним йому майном. Дане обмеження ніким не нав’язане, а встановлюється винятково за бажанням власника. Наприклад, зі встановленням емфітевзису (ст. 407 ЦК) власник земельної ділянки обмежується в користуванні нею.

Третій вид обмежень права власності також є обов’язковим для власника, стосовно якого вони встановлені незалежно від його волі. Так, ч. З ст. 402 ЦК передбачає можливість встановлення сервітуту рішенням суду у разі недосягнення домовленості з цього питання між власником майна та заінтересованою у його використанні особою.