Основи літературознавства

8.2.6. Позасюжетні елементи твору

У більшості підручників їх називають позасюжетними. "Але за нашого тлумачення сюжету, — відзначає А. Ткаченко, — ліпше говорити про позафабульні елементи, бо, крім зовнішньо-подієвого чи описового плану зображення, існує внутрішньо-психологічний план вираження, — це дві іпостасі сюжету (загалом художнього світу), які можуть розгортатися паралельно, взаємопереходити одна в одну, перетинатися і знову розходитися, повертатися і т. д.".

До позасюжетних елементів відносять портрет (опис зовнішності), пейзаж і обстановку (інтер´єр, опис речей), авторські відступи, вставні епізоди, обрамлення, назву твору, епіграф, присвяту.

Портрет (франц. portrait) — опис зовнішності персонажа (рис обличчя, фігури, виразу очей, пози, одягу, жестів, міміки). Портрет може бути повним, докладним і скупим. Докладні портрети персонажів у творах І.С. Нечуя-Левицького, скупі — у В. Стефаника. Панас Мирний, М. Коцюбинський малюють портрети протягом усього твору, доповнюючи їх новими штрихами. Портрет дає можливість розкрити індивідуальність персонажа. У Чіпки з роману Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" борідка "мов стесана", ніс "трохи загострений", очі теж "гострі", "дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка". "У погляді його світилася якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою".

Є портрети-описи, в яких акцентується увага на зовнішності персонажа (портрет Лесі Череванівни в романі П. Куліша "Чорна рада"), портрети-враження, в яких душевні якості персонажа розкриваються через опис вражень, які він викликає в інших героїв та автора, портрети-порівняння з іншими портретами персонажів. Портрет може бути статичним (в ньому зосереджена увага на незмінних деталях) і динамічним (деталі зовнішності нагромаджуються протягом твору, зосереджується увага на мінливих особливостях зовнішності — жестах, міміці, виразі обличчя).

Для високих жанрів характерні ідеалізуючі портрети. Вони збереглися і в літературі романтизму (М. Гоголь — "Тарас Бульба"). У комедійно-фарсових творах використовуються сатиричні, гротескні портрети (Ф. Рабле "Ґаргантюа і Пантагрюель", Дж. Свіфт "Мандри Гуллівера").

Пейзаж — (франц. paysage від paus — місцевість, країна) — зображення місцевості, природи. Є пейзажі лісові, степові, морські, індустріальні (опис шахт, заводів, фабрик), урбаністичні (опис вулиць, площ, міст). Пейзажі можуть імпонувати настрою персонажа, або контрастувати. Дощовий осінній пейзаж з повісті М. Коцюбинського "Fata morgana" відповідає настрою знедолених селян. У поемі Т. Шевченка "Сон" на фоні прекрасної природи показано важке життя людей.

Пейзаж дає уявлення про місце і час дії, допомагає розкрити внутрішній стан героя. Пейзаж може бути статичним і динамічним. Статичні пейзажі часто стрічаються у творах І.С. Нечуя-Левицького. У повісті "Хмари" статична картина вечора: "Тим часом надворі вечоріло, жара спадала. З садка, з-під груш і яблунь потягло прохолодою, що навівала вогкість на гарячі лиця. Квітки в клумбах, прив´ялені на гарячому сонці, підіймали головки, підіймали лист, зачувши вечірній холодок. Недалечко од Радюка ріс на грядці на самому краю здоровий кущ гвоздичків".

Інтер´єр (франц. interieur—внутрішній) — опис вигляду приміщення, реалій побуту. Інтер´єр може бути фоном для подій, він дає можливість уявити місце дії і є засобом створення образів — персонажів. Інтер´єр використовується в епічних і драматичних творах, рідше — в ліричних.

Авторські відступи (ліричні, філософські, публіцистичні, історичні). У ліричних відступах письменник виражає своє ставлення до героя. Ліричні відступи можуть бути у ліро-епічних, рідше — ліричних творах. У поемі "Катерина" Т. Шевченко звертається до своєї героїні зі словами співчуття:

Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

Публіцистичні — це міркування про актуальні суспільно-політичні проблеми (дискусія Дмитрія Карамазова та Аглаї про розвиток українського націонал-комунізму у романі Миколи Хвильового "Вальдшнепи").

Філософські відступи — це роздуми про долю людини, про місце людини у суспільстві:

Світ, бачся, широкий,

Та нема де прихилитись

В світі одиноким.

(Т. Шевченко)

Історичні відступи — це згадки про давньоминулі події. У романі Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" є спогади про історію села Піски протягом трьох століть.

А. Ткаченко, крім авторських відступів, виділяє "неавторські", вкладені в уста персонажа, розповідача, вмонтовані документи, цифрові дані тощо.

Вставні епізоди — позасюжетні чинники композиції (сцена, новела). Вставні епізоди використовуються в романах, повістях, оповіданнях, поемах. Рідше зустрічаються вони у драматичних творах. У "Мертвих душах" М. Гоголя вставною є "Повість про капітана Копєйкіна", яка не зв´язана з долею основних героїв твору. В оповіданні М. Коцюбинського "Під мінаретами" татарський юнак Рустем розповідає історію про мусульманського ченця і осла.

В епічних і ліро-епічних творах використовується художнє обрамлення. Це такий сюжетний твір, який включається у розповідь, немов у рамку, що не має безпосереднього зв´язку з сюжетом. В. Лесик називає обрамлення позасюжетним елементом. В. Халізєв — обрамленням сюжету, автори "Літературознавчого словника-довідника" — літературним жанром, А. Ткаченко використовує термін "сюжетно-композиційне обрамлення". Художнє обрамлення як прийом використав Т. Шевченко у поемі "Варнак", вона розпочинається словами:

Тиняючись по чужині,

Понад Елеком, стрів я діда,

Вельми старого.

Це і був варнак, від імені якого ведеться розповідь у поемі. Обрамлення використовується у романах Боккаччо "Декамерон", у поемі А. Малишка "Прометей", в оповіданні А. Чехова "Аґрус". Обрамлення розмежовує оповідача і автора. Поема А. Малишка "Прометей" починається описом кручі над Дніпром. Далі розповідається про зустріч поета з плотарями, один із них згадує подвиг солдата-розвідника.

Обрамлення використовується у збірниках казок. Збірник "Казки 1001 ночі" починається розповіддю про мудру дівчину Шахразаду, яка щоночі розказує цікаві казки Халіфові, перериваючи їх вранці на найцікавіших місцях. Зацікавившись продовженням казок, Халіф постійно відкладає страту Шахразади.

Позасюжетним елементом є назва (заголовок) твору. Іноді вона містить тему, ідею (М. Коцюбинський — "Fata morgana", "Лихо через розум" О. Грибоедова). Є заголовки, утворені за іменем головного героя ("Отелло" В. Шекспіра, "Маруся" Г. Квітки-Основ´яненка), істоти ("Біле Ікло" Джека Лондона), рослини ("Тополя" Т. Шевченка), предмета ("Алмазне жорно" І. Кочерги), місця дії ("Вечори на хуторі біля Диканьки" М. Гоголя), часу дії ("Вечір проти Івана Купала" М. Гоголя), прислів´я ("Кров людська — не водиця" М. Стельмаха). Зустрічаються заголовки, які стосуються жанру твору ("Сповідь" Ж.Ж. Руссо, "Божественна комедія" Дайте Аліг´єрі), біографічні ("Шляхами Тараса" Оксани Іваненко), родинно-хронікальні ("Кайдашева сім´я" І. Нечуя-Левицького). Іноді назви мають форму чужомовних фраз, які стали афоризмами ("Persona grata" M. Коцюбинського), цитат із фольклору ("Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" М. Старицького), асоціації з іншими видами мистецтва ("Кобзар" Т. Шевченка), алюзії ("Потоп"´ Г. Сенкевича). Поширеними є символічні (І. Франко — "Боа костріктор"), алегоричні (Леся Українка — "Досвітні вогні*´), іронічні (І. Франко — "Добрий заробок"), метафоричні (Г. Тютюнник — "Вир"), гіперболічні ("І довше віку триває день" Ч. Айтматова), оксюморонні ("Живий труп" Л. Толстого), метонімічні ("Гомоніла Україна" Петра Панча) назви. У ліричних творах заголовок не є обов´язковим, без нього не обходяться епічні і драматичні твори.

У деяких творах зустрічаються епіграфи (грец. epigraphe — напис). Епіграфом може бути цитата або афоризм, вміщений перед текстом твору. Епіграф пов´язаний із змістом твору, часто виражає його ідею, створює настрій. До послання "І мертвим, і живим..." Т. Шевченко підібрав цитату з Біблії: "Аще хто ренет, яко люблю Бога, а брата свого ненавидит, ложь есть" (Соборное послание Иоанна. — Глава 4. — С. 20).

Позасюжетним елементом є присвята. Поему "Неофіти", наприклад, T. Шевченко присвячує М.С. Щепкіну, "Кавказ" — Якову де Бальмену. Збірку "Замість сонетів і октав" П. Тичина присвятив Г. Сковороді, новелу "Intermezzo" M. Коцюбинський адресував кононівським полям.

Можна говорити не лише про композицію художнього твору, але й про композицію сюжету, образу. Розкрити композицію образу — значить з´ясувати засоби його творення.