Етика

4.2. Етика Сократа

Переорієнтація філософії на гуманістичну проблематику відбувається в другий період історії давньогрецької філософії. В. Татаркевич визначає його як період просвітництва й античних систем (V—IV ст. до н. е.). Започатковують цю тенденцію софісти, що висувають проблеми моралі в центр духовних пошуків. Власне з них починається гносеологія моралі. На відміну від Демокріта, що пояснював моральність із позицій сенсуалізму, софісти утверджували раціоналістичний підхід до моралі. Людину вони розглядали як свідомий суб´єкт морального вибору. Відтак піддавали критиці застарілі норми і звичаї, що гальмують свободу вибору. До того ж вони відкрили відносність моральних уявлень, оскільки у мандрах Грецією та країнами Сходу переконалися Біснуванні розмаїття моральних правил та законів різних держав. Ідея відносності моральних уявлень живилася також історією та тогочасною дійсністю. Софісти бачили відмінне у моральних уявленнях попередніх часів порівняно з існуючими. Часта зміна законодавчих положень, свідками яких вони були, порушення прийнятих норм поведінки визначили релятивізм їхніх висновків щодо моралі. Тобто, моральні поняття змінні, оскільки їх зміст зумовлюється практичними потребами людей, які керуються у вчинках принципом корисності. Добро визначається як те, що люди вважають корисним; зло — те, що шкідливе. Отже, моральні норми оперті, на їх думку, не на якісь об´єктивні закони життя, як вважав, скажімо, Демокріт, а базуються лише на уявленнях та висловлюваннях людей. Оскільки у кожної людини свої уявлення про щастя та свій досвід шляхів його досягнення, то мораль — сфера, щодо якої годі говорити про істину.

Саме своїм нігілізмом щодо моралі софісти стимулювали подальшу розробку моральної проблематики. На ґрунті критики етичного скептицизму софістів складалася етика Сократа (469—399 pp. до н. е.). Він перший зробив етичну проблематику предметом наукового дослідження. Аналізуючи вчинки людей, філософ доходить висновку, що існують деякі всезагальні закони морального відношення. Люди налаштовані на добро в стосунках. Зло ж виникає як наслідок незнання шляхів до добра. За вихідний у творенні шляху до добра Сократ бере принцип: "Пізнай самого себе". Цей афоризм був накреслений на фронтоні Дельфійського храму, і автором його вважався один із "семи мудреців" Хілон. Послідовно застосовуючи його, Сократ, по-перше, доходить висновку, що треба визначити вихідні моральні поняття та їх зміст, оскільки неясність моральних уявлень є можливою причиною аморальних учинків. По-друге, взявши за мету дати точне визначення понять, Сократ розробляє метод пізнання сутності моральних понять. Це метод діалогу, бесіди, в якій через вияв суперечностей у думках, через зіткнення їх досягається прояснення істини. В пізнавальному процесі думка проходить через сумнів щодо достовірності наявного знання. Наступний етап — етап іронії, що супроводжує процес руйнування усталених уявлень про явища. Подальший етап пов´язаний із доланням суперечностей і віднайденням однозначної відповіді на поставлене питання. Наступний крок до істини базується на віднайденні відповідних етичних фактів, зіставленні, порівнянні їх для отримання загального висновку. Нарешті, останній етап полягав у методі творення дефініцій, тобто віднайденні потрібного поняття. За таким принципом Сократ досліджував основні моральні доброчесності, доходячи висновку, що кожна з них має чіткий зміст. Це поняття: мудрість, помірність, справедливість тощо. Одною з основних доброчесностей філософ вважає знання того, як приборкувати власні пристрасті та зрозуміти, що таке добро і що корисне для людини.

Спрямовуючи людей на рефлексію над власними вчинками, Сократ прагне навчити їх, як бути щасливими. Для цього важливо не уникати насолод життя, але і не бути їх рабом. Свобода волі стає одним із основних понять в етиці Сократа.