Цивільне право України. т.1

§ 1. Поняття права інтелектуальної власності та його джерела

Творчі здібності людини можуть мати прояв у різних сферах життя. Творча діяльність - це розумова діяльність, що призводить до отримання якісно нового результату, який відрізняється своєю неповторністю та оригінальністю.

Прийнято виділяти сферу так званої художньої творчості, у процесі якої створюються художні образи. Ці образи можуть виникати за допомогою різноманітних виразних засобів: живопис, слово, музика, танець, фотографія або шляхом їх поєднання. Дану сферу творчості ще називають духовною творчістю, результати якої безпосередньо пов’язані з духовним життям людини, формують її духовний світ, її світобачення і світосприйняття, загальнолюдські цінності, ставлення до інших людей і навколишнього середовища. Результатом такого роду творчої діяльності є твори науки, літератури, мистецтва.

Інша сфера - це технічна творчість, тобто діяльність, що спрямована на пошук нових технічних або технологічних засобів вирішення завдань у будь-якій галузі господарювання. Її результатом можуть бути технічні пристрої, машини, механізми, інструменти, транспортні засоби, обладнання, споруди, нові речовини, рішення у сфері конструювання, нові способи та технології виробництва, досягнення селекції.

Результати творчої діяльності людини (рукопис, картина, формула винаходу, виріб), яка дає змогу сприймати їх іншим людям, входять до кола об’єктів цивільних прав. За своєю природою вони відносяться до нематеріальних благ, оскільки є продуктом людської думки і не тотожні тим речам, у яких втілені. Всі результати творчої діяльності отримали узагальнене позначення, яке підкреслює природу їх походження - об’єкти інтелектуальної власності.

У сучасній цивілістичній науці існують декілька підходів до розуміння суті понять «інтелектуальна власність» та «право інтелектуальної власності». Перший - так званий пропрієтарний (від англ. «proprietor» — власник) - базується на тому, що зміст права інтелектуальної власності визначається так само, як він визначається для звичайного права власності. Суб’єктивне право інтелектуальної власності є правом його суб’єкта на володіння, користування і розпоряджання належним йому відповідно до закону результатом інтелектуальної діяльност. Разом з тим прихильники цієї теорії визнають, що інтелектуальна власність відрізняється від загального поняття власності рядом особливостей, зокрема, нематеріальним об’єктом, обмеженістю строків дії, способами набуття, оформлення та захисту прав.

Інший підхід до розуміння поняття права інтелектуальної власності спирається на неможливість ототожнення правового режиму матеріальних речей та нематеріальних об’єктів, якими є результати художньої та технічної творчості. Саме тому категорія власності може бути застосована тільки до матеріальних носіїв творчих результатів. Створювачу ж останніх належить не право власності, а особливі виключні права на використання, що забезпечують йому можливість здійснення усіх дозволених законом дій з одночасною забороною цього будь-яким третім особам без дозволу володільця виключних прав.

Теорія виключних прав з’явилася і розвивалася практично паралельно з теорією пропрієтарного підходу. Її дотримувався відомий російський цивіліст Г. Ф. Шершеневич. У сучасності вона залишається також досить поширеною.

Щодо самого терміна «інтелектуальна власність», то він є широко вживаним у законодавстві багатьох країн світу та у міжнародно-правових угодах. Тому в науковій літературі висловлено думку, яка є своєрідним компромісом у його визначенні та тлумаченні. Вона зводиться до того, що інтелектуальна власність - це термін, який склався історично, є умовним та має тільки термінологічну схожість з правом власності у його традиційному сприйманні і повинен розумітися як сукупність виключних прав особистого і майнового характеру на результати інтелектуальної діяльності.

ЦК визначає право інтелектуальної власності як право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений законом (ч. 1 ст. 418).

Право інтелектуальної власності слід розглядати у двох значеннях: об’єктивному та суб’єктивному. У суб’єктивному значенні право інтелектуальної власності являє собою суб’єктивне право (майнові або немайнові права) на інтелектуальний продукт, тобто певні правомочності творця або іншої особи стосовно інтелектуального продукту. ЦК визначає, що право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, які поширюються на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності (ст. 418).

В об’єктивному значенні право інтелектуальної власності - це система правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері створення та використання інтелектуального продукту. Ця сукупність правових норм становить підгалузь цивільного права і складається з декількох правових інститутів: авторське право та суміжні права, право промислової власності (патентне право), інститут засобів індивідуалізації учасників цивільного обігу та їх продукції і послуг. Кожний з названих інститутів регулює суспільні відносини у певній сфері інтелектуальної діяльності, яка відрізняється як специфікою самого інтелектуального продукту, так і пов’язаними з нею особливостями його використання. Так, інститут авторського права та суміжних прав призначений для охорони результатів художньої творчості - творів науки, літератури та мистецтва (об’єктів авторського права), а також групи об’єктів, які з’являються з метою їх розповсюдження - виконання творів, фонограм та відеограм, програм теле- та радіомовлення (об’єктів суміжних прав).

Право промислової власності регулює відносини щодо створення, використання та оформлення прав на результати науково-технічної творчості людини, до яких відносяться: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, селекційні досягнення у рослинництві та тваринництві (нові сорти рослин та породи тварин), топографії інтегральних мікросхем. Вони охороняються після спеціального оформлення прав і одержання охоронного документа патент у або свідоцтва. За назвою документа, що обумовлює охорону більшості об’єктів, - патент - цей інститут також називають патентним правом.

Інститут засобів індивідуалізації учасників цивільного обігу, їх продукції та послуг містить норми, які охороняють такі об’єкти, як комерційне (фірмове) найменування, торговельну марку, географічне зазначення. Ці об’єкти поєднує те, що вони мають за мету індивідуалізувати суб’єктів відповідних прав, позначити різницю між ними, дають змогу відрізнити товари та послуги одного суб’єкта від однорідних товарів та послуг іншого, а також рекламують як самого суб’єкта, так і якість та властивості його продукції (послуг).

Крім зазначених об’єктів, ЦК регулює відносини з права інтелектуальної власності на наукове відкриття та комерційну таємницю.

Останні також створюються інтелектуальною працею людини, мають науково-технічну та економічну цінність, що і зумовило необхідність їх охорони.

Правові засади розвитку творчої діяльності людини і охорони її результатів закладені у Конституції України, яка проголосила свободу літературної, художньої і технічної творчості та захист інтелектуальної власності. У ст. 54 Конституції закріплено основний принцип охорони інтелектуальної власності: кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Відносини у сфері інтелектуальної діяльності регулюються цілою низкою актів цивільного законодавства, центральне місце серед яких посідає ЦК, Книга четверта якого - «Право інтелектуальної власності», містить загальні та спеціальні норми. Глава 35 «Загальні положення про право інтелектуальної власності» стосується питань, що регулюються однаково стосовно будь-якого інтелектуального продукту. Її призначення полягає у визначенні кола об’єктів і суб’єктів інтелектуальної діяльності, закріпленні основних принципів і підходів щодо охорони відповідних прав, встановленні строку чинності виключних прав, визначенні змісту особистих немайнових та майнових прав інтелектуальної власності, загальних правил використання інтелектуального продукту та передачі майнових прав іншим особам, засад захисту порушених прав.

Спеціальні правила щодо особливостей створення і використання певного об’єкта, вміщені у главах 36-46 Книги четвертої ЦК, а також у Книзі п’ятій ЦК (глави 75, 76), в якій врегульовуються договірні відносини з приводу розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

Крім ЦК, питанням регулювання інтелектуальної власності присвячені численні закони: «Про авторське право і суміжні права» (в редакції Закону від 11 липня 2001 p.), «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (в редакції Закону від 1 липня 2000 p.), «Про охорону прав на промислові зразки» (від 15 грудня 1993 p.), «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» (від 15 грудня 1993 p.), «Про охорону прав на зазначення походження товарів» (від 16 червня 1999 p.), «Про охорону прав на сорти рослин» (в редакції Закону від 17 січня 2002 p.), «Про племінну справу у тваринництві» (в редакції Закону від 21 грудня 1999 p.), «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» (від 5 листопада 1997 p.), «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм» (від 23 березня 2000 p.).

Крім цього, питання прав інтелектуальної власності почасти віднесені до сфери регулювання й інших законів: «Про наукову та науково-технічну діяльність», «Про видавничу справу», «Про телебачення і радіомовлення», «Про кінематографію», «Про архітектурну діяльність», «Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування», «Про режим іноземного інвестування» тощо.

На основі та у розвиток положень законів України прийнято багато підзаконних нормативно-правових актів. Серед них постанови КМУ, накази Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України, які присвячені питанням державної реєстрації інтелектуальних прав, видачі охоронних документів, встановленню мінімальних ставок авторської винагороди тощо.

Право на об’єкти інтелектуальної власності врегульовуються також договорами, що укладаються між особою, яка володіє виключними правами, та користувачем інтелектуального продукту (авторський, ліцензійний, договір комерційної концесії та ін.). Враховуючи правило ст. 6 ЦК, цими договорами відносини можуть врегульовуватися інакше, ніж це передбачено ЦК та спеціальним законодавством. Крім того, джерелом регулювання у цій сфері є багатосторонні і двосторонні міжнародні угоди, що укладаються в процесі співробітництва між державами у сфері охорони інтелектуальної власності. Участь будь-якої держави у них має на меті забезпечення на своїй території охорони інтересів іноземних правовласників, а також захист своїх громадян та юридичних осіб від порушень їх інтелектуальних прав за кордоном. Міжнародні угоди можуть містити й умови про співробітництво у діяльності з виявлення та усунення порушень інтелектуальних прав громадян країн-учасниць, про взаємне визнання охоронних документів, про взаємодію організацій, що управляють майновими правами на колективній основі, про співробітництво у сфері оформлення інтелектуальних прав іноземців в уповноважених органах держави тощо.

На сьогодні Україна приєдналася до багатьох міжнародних конвенцій та уклала двосторонні угоди з питань авторського та патентного права. Серед них найвідоміші та найдавніші: Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 p., учасницею якої Україна є з 1995 p.; Всесвітня конвенція про авторське право 1952 p., що є обов’язковою для України як правонаступниці колишнього Союзу РСР, з 1973 p.; Паризька конвенція про охорону промислової власності 1883 p., учасницею якої Україна стала у 1991 p.; Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків 1891 p., чинна для України з 1991 p.; Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право та Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми, які були прийняті Дипломатичною конференцією 20 грудня 1996 p., а Україна приєдналася до них у 2001 р. Крім того, частиною національного законодавства України стали Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення 1961 р. (Україна приєдналась у 2001 p.); Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм 1971 р. (Україна приєдналася у 1999 р.); Гаазький Акт Гаазької угоди про міжнародну реєстрацію промислових зразків від 28 листопада 1960 р. (Україна є учасницею з 2002 p.); Договір про патентну кооперацію від 19 червня 1970 p., чинний для України з 1991 р.