Археологія України

Добування джерел.

Отримання первинної інформації в археології здійснюється у процесі розкопок. їх провадять за правилами, що мають назву методики польових досліджень. Головна її сутність зводиться до спостережень за станом фунту і залишків та детальної фіксації усіх об´єктів у просторі (на плані) стосовно умовного репера та один одного, а також за глибиною залягання. Усе це ретельно фіксується у щоденнику, на креслениках, фото- і кіноплівці, у книзі опису знахідок. Розкопки — надзвичайно відповідальний момент, адже у їх процесі пам´ятка знищується. Непомічене, пропущене, незафіксоване — усе це втрати науки.

Товща землі, в якій трапляються сліди людської діяльності, називається культурним шаром. Потужність культурного шару прямо пропорційна тривалості проживання на одному місці. Звідси й зворотне завдання — вловити тривалість як певні зміни. Цьому й слугує, передусім, стратиграфічний метод, метою якого є фіксація культурного шару по вертикалі (у перетині). Головне значення стратиграфічних спостережень полягає в тому, що вони дають можливість установити відносну послідовність нашарувань, а отже — і певних подій, тобто відносну хронологію — раніше/пізніше. У непорушених нашаруваннях те, що залягає нижче, є давнішим за те, що залягає вище. Тому стратиграфічні спостереження є основою хронологічних побудов. Не менше значення стратиграфічні спостереження мають для відтворення мікрохронології подій і з´ясування деталей об´єктів: скажімо, зведення і перебудова садиби, її розширення, введення якихось нових прийомів будівництва.

Культурно-хронологічна атрибуція. Щоб видобуті матеріали стали надбанням науки, слід визначити їхнє місце у часі та просторі. Це здійснюється шляхом порівняння нових матеріалів із наявними. В такий спосіб пам´ятка долучається до якоїсь археологічної культури чи хронологічної групи. В разі її оригінальності вона чекає свого часу — поки з´являться інші, схожі на неї, пам´ятки, що закладуть підґрунтя для виділення нової археологічної культури (локального варіанту і т. ін.).

Історичні реконструкції в археології. Уже в процесі розкопок пам´яток і обробки отриманого матеріалу здійснюються певні реконструкції об´єктів та речей: графічні (оселі, храми, кургани, речі) або через відновлення об´єктів і речей за уламками (склеювання горщика). Проте у цьому разі йдеться лише про реконструкцію джерел, а не історії.

Реконструкція історії розпочинається з відтворення способу життя. Культурні накопичення і знахідки немовби самі посилають нам сигнал про епоху, в яку жили їхні творці, — чим вони промишляли і яким був їхній побут. Для цього інколи вистачає повсякденних знань: житло вказує на осілість, рибальський гачок — на рибальство, кістки свійської худоби — на скотарство. Навіть одна річ може збудити цілу низку асоціацій: скажімо, залізний серп є свідченням доволі пізнього періоду історії, коли добре знали, що таке хліборобство, а отже, й осілий спосіб життя. Реконструкції, що ґрунтуються на знанні функції речей і повсякденному досвіді, Володимир Федорович Генінг (1924—1993) — визначний теоретик археології — назвав прямими. Попри їхню простоту такі реконструкції є вкрай важливими для археології, оскільки формують перший образ колективу — творця пам´ятки, чи спільноти, яка залишила однорідну групу пам´яток, — археологічну культуру.

Добування джерел, їх культурно-хронологічна атрибуція і прямі реконструкції становлять перший — емпіричний — рівень досліджень в археології. Він надзвичайно трудомісткий, вимагає глибокого і всебічного знання речового світу, який постійно поповнюється. Навіть елементарна публікація потребує організації матеріалу, його детального опису, подання в ілюстраціях. Для порівняльного аналізу матеріалу замало орієнтуватися на самі лише публікації. Археолог має сам опрацювати здобутий ним матеріал, щоб відчути текстуру, наприклад глиняних речей, нюанси форми, технології виготовлення, оздоблення. Джерелознавча робота потребує багато часу, а засвоєння матеріалу — неабиякої пам´яті, постійного звернення до накопичених джерел з метою перевірки тих чи інших спостережень або здогадок. Адже за зміною і рухом речей археолог простежує зміни в культурі й намагається зрозуміти їхні причини: спонтанний розвиток, міграції, запозичення, обмін. Джерелознавчі дослідження складають найвагомішу частку археологічних праць. Глибокий джерелознавець — основа основ археології.

І все ж емпіричний рівень, попри його колосальне значення, є лише підготовкою до пізнання історії. Адже інтерес до неї не обмежується тим, що робили люди, аби вижити у світі. Людина — істота розумна й істота суспільна. її прагнення ніколи не обмежуються "хлібом насущним", а тому виникають запитання: як було організовано життя в досліджувану епоху — виробництво, побут, дозвілля? якими правилами керувалися люди у стосунках між собою й іншими колективами? чи мали усі члени колективу рівні права, а якщо ні, то чим це визначалося? як усвідомлювала себе людина у своєму колективі і ширше — своє місце у світі? Прямої відповіді на ці запитання археологічні матеріали не дають. Матеріальні рештки німі і не розкривають секретів своїх творців. Щоб пізнати ці секрети, замало знання матеріального світу. Необхідно знати, розуміти й відчувати первісний світ, специфіку первісного мислення, моральних законів, еволюцію їх із плином часу та на фунті певних звершень, як-от, наприклад, перехід від привласнювального господарства до відтворювального, від екстенсивного відтворювального до інтенсивного, від забезпечення елементарних потреб до накопичення багатств.

Такі знання дає етнографія первісних народів — народів, які ще донедавна, а частково й тепер живуть за законами первісного ладу. Формування етнографії первісних народів відбувалося паралельно з формуванням археології і навіть сприяло цьому. Коли ще ніхто не вірив, що якісь каменюки могли слугувати знаряддями для давніх людей, етнографи підтвердили це живими свідками.

На противагу археології етнографія має справу з живими людьми, а тому може вивчати життя в усьому розмаїтті його проявів. Саме етнографами було відкрито основні принципи організації життя первісних колективів, які реалізувалися в таких інститутах, як рід, община, плем´я, статевовікові класи, своєрідний стиль мислення, що дістав назву міфологічного, чи синкретичного. На ґрунті класифікації таких суспільств етнографами запропоновано різні варіанти періодизації первісного суспільства. Усе це слугує певним орієнтиром для археолога у пізнанні давнини. Зауважимо — лише орієнтиром. Адже сучасні первісні народи не відображають усього розмаїття справжньої історичної первісності. Вони репрезентують лише деякі (!) її варіанти, й до того ж, у сучасному вигляді. Етнографічні джерела не є синхронними історичному процесові, вони є реаліями сьогоднішнього дня, тому, орієнтуючись на них, археологія має власними засобами відтворити історію минулого. Колись, на початку свого формування, залежна від етнографії археологія поступово перетворилася на самостійну науку і створює тепер такі засоби.