Цивільне право України. т.1

§ 7. Недійсність заповіту

Спори щодо дійсності чи недійсності заповіту виникають після смерті заповідача, коли його воля вже не може бути змінена. Ці спори можуть бути пов’язані з тим, що заповіт був складений особою з певними порушеннями змісту, форми, вад суб’єктного складу, а також волі заповідача. І оскільки заповіт - це односторонній правочин, то за наявності вказаних підстав його можливо віднести або до нікчемних або до оспорюваних правочинів із відповідними наслідками.

Відповідно до ст. 1257 ЦК, заповіт складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. Якщо за позовом заінтересованої особи судом буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі, такий заповіт може бути судом визнаний недійсним. Недійсність заповіту у певній частині, тобто окремого розпорядження, не має наслідком недійсність іншої його частини або в цілому.

Момент недійсності заповіту визначається на підставі загальної норми визначення моменту недійсності правочину (ст. 236 ЦК).