Етика

3.5. Давньокитайське етичне вчення

Етичні вчення Давнього Китаю складаються в середині II тис. до н. є. Вони набувають цілісного характеру у вигляді трьох тисяч статей законів та моральних норм легендарного царя Му. В них відображені стосунки перехідного етапу в історії Китаю: від первісно-родових до рабовласницьких (XVI ст. до н. е.). Патріархальна родова община з властивим їй способом життя утверджується як ідеальний спосіб організації стосунків. Тут поважали старших, допомагали слабким і немічним, усі почувалися родичами.

До числа основоположних етичних понять входили: "сяо", "лі", "де". "Сяо" — ієрогліф для означення шанування предків. Знатність походження визначала місце людини не лише в земному, але й у потойбічному житті. Вважалося, що душа знатного покійника стає духом — покровителем живих. Тому кожен пан є батьком своїх підлеглих і опікується ними не лише в земному, але й у потойбічному світі.

"Лі" — ієрогліф для означення обряду жертвоприношення покійним предкам. Він означає також порядок у світі, де стосунки підпорядковані принципу служіння нижчих вищим.

Ієрогліф "де" — означає доброчесність і тотожний поняттю "сінь" — слухняний. Доброчесними вважалися люди, що виконували моральні приписи. Моральні поняття розглядалися згідно з принципом протилежного: світлі (відданість, вірність тощо) та темні (нещирість, розпусність тощо). Носіями "світлої" моралі вважалися люди знатні, темної — прості люди. В "Книзі часів" ("Іцзинь") добро і зло зображуються ЯК "ЯН" (світле) та "інь" (темне) начала світу та людського життя. Знатність ототожнена з небом і сонцем; незнатність — з пітьмою і землею.

Характерне для китайської культури уявлення про злагодженість буття природного світу та світу людського життя знайшло відповідне відображення в етичних ученнях. Так, світ природи бачиться як світ взаємодії п´яти стихій. Це — вода, вогонь, земля, дерево, метал. Відповідно вони визначають п´ять людських якостей: мудрість, людинолюбність, вірність, шанування старших, мужність. У "Книзі часів" визначається 8 елементів світу і відповідно 8 людських чеснот.

Суспільні негаразди VII—VI ст. до н. є. зумовлюють розвиток У настроях людей скептицизму. Звучать сумніви щодо існування гармонії в природному світі та в людських стосунках. Піддається сумніву думка про існування "вищої справедливості" на небі. Існування зла, аморалізму починає розглядатися як наслідок людської діяльності, а не якихось природних сил зла. Криза традиційної моральності зумовлює розвиток філософської рефлексії, спрямованої на пошук вихідних засад моралі, здатних забезпечити суспільну злагоду. Визначним філософом-ети-ком Давнього Китаю (V ст. до н. є.) був Конфуцій (551—479 pp.). Основна його праця з питань етики "Луньюй" ("Бесіди і міркування") укладена його учнями. Основним в етичному вченні філософа є поняття "жень" (людинолюбність). Конфуцій наголошував, що його етика оперта на традиційні цінності. Вона виходить з уявлень про панування гармонії в природному світі та в людських стосунках. Люди отримали моральність у дарунок від небесного володаря. Він вручив правила моральності двом легендарним царям Яо і Шунь.

Етика Конфуція базувалася на всезагальних моральних зобов´язаннях. Якщо багаті та знатні будуть дотримуватися правил "лі" (порядок світу), то прості люди будуть слухатися їх. Закон "лі" вимагав дотримання традиції жертвоприношень та шанування родичів. Цю моральну вимогу Конфуцій розглядає як вихідну, як основу людськості. Нею перевіряється великодушність, вірність, доброта тощо. Віддякою за ці якості стає сприяння богів. Носіями названих чеснот, цілком у дусі свого часу, філософ вважає лише знатних громадян. Однак його повчання містить і всезагальні моральні принципи. Так, у відповідь на питання учня: "Чи можна одним реченням висловити правило, якого необхідно дотримуватися усе життя?" — Конфуцій відповів: "Можна. Чого не бажаєш собі, того не роби й іншим" [1,с 193—194].

Система всезагальних моральних підпорядкувань поширюється на ставлення підлеглих до своїх правителів. Імператор — ´син неба"— "батько і мати народу". Непослух йому— найбільше зло. За жодних обставин чи то знатні, чи прості люди не мають сумніватися у вищій мудрості і справедливості імператора. Вищий прояв "і" (обов´язку) — відданість царю; вища мета життя людини — служити вельможі як батьку.

Ієрархічна упорядкованість стосунків, коли кожен діє в межах, визначених його соціальним статусом, бачиться умовою збереження життя та його гармонії. Адже цей порядок, як наголошує Конфуцій, не витвір людей, а дарунок богів. Поняття "жень" має специфічний зміст: людинолюбність бачиться в наданні кожному явищу (кожній суспільній верстві) належного їм образу і способу діяльності. Цій меті служить, зокрема, висунутий Конфуцієм принцип "виправлення імен". Тобто, кожен має почуватися і діяти в суспільстві згідно зі своїм соціальним статусом. На цій підставі Конфуцій вимагав повернути зубожілій аристократії її багатства і соціальні привілеї. Апелюючи до свідомості "благородних", він говорить про "принцип середини", тобто уникання крайнощів (згодом поняття "міри" моральності ґрунтовно розробить давньогрецький філософ IV ст. до н. є. Арістотель у праці "Нікомахова етика").

Етика Конфуція зберігалася аж до початку XX ст. у статусі державної релігії Китаю.

Опозиційним щодо конфуціанства стало релігійно-моральне вчення даосизму ("дао" — шлях). Засновником даосизму вважається легендарний мудрець Лао-цзи (VI—V ст. до н. е.), сучасник Конфуція. Ідеї даосизму викладені в трактаті "Лао-цзи" (інша назва "Даодецзин"). В основу його покладені традиційні для китайського народу уявлення про гармонійні зв´язки природного і суспільного життя. "Дао" — це певна надприродна сила, що наповнює собою світ. Протягом віків це поняття наповнювалося різним змістом. Його тлумачили то як божество, то як дух, то як першопричину усіх речей, то як природний принцип життя.

Порушення "дао", зокрема спричинене негідною поведінкою людей, стає причиною людських нещасть. Даосизм учив відмові від чуттєвих задоволень, від пристрастей, від матеріального світу загалом. Відмова від бажань, пасивно-споглядальне життя утверджується як вище благо. Песимізм і непротивлення злу лежать в основі етики Лао-цзи, де важливим є: "У світі най-слабші перемагають найсильніших. Небуття всепроникне. В світі немає нічого, що можна було б зрівняти з користю недіяння" [4, с 139].

Ідеалом суспільних відносин в етиці даосизму є патріархально-общинні звичаєві стосунки. Об´єктом його критики є держава, що спричиняє до воєн, поборів простого люду тощо.

Названий період в історії Давніх держав — це період майже одночасного становлення філософських учень, що осмислюють життя природи та людини, намагаються віднайти закони, які визначають буття світу, а також людське життя. Відомий німецький філософ XX ст. К. Ясперс у праці "Смисл та призначення історії" (1949) характеризує період між 800 і 200 роками до н. є. як початок відліку "осьового часу". Це період, коли для всіх народів "були знайдені спільні рамки розуміння їх історичної значущості" [4, с 32]. Особливо вирізняються, на думку філософа, культури народів Індії, Персії та Греції. Створене ними "було одним із чинників, що зумовили характер осьового часу", причому, велику роль відіграли такі народи, як іудеї і китайці" [4, с 81].

Література

1. Антология мировой философии: В 4 т. — М.: Мысль, 1962. — Т. 1. — Ч. 1. — 576 с.

2. Матье М. Э. Из истории свободомыслия в Древнем Египте // Вопросы истории религии и атеизма. — М.: Мысль, 1953. Т. 3. — 242 с.

3. Рой М. История индийской философии. — М.: Иностранная литература, 1958. — 548 с.

4. Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М.: Политиздат, 1991. — 527 с.