Вступ до економічної теорії

8.4. Економічні функції держави

У ринковій економіці економічні функції держави визначаються передусім основними вадами та обмеженнями ринку. Державне регулювання економіки є реакцією на недоліки у функціюванні ринкового механізму.

Діяльність уряду в економічній сфері багатогранна і складна, вона постійно примножується, тому проблемно навести повний перелік його функцій.

У відомому підручнику з аналітичної економії К. Р. Мак-коннелла і С. Брю найважливішими завданнями держави названо:

  • забезпечення правової бази і суспільної атмосфери для ефективного функціювання ринкової системи;
  • захист конкуренції;
  • перерозподіл доходів і багатства;
  • корекція розподілу ресурсів з метою змінити структуру національного продукту;
  • стабілізація економіки, тобто контроль за рівнем зайнятості й інфляції, а також стимулювання економічного зростання в країні. Перші два завдання пов´язані з підтримкою функціональних можливостей ринкового механізму. Решта функцій -посилюють і модифікують його.

Інші автори як класичні функції держави виокремлюють такі:

  • захист прав власності;
  • забезпечення свободи підприємництва;
  • стимулювання ділової активності й боротьба з виявами монополізму;
  • забезпечення законності та правопорядку в господарській сфері;
  • регулювання грошового обігу;
  • забезпечення стабільності національної грошової одиниці;
  • регулювання взаємовідносин між працею і капіталом, між підприємцями і найманими працівниками;
  • контроль за зовнішньоекономічною діяльністю, разом з організацією митної системи;
  • забезпечення економічної безпеки країни та ін.

У науковій літературі наведено й інші класифікації економічних функцій держави.

Ми зупинимося на класифікації економічних функцій за П. Семюелсоном. Він виділяє такі три функції держави:

  • забезпечення ефективності;
  • забезпечення справедливості;
  • сприяння макроекономічному зростанню і стабільності (стабілізація національної економіки).

Видається, що ця проста і лаконічна характеристика охоплює більшість моментів, які відзначають інші класифікації і відображає заходи держави на невдачі (вади) та обмеженості ринку, які ми розглянули.

Забезпечення ефективності

Ця функція передбачає заходи держави щодо усунення таких "невдач" ринку як:

  • недосконала конкуренція (тенденція до монополізації);
  • побічні (позаринкові) наслідки економічної діяльності - екстерналії;
  • небажання фірм займатися виробництвом товарів колективного вжитку (підтримка національної оборони, охорона правопорядку, спорудження виробничої інфраструктури (дороги, порти, елеватори, канапи тощо), підтримка фундаментальної науки, охорони здоров´я).

Найважливіші заходи в цій функції держава вживає щодо монополістичних тенденцій.

Парадоксом конкуренції є те, що вона породжує недосконалу конкуренцію і монополію. Досконала конкуренція - ідеал. Економічне життя складається з елементів конкуренції і монополії.

По-різному ставляться до конкуренції ті, хто виграє, і ті, хто програє. Щодо монополії, то її вплив на економіку переважно негативний для споживачів і виробників:

для споживачів:

  • обмеження конкуренції на ринку; нав´язування партнеру своїх умов;
  • обмеження виробництва з метою створення дефіциту і встановлення монополізації;
  • створення перешкод для виходу на ринок інших виробників.

Отже, монополії суперечать інтересам споживачів, оскільки фактично підривають конкуренцію, встановлюють диктат виробника над споживачем і розподіляють ресурси в своїх інтересах. Розподіл ресурсів стає нераціональним.

Монополії негативно впливають і на самих монополістів:

  • на монополізованих підприємствах з ´являються застійні явища, зменшується інтерес до впровадження прогресивних технологій;
  • намагання отримати прибутки через завищення цін, а не через зниження витрат.

Від цього страждають і покупці. Тому виникає потреба "загнуздати монополії". Ринкова економіка не спроможна це зробити (вона не має "природного імунітету" проти монополізму). Це під силу тільки державі, державному регулюванню за допомогою різних заходів:

економічних:

  • зменшення прибутків монополій за рахунок вищих податків;
  • контроль за цінами та обсягами виробництва;
  • вплив на умови входження підприємств у галузь;
  • створення державних комісій для регулювання цін і встановлення стандартів послуг.

соціальних:

  • екологічне регулювання діяльності монополій;
  • гарантування безпеки продукції для споживачів.

Однак цих заходів, виявляється, недостатньо. Тому держава приймає антимоиопольпе законодавство, яке спрямоване на стримування монопольного тиску на ринок, забезпечення рівності різних форм власності та господарювання, збільшення кількості виробників у галузі. Тобто держава підтримує ринок і захищає конкуренцію за допомогою правових актів.

Антимонопольне (антитрестівське) законодавство охоплює низку нормативних актів, спрямованих на забезпечення успішного функціювання ринку і конкуренції між фірмами. Вперше анти-трестівські закони прийняли в США ще наприкінці XIX ст. (Закон Шермана, 1890) Згодом було прийнято низку інших законів. Цими законами було:

  • заборонено злиття (поглинання) різних фірм з метою монополізувати ринок;
  • заборонено практику фіксації цін на товари і послуги та будь-як угоди з подібних цілей;
  • здійснено захист громадськості від неправдивої чи обманливої реклами;
  • поставлено під контроль спроби горизонтального злиття фірм, що могло б призвести до створення монополії.

Антимонопольна діяльність держави покликана захищати конкуренцію, що гарантує переваги ринкової економіки, ефективність виробництва і якість задоволення потреб споживачів.

Останнім часом у результаті переходу від масового стандартизованого до гнучкого індивідуалізованого виробництва, переміщення конкуренції з виробничої сфери у сферу інформації та в науково-дослідну сферу цінова конкуренція все більше звільняє місце неціновій формі.

Феномен малого і середнього підприємництва, розвиток венчурного бізнесу, процеси глобалізації також вносять багато нового в конкуренцію, яка набуває глобального характеру. Нині важко монополізувати будь-який напрям науково-технічного прогресу - усе це загострило конкуренцію на світовому ринкові, що вплинуло на її зміст, і форми всередині національних економік. Малі фірми нерідко стають першопроходцями в інноваціях. Це зумовило те, що конкуренція потребує все менше державного захисту.

В Україні монополізм має свої особливості. Зокрема це´стосується технологічного монополізму і монополізації інформації як джерела влади, регіоналізації ринків, масової змови продавців на споживчому ринкові та ринкові ресурсів тощо. Тому дуже важливо, щоб проти монополізму працювали не тільки центральна влада, але й влада на місцях. Боротьба з монополізмом - це позбавлення бази для мафіозних структур, хабарництва, корупції.

У березні 1992 р. в Україні було прийнято закон "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності". Цей закон визначає правові засади обмеження та запобігання монополізму, здійснення державного контролю за дотриманням норм антимонопольного законодавства.

Демонополізація економіки України має бути проведена відповідно до спеціалізованої програми. Державний контроль за додержанням антимонопольного законодавства доручено здійснювати Анти-монопольному Комітетові (АМК), який підпорядкований Верховній Раді України. Він має право визначати монопольне становище підприємців на ринку. Монопольним визнають підприємство, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 відсотків. Антимонопольний Комітет здійснює державний контроль за реорганізацією (злиттям чи приєднанням) підприємств, створенням асоціацій, концернів, міжгалузевих, регіональних та інших об´єднань підприємств. Якщо підприємці зловживають монопольним становищем на ринку, Антимонопольний Комітет може ухвалити рішення про примусовий розділ монопольних підприємств. Передбачено також штрафи за порушення антимонопольного законодавства.

Ці заходи можуть поліпшити функціювання ринку і сприяти розв´язанню соціально-економічних проблем. Однак слід мати на увазі, що монополістичні структури породжуються не тільки ринком, - до них ближче стоїть держава, яка опанована лобістськими групами (олігархами). Така держава, ставши джерелом монополізму (привілеїв), не поліпшує ринку, а псує його, оскільки вилучає конкуренцію, запроваджуючи імпортні бар´єри та обмежуючи вихід на ринок нових вітчизняних виробників шляхом ліцензій, дозволів, або обмежуючи входження на ринок певних фірм чи галузей.

Зловживання монополістичним становищем (ЗМС) ЗМС є дуже поширеним в Україні. На 01.01.2002 р. органи АМК визнали, що на загальнодержавному рівні монополістичне становище займали 378 суб´єктів господарювання, а на регіональних ринках - 4183. Це - тільки виявлені, насправді їх набагато більше! Монополісти буквально ставлять споживачів своїх послуг на коліна. Особливо болючими є проблеми дискримінаційних та економічно

? високих цін і тарифів. Найбільша кількість таких порушень рік у рік виявляють на ринках житлово-комунальних послуг (централізоване тепло- і водопостачання, водовідведення, перероблення твердих відходів, експлуатація та поточний ремонт житлового фонду). Ці підприємства, порушуючи дисципліну цін, завдають відчутної шкоди малозабезпеченим і соціальне вразливим верствам населення. Тобто це не тільки економічна, але й соціальна проблема.

У перехідній економіці України, крім традиційних сфер діяльності монополістів, з´явилися специфічні напрями - це платні послуги державних інституцій (підприємств, організацій).

... На початок 2003 р. монополізованими було визнано 716 видів платних послуг, які надають державні або довірені органи - різні види експертиз, паспортизація об´єктів, оформлення та реєстрація документів на право власності, інвентаризаційні роботи, сертифікація тощо. Переважно це підготовчі роботи перед отриманням певних дозволів і ліцензій від державних органів, що змушує заявника беззаперечно підкорятися будь-яким зловживанням чиновників. Усі ці побори завищують витрати виробництва. Наприклад, вартість дозволів і послуг державних контрольних органів сягає 30% собівартості продукції будівництва, а в торгівлі її частка ще вища!

Часто встановлення монополістами дискримінаційних та монопольне високих цін і тарифів поєднується з нав´язуванням ними додаткових умов, які не стосуються предмета угоди (нав´язування непотрібних товарів і послуг, внесків у "благодійні" фонди тощо).

До того ж, монополісти дозволяють собі припиняти (!) виробництво або відмовляти в реалізації товару, спонукаючи контрагентів до виконання певних зобов´язань. Непоодинокі факти створення монополістами перешкод для доступу на ринок інших суб´єктів господарюван ня .

Антиконкурентні дн органів влади

Істотні перешкоди на шляху вільної конкуренції створюють представники владних структур (центральних, місцевого самоврядування, адміністративно-господарські управління та контролю) у вигляді усних "цінних" порад.

Це стосується:

  • перешкоджання створенню нових підприємств;
  • введення обмежень щодо окремих видів діяльності;
  • примушення до вступу до різних форм об´єднань (партій);
  • примушення до здійснення концентрації;
  • примушення до пріоритетного укладення договорів і перию-чергової поставки продукції;
  • створення дискримінаційних умов для діяльності окремих під-приємців та ін.

З припинених з 2000 р. 397 фактів дискримінації щодо суб´єктів господарювання з боку органів влади майже половина - це обмеження прав підприємців щодо придбання чи реалізації товарів...

Часто органи державної влади спотворюють конкуренцію посередньо - через делегування своїх владних повноважень суб´єкта господарювання "наближеним" підприємцям, які, звичайно, часто зловживають ними. Цим влада сприяє виникненню нових монополістичних структур, які в своїх інтересах та інтересах владних чиновників, зловживаючи своїм становищем, вимагають високої плати за свої послуги.

В Україні через відсутність наукового обгрунтування концепцій і надійних управлінських моделей державне регулювання те не відіграє дієвої ролі в ринкових трансформаціях. Держава не стала справжнім менеджером соціальних проектів, спрямованих на поліпшення життєвого рівня широких кіл населення, (за матеріалами статті 3. Борисенка. Умови економічної конкуренції « Україні II Економіка України. - 2002. - № 10. - С. 4-Ю).

Досвід економічно розвинених країн показує, що в цивілізованій змішаній економіці має бути тісний взаємозв´язок між науково обґрунтованим державним регулюванням та ринковим саморегулюванням. Обсяги регулювальних функцій, що їх виконують держава і ринок, час від часу можуть змінюватися, але вони завжди мають діяти відповідно до чинного законодавства. Держава має стояти на варті загальнонародних інтересів, тоді як ринок відстоює приватні та колективні інтереси.

Зовнішні ефекти (екстерналії) означають, що ринковий механізм породжує побічні наслідки, коли виробництво чи споживання товару потребує від третьої сторони некомпенсованих витрат, або, навпаки надає їй некомпенсованих вигід. Наприклад, фірма застосовує такий дефіцитний ресурс, як чисте повітря чи воду, і не платить тим, чиє повітря і воду забруднює, тобто нам з вами. Це також вимагає державного втручання задля ефективності національної економіки.

Державне втручання в економіку зумовлене і тим, що держава забезпечує виробництво товарів, які використовує все суспільство і не завжди можуть бути передані приватному бізнесові. Йдеться про підтримання обороноспроможності, забезпечення законності та порядку в країні, галузі інфраструктури, підтримання науки й охорони здоров´я.

Правда і з цього приводу є різні думки. Тривалий час галузі інфраструктури розглядали як виняток з правила, де урядові послуги

- єдиний спосіб уникнути монополістичних зловживань і несподіванок ринку. Тому в багатьох країнах був введений контроль за приватними постачальниками послуг і навіть проведена націоналізація сфери інфраструктури. Досвід довів, що послуги державних підприємств, які функціонують у сфері інфраструктури

- нижчої якості. Тому сюди знову почали допускати приватний бізнес. Цьому сприяло і те, що технологічні зміни в галузях інфраструктури створили умови для конкуренції в деяких з них, які раніше розглядали як природні монополії (особливо енергетичні галузі та засоби зв´язку). У результаті у 1990-х роках "надання послуг інфраструктури приватним сектором виросло у надзвичайно широких масштабах ... в усіх сферах і в усіх регіонах світу". Огляд приватизаційних процесів у світі за останні тридцять років показав, що "... з 24 випадків аналізу порівняльної ефективності послуг, які надають державні й приватні підприємства, у половини приватних або приватизованих підприємств виявився вищий рівень ефективності й продуктивності, і тільки у п´яти випадках дослідники прийшли до висновку щодо вищої ефективності та продуктивності державних підприємств у цій сфері". Тому, роблять висновок експерти, треба впроваджувати конкуренцію в ті галузі економіки, де вона може замінити собою систему регулювання. Конкуренція здатна скоротити тягар регулювання.

Забезпечення справедливості

Ми зосереджували увагу на вадах і обмеженнях ринку (невидимої руки), які можна скоригувати розсудливим втручанням держави. Припустімо, що економіка функціонує ефективно - на межі виробничих можливостей, вибирає правильні пропорції між виробництвом різних товарів... Ринкова економіка спричиняє значну нерівність, диференціацію доходів: високі доходи отримують високооплачувані (відповідно до природних здібностей і майстерності ), а також ті, хто володіє капіталом і землею, отриманими у спадок. Ті ж члени суспільства, які мають менші здібності, некваліфіковані, старші люди, люди з вродженими і набутими вадами та інші мають менші доходи, або й цілком позбавлені їх. Такий результат розподілу доходів може бути політичне чи етично неприйнятним. Тому суспільство не має сприймати результату конкурентного розподілу доходів як щось недоторкане, а змінювати їх через перерозподіл. Отже, держава повинна не допустити надмірної нерівності в доходах та вживати заходів щодо зменшення масштабів бідності.

Бідність - це суспільне явище всіх країн, але особливо загрозливих масштабів вона набула в перехідних економіках, в Україні також.

Сучасна наука визначає бідність як неможливість через нестачу коштів підтримувати спосіб життя, притаманний певному суспільству в конкретний період часу, тобто як неможливість досягти певних соціальних стандартів або ж проживання нижче від певного мінімального рівня. Бідність - це не тільки низький рівень освіти, але й низька очікувана тривалість життя, низький рівень методичного забезпечення, й психічні зрушення.

Бідність вимірюють за допомогою таких показників:

  • межа бідності;
  • рівень бідності;
  • глибина бідності.

Рівень бідності - визначається як частка домогосподарств чи окремих осіб, рівень доходів споживання, який нижчий від законодавче визначеної межі бідності.

Межу бідності кожна країна встановлює самостійно. Нею є такий рівень доходів, нижче від якого людина має право на соціальну допомогу.

Глибина бідності - співвідношення доходів сімей чи окремих осіб, що "визнані бідними", з межею бідності.

Економічна теорія не може визначити, яку частину доходів потрібно передати бідним сім´ям. Проте вона може проаналізувати економічні затрати і вигоди від різних перерозподільних систем. Економісти можуть проаналізувати, як перерозподільні заходи позначаються на виробництві, визначити ефективність різних способів компенсації.

Перерозподільну функцію держава здійснює через ціни, механізм оподаткування (встановлення високого рівня неоподатковуваного мінімуму річного доходу; прогресивна система оподаткування), але більшою мірою через використання бюджетних коштів.

Варто зазначити, що в сучасних умовах перерозподіл доходів через бюджет та систему оподаткування є лише одним з елементів участі держави в соціальній сфері - соціального регулювання. Якщо антимонопольне регулювання заторкувало інтереси передусім великого бізнесу, то соціальне регулювання викликало опір всіх підприємців, і не тільки. У Німеччині масштабне соціальне забезпечення створювалося наприкінці XIX ст. Ще канцлер Бісмарк заклав основи прогресивного соціального законодавства; було створено три галузі страхування: у зв´язку з хворобою й інвалідністю; за старістю; у зв´язку з нещасними випадками. Ці види страхування були запроваджені в наказовому порядку і йому чинили спротив усі: парламентська опозиція і робітничий рух. Підтримка була тільки з боку... представників бізнесу. Частка соціального забезпечення у ВВП Німеччини становила близько 30% (понад 1 трлн марок на рік).

У США державне регулювання соціальної сфери започатковано у 30-ті роки ("новий курс" Ф. Рузвельта), коли було прийнято низку законів, які: встановили мінімальну заробітну плату; тривалість робочого тижня, проголошували право робітників на колективний договір та організацію профспілок, на допомогу з безробіття, соціальне забезпечення непрацездатних тощо. Згідно з "новим курсом" американська держава почала займатися соціальним захистом населення. Протягом 1933-1938 рр. на ті цілі в США було використано 25 млрд дол федеральних, штатних та муніципальних коштів (на військові цілі -11 млрд дол). Звичайно, це викликало опір підприємств.

Після Другої світової війни система державного соціального регулювання поширилась на всі країни Західної Європи.

Соціальний захист охоплює широку систему заходів, що захищають людину від економічної і соціальної деградації, яка може статися внаслідок втрати роботи й відповідного доходу, хвороби, травми, професійного захворювання і т.п. Соціальне регулювання держава здійснює:

  • через податкову систему (прогресивне оподаткування; рівень неоподатковуваних доходів та ін.);
  • через державні трансфери (допомоги в разі нещасних випадків у побуті, хвороби, інвалідності, старості, безробіття);
  • через прийняття законодавчих актів, що забезпечують регулювання соціальних питань: (встановлення мінімальної зарплати, граничних рівнів оплати житлово-комунальних послуг тощо).

Діяльність держави в соціальній сфері в розвинених країнах оцінюють неоднозначне. Зокрема відзначають такі негативні наслідки перерозподільних зусиль держави, як зменшення зацікавленості підприємців в інвестиціях, втрата стимулів до продуктивної праці.

Надмірні трансферні платежі негативно впливають на розвиток економіки, оскільки високий рівень соціальних виплат підриває мотивацію до праці: з´являється спокуса жити за рахунок соціальної допомоги, а не заробляючи гроші працею. До того ж високі соціальні виплати вимагають високих податків, що скорочує інвестиційні можливості приватного сектору, підриває мотивацію до інвестицій у підприємств.

У розвинених країнах частка виплат на соціальне забезпечення становить 26-37% сукупних видатків урядів. Однак останніх часом соціальна сфера в західноєвропейських країнах постала перед низкою проблем, пов´язаних, зокрема із демографічними проблемами та економічним спадом. Уряди змушені вживати непопулярні заходи, що викликають протести населення.

В Україні, на жаль, ще не створено ефективного механізму соціального регулювання. А тому маємо:

  • падіння життєвого рівня населення;
  • його погіршення порівняно з розвиненими країнами;
  • втрату довіри в більшості працівників і пенсіонерів до соціально-економічної політики влади.

Згідно з даними ООН, за рівнем соціального розвитку Україна перебуває на 80-му (із 173) місці. До порівняння: Росія - на 60-му; Естонія - на 42; Білорусь - на 56; Куба - на 55. До уваги експерти брали не тільки економічні фактори, а й ступінь соціальної свободи, роль громадян у формуванні системи влади та ін.

За рівнем національного доходу на душу населення Україна 2001 р. зайняла 143 місце (720 дол) - на рівні Конго, Шрі-Ланки, Екваторіальної Гвінеї.

За рівнем середньомісячної зарплати (413,652 грн) Україна відстає: від Росії - удвічі; Польщі - (у 8,7 раза), США - у 60 разів.

Стабілізація національної економіки

Більша частина державних видатків оплачується з податків. Громадянство накладає на людину тягар податків, але водночас кожен громадянин користується благами, які фінансує уряд (встановлення знаків на дорогах, будівництво автострад, маяків і т.п.).

Поряд з функціями сприяння ефективності та справедливості уряд у ринковій економіці також виконує функцію забезпечення (підтримання) економічної стабільності. Ринкова економіка характеризується циклічним розвитком (спадом і піднесенням виробництва), змінами в рівні зайнятості населення, коливанням цін, позикового процента та ін. Це вносить в економіку елементи нестабільності.

Окрім економічної нестабільності, у національній економіці уряд може стикатися з нестабільністю зовнішньоекономічної діяльності - відсутністю рівноваги експорту та імпорту чи різким коливанням валютного курсу.

Ці явища можуть мати інтенсивний і навіть руйнівний характер, як це було в часи Великої депресії - труднощі тривали десятиліття. Тому держава виконує функцію макроекономічної стабілізації, застосовуючи фіскальні та монетарні інструменти впливу на економіку (монетарна та фіскальна політика), а також зовнішньоекономічну політику та політику доходів.

Застосовуючи ці інструменти, уряд може впливати на економіку: уповільнювати чи прискорювати економічне зростання, знижувати рівні інфляції та безробіття, збалансовувати експорт та імпорт та ін.

Монетарна політика передбачає регулювання грошового обігу і банківської системи, щоб впливати на рівень процента, умови кредиту та обмінного курсу, її інструментами є:

  • облікова ставка;
  • норма резервування;
  • операції на відкритому ринку.

Фіскальна політика має справу з державним бюджетом -податками й урядовими видатками. Знижуючи державні видатки та податки, уряд може впливати на рівні зайнятості та інфляції.

На боротьбу з інфляцією спрямована політика доходів. Обмежуючи зростання заробітної плати або встановлюючи орієнтири динамік заробітної плати і цін, уряд може впливати на інфляцію.

Зовнішньоекономічна політика спрямована на врівноваження експорту й імпорту, стабільність валютного курсу. З цією метою уряд використовує такі інструменти:

  • митні та немитні бар ´єри;
  • валютні інтервенції.
  • забезпечення високих і стабільних темпів економічного зростання;
  • досягнення високої зайнятості й зменшення безробіття;
  • забезпечення стабільності цін;
  • забезпечення зовнішньоторговельної рівноваги.

Однак макроекономічна політика передбачає вибір між цілями: суспільство не може одночасно забезпечити, наприклад, зниження безробіття та інфляції, швидких темпів економічного зростання і одночасно високого рівня споживання. Тому доводиться вибирати: інфляція або безробіття; швидке зростання економіки або зниження рівня споживання.

Макроекономічна політика може доповнюватися структурною, аптимонопольною, аграрною та ін. У перехідній економіці важливого значення набуває приватизаційна та інституційна політика, які спрямовані на формування приватного сектору та інших інститутів ринкової економіки.

Розгляд трьох функцій держави - забезпечення ефективності, справедливості та стабільності - дають підстави зробити висновок про економіку розвинених країн Заходу як про змішану. Тут ринковий механізм визначає ціни і виробництво в багатьох сферах, водночас держава робить це там, де ринок дає збої, а також регулює ринок через систему оподаткування та за допомогою інших інструментів. Обидва механізми - ринковий і державний - важливі. Водночас роль і співвідношення цих механізмів залежать від багатьох чинників і можуть змінюватися.