Етика

1.1. Про предмет етики

Етика належить до філософських наук. Проблеми, які вона ставить, мають світоглядний, смисложиттєвий характер. Етика розглядає закономірності морального життя особистості й суспільства, шляхи та засоби удосконалення моральних стосунків між людьми, способи запобігання руйнації моральнісних відносин, моральну культуру особистості, виражену в змісті та засобах діяльності, міру людяності міжособистісних зв´язків і моральність відношення людини до природи.

У подальшому слід розрізняти поняття: відношення, відносини, спілкування, зв´язки, стосунки, ставлення.

Відношення — специфічно людський спосіб творчої взаємодії зі світом. У ньому відображається здібність людини пізнавати світ та діяти згідно з його законами, тобто на моральних засадах.

Відносини — об´єктивно зумовлена сутнісна визначеність взаємодій, у яких формується і відтворюється суспільний характер людської життєвості (виробничі відносини, відносини власності тощо).

Спілкування — діяльність творення суспільності життя у безпосередній або опосередкованій взаємодії його суб´єктів.

Зв´язки — вид спілкування, у якому відображаються закономірності соціального життя у його історично-конкретній визначеності.

Стосунки — вид зв´язку, сторони якого включені у взаємодію на підставі належності до певного формального чи неформального цілого (колектив, родина, подружжя тощо).

Ставлення — вид відношення, характер якого зумовлюється цінністю явища для людини.

І. Кант характеризує етику як "практичну філософію". Вона досліджує духовні структури особистості, що визначають культуру відносин. На ґрунті етичної теорії відкривається розуміння того, що моральний зміст властивий не будь-якому відношенню людини до світу, а лише такому, що має виражену рису людяності. Скажімо, суто корисливий інтерес, якщо він має характер мети, віддаляє людину від інших, адже їм відводиться роль засобу. Таке спілкування вичерпує себе, коли мета досягнута. її суто прагматичний зміст небезпечний однобічністю в стосунках, що утверджується як норма. Проникаючи в сферу сім´ї, міжособистісного спілкування, корисливість руйнує дружбу, любов. Зрештою руйнується — внутрішньо спустошується — виразник ідеї та практики корисливого спілкування. Він бачить світ лише в призмі його корисності для себе.

Етична теорія, досліджуючи емпіричний рівень стосунків, вводить їх у межі свідомості суб´єкта, спонукуючи рефлексію над власними вчинками. А отже вона є важливим чинником формування моральних переконань.

Реальні передумови становлення та розвитку моральної свідомості покладені в її суб´єкті: в духовних структурах особистості, в її небайдужості до світу, в її розумі та волі. Вони є основою виваженого вибору вчинків на засадах єдності в них доцільного та дсюрого. Розум є організуючим началом духовності, оскільки упорядковує емоційні структури людини, дозволяючи уникати імпульсивності, спонтанності в поведінці. Емоції, не організовані розумом, спричиняють непорозуміння, ворожнечу тощо. Нездатність людини рефлексувати над своїми вчинками та намірами робить її іграшкою власних пристрастей. Причини негараздів в особистому житті, у взаєминах з іншими, що їх часто пояснюють дією якихось "злих сил", приховані не десь поза людиною, а в ній самій: у нездатності розумно (морально визначено) організувати свої стосунки зі світом. Внутрішня напруга, стан безпорадності перед життям, страх існування часто зумовлюються саме відсутністю моральної культури стосунків. Щоб Досягти впевненості у собі, відчуття повноти буття, людина повинна з необхідністю опанувати культуру моральнісного відношення до світу. Засаднича її основа — єдність волі, розуму та Почуттів, організованих поняттям "міра" морального як "середина" між крайнощами, згідно з визначенням Арістотеля.

Етика — це наука про найбільш загальні закони становлення та історичного розвитку моралі. Предметом етики є мораль. Закономірності її становлення та вияву розглядаються етикою у трьох основних напрямках. По-перше, на рівні особистості як суб´єкта творення моральності у безпосередньому процесі спілкування (обміну досвідом людяності). По-друге, на рівні соціально-історичних форм та способів творення суспільності життя. Рівень його досконалості перевіряється рівнем людяності стосунків. Досягнутий, реально освоєний досвід відношення та перспектива його закріплюється в наукових ідеях і теоріях, що, в свою чергу, обертаючись на практику, ставлять перед нею вимогу відповідати належному рівню людяності. По-третє, на рівні вселюдського, що відкриває сутнісну єдність людства, долаючи ментально обмежені уявлення про сутність людини та цінності людського життя. З історичним поступом людство підноситься до усвідомлення себе єдиним цілим. Поступ є настільки реальним, наскільки людство усвідомлює себе ноосферним цілим і в цих межах організовує свої стосунки, спираючись на моральні критерії. Можна з повною підставою твердити, що вся історія людства є історією творення образу людяності.

Аналіз названих рівнів реального вияву моральності дає змогу свідомо підходити до процесів організації суспільного життя, зокрема орієнтувати особистість на моральне самоутвердження на засадах поваги до себе як людини. Пізнання закономірностей морального саморозвитку людства — вагомий чинник становлення оптимістичного світовідношення. Воно засвідчує зростання рівня самоорганізації людських спільнот на засадах розумного, а також показує шляхи самоудосконалення особи — на засадах морального відношення до світу.