Етика

2.1. Три образи культури

Від часів Платона (428/7—348/7 pp. до н. е.) в культурі утвердився образ триєдності її складників: Істини, Добра, Краси. Вони відображають триєдність творчих здатностей людини. Це здатність розуму до пізнання світу; здатність волі бути організуючим началом діяльності та здатність почуттів надихати розум і волю на творення предметності згідно з законами краси. Розум відкриває об´єктивні закони дійсності, закріплюючи здобутки пізнання в логічних поняттях науки. Сфера пізнання законів людського мислення — філософія — посідає в системі наук провідне місце як світоглядно-методологічна основа пізнавальної діяльності. В ній відображається становлення та саморозвиток духовних структур людини в їх здатності до пізнання світу та пізнання законів мисленнєвої діяльності. Налаштованість на пізнання, тобто естетичний принцип самоорганізації розуму на адекватне відображення дійсності базується на специфічно людському відношенні до світу. Природа його моральнісна. Це здатність організовуватися якостями об´єкта, узгоджуючи процес руху мисленнєвих структур відповідно до логіки розгортання якостей в об´єкті. Лише за цієї умови яви-ща відкриваються такими, якими вони є насправді (в їх істині), а не такими, якими їх бачить наша потреба в них. Відношення до світу в єдності людської духовної потреби, волі до її задоволення та творчих умінь опредметнити волю, розум і почуття в "практичних" наслідках — ідеях, теоріях, образах — базується на феномені моральності. На ґрунті моральності потреба не набуває вузькозорієнтованого змісту, руйнівного для істини. Мораль одухотворює потребу. Вона надає їй гуманістичного спрямування завдяки поєднанню в змісті інтересу відношення до предмета як до мети і разом з тим як до засобу. Кант висуває принцип єдності мети та засобів як моральний закон, як умову людяності відношення: "Дій так, щоб ти ніколи не ставився до людства, як у твоїй особі, так і в особі будь-кого іншого, тільки як до засобу, але завжди водночас як до мети". Ця максима актуальна не лише в стосунках між людьми, але і в більш ширшому аспекті — відношення людини до світу загалом.

Мораль є організуючим началом волі не лише в плані спонуки на діяльність пізнання та творення. Вона надає якісно визначеного спрямування розуму, волі та почуттям: на задоволення людських потреб творчими, а не руйнівними засобами. Тому будь-який вид творчості, що відповідає своєму поняттю, завжди опертий на моральність відношення до об´єкта як до своєї передумови.

Мораль, "задаючи" розуму гуманістичного спрямування, в свою чергу, спирається на розум. Основою моралі є не чуттєві спонуки, а.розумна воля. Саме розумність відношення до світу визначає моральність взаємодій людини з природним та соціальним світом. І тою мірою вони носять моральнісний характер, якою оперті на розумно виважену мету та адекватні засоби її досягнення.