Цивільне право України. т.1

§ 3. Момент набуття права власності

Правовстановлюючі документи. Важливим при набутті права власності є момент, з якого особа вважається власником. За загальним правилом, момент набуття права власності за договором пов’язується з переданням майна, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 2 ст. 334 ЦК).

Переданням майна є його вручення однією особою іншій з наміром перенести право власності. Тобто підставою для цих дій є їх узгодженість, а тому наявність правочину. Самі дії є результатами реалізації правочину.

Правила щодо передачі як умови виникнення права власності свідчать про розмежування зобов’язання (договору) і речового права (власності). Домовленість, що закріплена у договорі, стосується обов’язку продавця в майбутньому передати річ, тобто перенести право власності на неї на іншу особу - набувача. Вони виникають не одномоментно, за консенсуальними правочинами. Проте ст. 334 ЦК містить і норму, якою закріплюється збіг договору і передачі речей за ним (у випадку нотаріального посвідчення, а також при вчиненні реальних правочинів).

Передачі потребують як рухомі, так і нерухомі речі.

Зайвою є передача коли:

- набувач вже володіє річчю (наприклад, при набутті права власності орендарем, який вже і так тримає цей об’єкт, і тому його передача не потрібна. Схожа ситуація спостерігається при перетворенні юридичної особи, внаслідок чого майно, що належить одній юридичній особі, з її перетворенням на іншу не передається останній, а вважається таким, що їй належить. Наприклад, коли у процесі приватизації державна юридична особа перетворюється на акціонерне товариство);

- річ, яку відчужує власник, перебуває у іншої особи, і тому фактично власник поступається правом на позов.

Способами передачі є: а) вручення речі як фізичний акт, яким здійснюється перенесення володіння самими речами; б) надходження речі у розпорядження набувача іншим способом - яким без фізичної доторканості до речей надається їх набувачеві можливість вважати їх своїми - вручення складського свідоцтва, коносамента; в) здавання речей на пошту, організації зв’язку перевізникові для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов’язання доставки (ст. 334 ЦК).

Виникнення права власності пов’язується не тільки з переданням майна, а й з іншими фактами. Так, право власності на майно за договором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання дійсним договору, не посвідченого нотаріально (ч. З ст. 334 ЦК). Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації (ч. 4 ст. 334 ЦК).

Момент виникнення права власності традиційно розглядається стосовно похідних способів набуття цього права, але він є вагомим і при первісних способах. Право власності виникає:

- за набувальною давністю, зі спливом встановленого строку, або з моменту державної реєстрації нерухомого майна (абз. З ч. 1 ст. 344 ЦК); ‘

- при створенні нової речі - у момент її створення, оскільки власника у неї не було, бо не було самого об’єкта права власності до його створення;

- на новостворене нерухоме майно (будівлі, споруди тощо) - з моменту завершення будівництва (створення майна) (ч. 2 ст. 331 ЦК); з моменту його прийняття до експлуатації, якщо законом або договором передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації; з моменту державної реєстрації, якщо право власності на нерухоме майно, відповідно до закону, підлягає такій реєстрації;

- на самочинне будівництво - з моменту набрання законної сили рішенням суду (ст. 376 ЦК).

Набуття права власності пов’язане з його державною реєстрацією. Це стосується передусім прав на нерухоме майно. Згідно зі ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»1 підставою для державної реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових право на нерухоме майно, є:

- державний акт про право власності на земельну ділянку;

- нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, довічного утримання, дарування, міни земельної ділянки або іншого нерухомого майна;

- договір про приватизацію майна державних підприємств;

- договір купівлі-продажу нерухомого майна, зареєстрований на біржі в установленому порядку;

- нотаріально посвідчений договір про поділ, перерозподіл, об’єднання нерухомого майна;

- свідоцтво про право на спадщину;

- свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя;

- свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів;

- свідоцтво про право власності на будівлю (частину будівлі), споруду; .

- рішення суду про право власності на об’єкт незавершеного будівництва;

- акти прийому нерухомого майна до експлуатації тощо.

Ці документи мають суттєве значення, оскільки при невідповідності їх вимогам, встановленим зазначеним Законом або іншими нормативно-правовими актами, в державній реєстрації права власності може бути відмовлено.

Наслідком державної реєстрації права власності на нерухомість є видача свідоцтва. Всі дії по державній реєстрації здійснюються органами державної реєстрації, передбаченими розділом II вказаного Закону.

Іноді мають місце ситуації, коли: право виникло, але нічим не підтверджено, або існує сумнів щодо наявності у особи права власності, або право власності не виникло, але особа намагається здійснити дії, які залежать від неї, з виникнення у неї права власності.

Випадки, коли право виникло, але у його носія немає правовстановлюючих документів, мають місце, коли право власності виникає із закону. Частиною 3 ст. 384 ЦК передбачається, що у разі викупу квартири член житлово-будівельного (житлового) кооперативу стає її власником. При цьому про виникнення права власності свідчить сам факт повної оплати членом кооперативу вартості його квартири. Квитанція ж про сплату не є правовстановлюючим документом. Члену кооперативу слід звернутися до місцевих органів державної реєстрації для отримання свідоцтва про державну реєстрацію свого права.

Підлягає окремій державній реєстрації право на об’єкт нерухомості (будівлю, споруду), що входить до складу майнового комплексу як іншого об’єкта права власності, правовий режим якого також прирівнюється до нерухомості, а, отже, підлягає державній реєстрації сам по собі.