Символізм (грец. symbolon — знак) — з´явився у 70—80-х роках XIX століття у Франції, згодом поширився в Австрії, Англії, Німеччині, Бельгії, Норвегії, Росії. Він був реакцією на позитивізм і натуралізм. Творча історія символізму почалася з літературних "вівторків" Малларме, у яких брали участь поети Р. Ґіль, П. Кіяр, Е. Мікаель, А. Жід, П. Клодель, П. Валері. Першими маніфестами символізму були "Трактат про слово" Р. Ґіля і стаття Ж. Морсаса "Літературний маніфест. Символізм". Поетика символізму яскраво виявилася у колективному збірнику "Сонети до Вагнера", у творах Ж. Мореаса ("Кантілсни"), А. де Реньє ("Заспокоєння"), С. Мерріля ("Гамми").

Предтечею символізму вважають американського письменника, критика Едгара Аллана По, який прагнув поєднати європейський романтизм, кордоцентризм, інтуїтивізм з американським практицизмом. Він вважав, що поет повинен насамперед вразити читача формою, ритмами, алітераціями, строфікою, пробудити в ньому підсвідоме, викликати емоційний шок. Ідеї Е. По розвивав французький поет Шарль Бодлер, який твердив, що поезія мусить викликати в читачів таке світле, високе, але неясне захоплення, яке викликає музика Ріхарда Вагнера, шокувати невиразними зв´язками між предметами і почуттями.

Найбільші досягнення французького символізму пов´язані з творчістю Ш. Бодлера, А. Рембо. З 1880 р. починають свою творчість бельгійські символісти Е. Верхарн, М. Метерлінк, а наприкінці XIX ст. — австрійські Гуно фон Гофмансталь, Райнер Марія Рільке, німецький драматург Герхард Гауптман, англійський письменник Оскар Уайльд, росіяни Д. Мережковський, З. Гіппіус, К. Бальмонт, Ф. Сологуб, В. Брюсов, О. Блок, А. Бєлий, В. Іванов. На початку XX століття символізм набуває популярності в українській літературі. Його репрезентують М. Вороний, М. Філянський, В. Пачовський, П. Карманський, Г. Чупринка, П. Тичина, М. Рильський, Д. Загул, О. Слісаренко, Олександр Олесь, С. Черкасенко.

Символісти виступали проти реалізму, який, за словами В. Брюсова, перетворив мистецтво на просте відображення життя, і натуралізму з його фактографією, соціальним та біологічним детермінізмом. Реалізм, відзначав Бальмонт, перебуває у рабстві матерії, а символізм піднімається у сферу ідеальності. За спостереженням Брюсова, символізм є останньою стадією після реалізму в боротьбі за свободу творчості. С. Малларме писав, шо завдання письменника не називати предмети, а "натякати" на них. Назвати предмет — значить знищити три чверті його поетичної чарівності. Символісти не описують факти, а передають сприйняття і переживання. Символ у їх творах поєднується з сугестією. А. Бєлий вважав, що символ

дає можливість торкнутися надчуттєвого, метафізичного, він пов´язує земне з іншими світами, з вічним. У творах символістів органічно поєднуються явне і таємне, до того ж останнє є визначальним, очевидне і приховане. Символічний образ — багатозначний. У творах символістів пейзаж, дія, герої, кольори, звуки мають подвійне значення. А. Бєлий писав, що з символа бризкає музика, вона обходить свідомість, пробуджує музику душі. А. Рембо у сонеті "Голосні" говорив, що кожен звук має колір: а - чорний, е — білий, і — червоний, и — зелений, о — голубий.

На думку О. Уайльда, втручання життя у мистецтво є згубним для мистецтва. Символісти заявляли, що не дійсність, а мистецтво первинне, ставилися до творчості як до священнодійства. Вони прагнули передати інтуїцію творця, його мрію, музику почуття, відтворити таємниці людської психіки, зануритися у "світ у собі", виступали проти регламентованої моралі, пропагували волюнтаризм і естетство.

Вичерпну характеристику символізму дав історик і теоретик української літератури А. Товкачевський: "Звичайно ми блукаємо по світі, але душа наша лишається холодною, ми не помічаємо ні краси, ні таємничості в тих речах, які бачимо під собою і над собою. Речі видаються нам немовби замороженими і цілий світ — нерухомим, неживим, як в стереоскопі. Але бувають моменти, коли в нас мовби розвиднюється в душі. Ми з зачудуванням дивимося навколо себе — і не впізнаємо того світу, який так довго споглядали. Ми немов набуваємо нові органи зору і слуху. Нерухомі, раніш мертві речі починають виявляти якесь дивне життя, ми чуємо якісь таємні голоси, бачимо незримий, таємничий зв´язок всіх речей між собою, бачимо в речах присутність чогось невидимого, невідомого і вічного. Світ набуває в наших очах незнаного перед тим значення: "кожна річ, зокрема, стає символом, емблемою, видимим знаком невидимого і вічного".

Поетичне кредо символізму виразно постає з вірша М. Рильського "Під осінніми зорями":

Не показать, а заховать я хочу,

В моїх словах душі моєї цвіт,

Моїх бажань чутливість півжіночу

І ріжних душ надзоряний привіт.

Не сяєвом, а димом фіалковим

У присмерковій музиці зітхань

Я пропливу незрозумілим словом

За дальню грань.

Помітний слід залишив символізм в українській літературі. Він пройшов у своєму розвитку три етапи. Перший тривав до 1917 року, його репрезентували М. Вороний, Олександр Олесь, Г. Чупринка, П. Карманський, М. Філянський. Б. Рубчак називав ранній символізм передсимволізмом, а М. Неврлий — пресимволізмом.

Друге відгалуження символізму репрезентує Львівське угруповання "Молода муза". До нього належали поети В. Пачовський, П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, С. Чарнецький, М. Яцків. Третє — "Українська хата", яка в 1909—1914 pp. виходила в Києві. У ній друкувалися символісти М. Філянський, Г. Чупринка, В. Пачовський, П. Карманський, П. Тичина, М. Євшаи, М. Сріблянський. Український символізм виростав на фунті, який підготували М. Вороний, Олександр Олесь, поети "Молодої Музи" та "Української хати". Він набув завершеного характеру і оформився як національне культурне явище.

У 1918 році виникла фупа "Музагет", яка об´єднала символістів і футуристів. Ю. Меженко у програмній статті "Музагету" "Творчість і колектив" писав, що в літературі і мистецтві пріоритет належить національному, безнаціональних і міжнаціональних діячів культури немає. Згодом одна частина музагетівців об´єдналася навколо альманаха "Гроно" (В. Поліщук, М. Тсрсщенко, П. Филипович, Д. Загул), а друга приєдналася до літературної організації "Аспис" (Асоціація письменників) — Григорій Косинка, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович. У 1924 році з "Аспису" виділилася "Ланка", навколо якої об´єдналися прозаїки В. Підмогильний, Григорій Косинка і Б. Антоненко-Давидович.

Серед поетів символістів виділялися Д. Загул, Я. Савченко, П. Тичина, О. Слісаренко. Тичину пов´язує з символізмом музичність світосприйняття природи і життя. Арфи, флейти це поетична філософія П. Тичини. Всесвіт для нього — це насамперед музика, ритм, а життя — любов, танець, пісня. Його ріка горить, тремтить, як музика.

У 1922 p. у Львові виникла група "Митуса", вона об´єднала колишніх січовиків - В. Бобинського, Р. Купчинського, М. Матіїва-Мельника. У стильовому плані митусівці були послідовниками молодомузівців. Група проіснувала лише рік. В. Бобинський перейшов на радянофільські позиції, почав співпрацювати з комуністичним виданням "Культура", інші учасники "Митуси" (О. Бабій, Р. Купчинський, Л. Лепкий, М. Матіїв-Мельник) об´єдналися навколо видавництва "Червона калина", вони дотримувалися національної орієнтації, зосталися вірними стрілецькій темі. Короткий період існування "Митуси" був спалахом символізму.

Символізм мав великий вплив на розвиток української літератури. "Поетика символізму, — зазначає М. Неврлий, — омолодила старі затерті і часто примітивні кліше народницького віршування, збагатила українську поетику кращими здобутками західноєвропейської поезії і, нарешті, значно поширила тематичні обрії українського письменства.., символізм на Україні, як і в інших слов´янських країнах, пробив вікно у широкий світ".

Завдяки символізму виникли акмеїзм, футуризм, імажинізм, він вплинув на поетику експресіонізму та сюрреалізму.