Основи літературознавства

2.7. Літературознавство періоду німецького класичного ідеалізму

На початку XIX ст. найвищого рівня розвитку досягла естетична думка в творах класичних німецьких філософів Канта, Фіхте, Шеллінга і Гегеля. Еммануїл Кант (1724—1804 pp.) обґрунтував специфіку естетичного судження і прекрасного. Він вважав, що естетичне судження базується на вільній грі розуму й уяви і має суб´єктивний характер. "Прекрасне є те, що без понять уявляється як об´єкт загального задоволення".

Кант стверджував, що науки про прекрасне нема, є тільки критика прекрасного. Філософ розрізняв прекрасне у мистецтві і прекрасне в природі. Прекрасне у мистецтві — це уява про речі, прекрасне у природі — сама річ. Мистецтво — це вільна гра, ремесло — наймана примусова праця. Кант розширив понятійно-категоріальний апарат естетики, обґрунтував поняття: смак, гра, уява, досконалість, доцільність, витонченість, самоспостереження. Він довів, що у гносеологічному процесі віссю обертання є суб´єкт пізнання з його свідомістю, а не об´єкт, як вважали до нього. До Канта панувало уявлення, що наше мислення осягає речі такими, якими вони є насправді. Заслуга Канта у тому, що він протиставив знане і дійсне, те, що існує в уяві й існуюче саме по собі. У Кантовій естетиці немає місця для арістотелівського принципу наслідування дійсності. Вчений писав, що генія треба протиставити духу мімезису, митець не повинен бути рабом зображуваного, він витісняє суворі правила творчості.

У кантівській теорії центральне місце займає людська суб´єктивність. Розум, на думку філософа, є природно "чистим", незалежним від диктату світу речей. Це відкриття Канта стало справжньою революцією у художньому мисленні, "коперниканським переворотом" у світогляді і світосприйнятті людства. Метафора "коперниканський переворот" належить послідовнику Канта — Шеллінгу. Він писав: "Подібно до свого співвітчизника Коперника, який переклав рух з центру на периферію, він перший в корені змінив уявлення, згідно з яким суб´єкт є бездіяльним і лише спокійно сприймає, тоді як предмет активний, — відбулася зміна, що, немовби електричним струмом, передалася в усі галузі знання. Коперник вніс радикальну зміну в Птоломеєву геліоцентричну систему, в якій Сонце обертається навколо Землі, довівши, що це Земля обертається навколо Сонця; — подібно до того Кант переконав нас, що в гносеологічному процесі віссю обертання є суб´єкт пізнання, а не об´єкт, як вважали до нього".

Найвищого рівня в розвитку естетики німецької класичної філософії досяг Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831 рр.). Свої погляди на мистецтво він виклав у чотиритомній праці "Лекції з естетики". Гегель писав, що абсолютний дух розкриває себе у трьох формах і проходить у цьому саморозкритті три ступені: мистецтво, релігію і філософію. У мистецтві абсолютний дух пізнає себе через вільне споглядання, у релігії — через "благовійні уяви", у філософії — через поняття. Зміст мистецтва — це істина, але істинне відрізняється від прекрасного. Істинне має чисто духовний характер, а прекрасне — конкретночуттєвий. Краса в природі недосконала, у мистецтві краса більш духовна.

Мистецтво у своєму розвитку проходить три історичні форми: символічну, класичну, романтичну. Символічна форма мистецтва з´явилася на Сході. У цьому мистецтві ідея не знаходить справжнього художнього вираження, вона ще абстрактна. Народження символічного мистецтва Гегель пов´язує із здивуванням. "Людина, яку ще нічого не дивує, — писав філософ, — живе в стані тупості. її ніщо не цікавить, для неї ніщо не існує, тому що вона ще не відрізняє себе для самого себе і не виділяє від предметів і їх безпосереднього одиничного існування".

Класичну форму мистецтва Гегель пов´язує із Стародавньою Грецією. У цьому мистецтві ідея знайшла відповідну форму вираження. "Нічого більш прекрасного бути не може і не буде", — стверджував Гегель.

Змістом романтичної форми мистецтва є "абстрактне внутрішнє життя, а відповідною формою — духовна суб´єктивність, що осягає свою самостійність і свободу". Кінець романтичної форми мистецтва Гегель пояснює тим, що "ні Гомер, Софокл і т. д., ні Дайте, Аріосто чи Шекспір не можуть знову з´явитися в наш час. Те, що так вагомо було оспівано, що так вільно було висловлено, — висловлено до кінця; все це матеріали, способи їх споглядання і осягнення, які проспівані до кінця".

Розклад мистецтва, за Гегелем, йде двома шляхами. По-перше, це відбувається тоді, коли предметом мистецтва стають міфологічні сюжети, античні герої, події давнини. При цьому все зводиться до простого наслідування. По-друге, процес саморозкладу художньої форми завершується в романтичній формі на тому етапі, коли зникає субстанціональне.

Розклад мистецтва, за Гегелем, починається у Римі, який став праобразом буржуазного світу. Для Рима характерне те, що на місце індивідуумів прийшли "правові" суб´єкти, "особистості". Заміну "індивідуальності" "особистістю" Гегель пояснює появою приватної власності, яка приводить до формалізації права. Особистість у таких умовах втрачає свободу. Свободу вона може знайти у світі суб´єктивного, в стихії внутрішнього життя. На думку Гегеля, людина, позбавлена свободи, не може бути предметом справжнього мистецтва

Гегель вважав, що з часом мистецтво буде замінене релігією і філософією. У "Лекціях з естетики" вчений розглядає проблеми літературних родів і видів, трьох стилів (строгого, ідеального і приємного) типізації. На думку Гегеля, поезія — найбагатше мистецтво. Епічна поезія близька до образотворчого мистецтва, лірика — до музики, драма є синтезом епосу і лірики. Естетика Гегеля — це вершина західноєвропейської естетичної думки XIX століття.