Етика

5.5. Етика гуманістів доби Відродження

Доба Відродження (XIV—XVI ст.) характерна зміною погляду на людину та цінності її життя. На відміну від аскетизму середньовіччя, ідеалом епохи стає земне, радісне життя в повноті двох природ людини. Результатом зміни погляду на людську природу стає зміна її самопочування: розвивається почуття гідності, а не приниженості, що мало місце у середні віки на ґрунті ідеї гріховності людини. Об´єктивною підставою гідності людина доби Відродження бачить діяльність. Саме у діяльності відкриваються творчі можливості людини: здібності пізнавати явища та формувати досконалу предметність, керуючись віднайденими розумом мірками краси. Здатність об´єктивації духу в формах краси розкриває сутність духу саме як красу та велич. У такий спосіб, на ґрунті естетично-художньої творчості, гуманісти Відродження "реабілітували" людину. їх етичні теорії, оперті на реальні творчі здобутки у пізнаванні світу та формуванні його ідеального образу, суттєво відрізняються від середньовічної богословської етики не лише змістом, але і формою. Гуманістам чужий повчально-проповідницький тон. Вони обґрунтовують моральні ідеї, апелюючи до розуму людини, не залякуючи її фатальністю наслідків необачно вибраних учинків. Людина утверджується як свідомий суб´єкт вибору.

Відродження — це епоха, біля витоків якої стоїть Данте (1265—1321). Подальший розвиток ідей Ренесансу здійснюють Франческо Петрарка (1304—1374), Джанноццо Манетті (1396— 1459), Піко делла Мірандола (1463—1499), Вітторіо да Фельтре (1378—1446), Лоренцо Валла (1407—1457), П´єтро Помпо-нацці (1462—1525), Нікколо Макіавеллі (1469—1527), Марси-ліо Фичіно (1433—1499), Бернардино Телезіо (1508—1588), Томас Мюнцер (бл. 1490—1525), Томас Мор (1478—1535), То-мазо Кампанелла (1568—1639), а також визначні митці епохи, що утверджували красу і велич людини: Леонардо да Вінчі (1452—1519), Рафаель (1483—1520), Мікеланджело Буонарротті (1475—1564). За певної відмінності поглядів гуманістів Раннього, Високого та Пізнього Відродження, центральною проблемою їх етичних досліджень є людина, сенс її життя та щастя.

У трактаті Манетті "Про гідність та велич людини" лунає гімн людському розуму, що призначений для пізнання світу та активної творчої діяльності. Філософ розглядає працю як джерело і засіб формування людського суспільства. У "Промові" про справедливе управління, звертаючись до вищих посадових осіб Флорентійської республіки, він закликає "любити справедливість". Він визначає справедливість, як "винагороду добра і покарання зла" [7, с 138]. До низки доброчесностей філософ відносить справедливість, пов´язану з обміном та обігом, — розподільчу справедливість. Вона — гарант добробуту, миру та процвітання держави.

Особливе значення у розвитку гуманістичного погляду на людину мала "Промова про гідність людини" відомого філософа, послідовника ідей Платона та Плотина, гуманіста Піко делла Мірандола. У "Промові", що мала передувати філософському диспуту "900 тез про все, що пізнаване" (забороненого папою Інокентієм VIII), містився виклад думок про людину та її місце у світі. Людина ставилася у центр світу і розглядалася як суб´єкт пізнання, а пізнання бачилося метою життя. Людина розглядалася як творець самої себе, як носій свобідної волі. Вона "свобідний і славний майстер", що сам формує себе в бажаному для себе образі. "Якщо з допомогою моралі сили пристрасті будуть напружені до відповідних розумних меж, так, щоб вони узгоджувалися між собою у непорушній гармонії, якщо з допомогою діалектики буде розвиватися розум, то, збуджені пристрастями Муз, ми будемо насолоджуватися небесною гармонією" [8, с 513]. Особливе місце людини у світі філософ визначає на підставі наявності двох надзвичайно цінних чеснот: розумності та моральності. Вони наближають людину до Бога. завдяки їх наявності ми, сповнені божества, станемо тепер тим, хто нас створив", — пише філософ [8, с 513]. "Промова" містить заперечення аскетизму з його презирством до світу та до мирських благ. Радощі земного життя, радість самопізнання та самоздійснення згідно з людською природою — такий ідеал моральності утверджується в "Промові".

У праці Лоренцо Валла "Про насолоду як істинне благо" міститься критика етики стоїків, а натомість і аскетизму загалом. Філософ проголошує земну радість буття вищим мірилом щастя. Він доводить, що прагнення до насолоди закладене у людині самою природою. Витіснення природних схильностей, що вважалося моральною чеснотою у добу середньовіччя, філософ характеризує як злочин проти природи. Етичні ідеї Валла вступали у відкриту суперечність із приписами релігійної моралі. Досить назвати деякі розділи трактату, щоб переконатися у їх спрямованості на задоволення здорових людських потреб: "Про блага тіла і перш за все про здоров´я", "Про красу мужчин", "Про красу жінок", "Про смак і перш за все про їжу", "Про пиття і похвали вину" тощо. Обґрунтовуючи моральність підходу до життя в гармонії матеріальної та духовної його сфер, філософ пише: "...Природа поставила перед тобою насолоди і дала душу, схильну до них. Ти ж не дякуєш їй, іне знаю, з якої хвороби божевілля (саме так слід назвати цю хворобу) ти волієш вести життя самотнє і сумне і, щоб ще збільшити несправедливість, ти виступив проти природи, під керівництвом якої, якби ти мав трохи розуму, міг би жити щасливо, ніби з ласкавою матір´ю" [2, с 487].

Відроджуючи ідеї епікуреїзму, Валла не зводить насолоди лише до суто фізичних. Насолоди пов´язуються з корисністю, що має духовно цінний зміст. Насолода життям у його повноті та красі має виражений одухотворений характер. У ньому наявна ідея гармонійної злагоди людини з іншими. Люди повинні прагнути бути один для одного джерелом радості. Тому любов є творчим відношенням людини до людини.

Велика увага моральній проблематиці приділена у філософській спадщині Марсіліо Фічино. Його етико-естетична концепція органічно поєднана з онтологією, космологією та гносеологією. Гармонійний космос включає у себе людину-мікрокосм, носія безсмертної душі. Християнська ідея безсмертя душі обґрунтовується Фічино з позицій раціоналізму. Людина посідає серединне місце у світі, а її причетність до світової душі надає всеосяжності її пізнавальним здібностям. Тут вона богорівна, земний бог. Ці думки знаходять обґрунтування зокрема у трактаті "В чому полягає щастя, які воно має сходинки, про його вічність". Простежуючи систему цінностей людського життя, філософ доводить, що справжній сенс здобувається не багатством, почестями, не задоволеннями тіла, оскільки вони мають плинний характер. Чуттєві задоволення не дають відчуття щастя, оскільки часто супроводжуються стражданнями. Вищий сенс життя філософ бачить у безкорисливій ідеальній любові, предметом якої називає Бога. Тут людина здобуває радість, а радість, говорить він, — "приправа не лише до пізнання, але також до самого життя, яке у разі, коли позбавлене цього, здається безглуздим і мало привабливим" [12, с 225]. Етика Фичіно базується на принципі винятковості людської душі, наділеної свобідною волею. Вибір морального шляху залежить від самої людини. Вона може підноситися до божественного, занурюючись у споглядання, а може звертатися до тілесного. У першому випадку наслідком буде моральна досконалість, тоді як інший шлях може бути хибним: привести до пороків.

У трактаті "Про моральні доброчесності" М. Фічино, посилаючись на Сократа та Платона, дає аналіз моральних добро-чесностей. Вчинки визначаються як гідні або негідні залежно від їх зв´язку з моральними зобов´язаннями людини. "Безсоромними називають вчинки, протилежні обов´язкам, а гідними — абсолютні і довершені щодо виконання обов´язків" [13, с 211]. Даючи диференціацію обов´язків, філософ пише, що обов´язки виконують і ті, хто позбавлений доброчесностей, "досконалі ж лише ті, хто володіє нею" (тобто доброчесністю) [13, с 212]. Здатність доброчесного відношення покладена у розумі. Цікаво розгортається думка філософа щодо діалектики зв´язку в моралі свободи,і необхідності. Природну необхідність він бачив як божественну визначеність, з якою свобідна воля людини може вступати у гармонійну взаємодію, якщо вчинки людини оперті на знання законів світопорядку. Знання зумовлює гармонію людини зі світом.

П´єтро Помпонацці у трактаті "Про безсмертя душі" (1516) сторює етичну концепцію, у якій піддає критиці основоположну засаду релігійної моралі: віра у безсмертя душі. Подовому ставиться проблема підстав моральної діяльності та спо-нуки до неї. Відповідь на питання філософ дає, вибудовуючи концепцію людини як свідомого суб´єкта морального вибору.

Адже моральність, що утримується страхом кари, не робить людину справді моральною. Так само принизливо виглядає дотримання моральних вимог із розрахунку на винагороду. Пом-понацці говорить про людину як цілісний суб´єкт життєвості у єдності тілесного і духовного (розумного) начал. Розум потребує для свого живлення чуттєвих образів. А отже він "невіддільний від матерії" (ні від матерії тіла, ні від матеріального світу загалом). А отже душа — матеріальна і смертна. Безсмертна вона лише у сенсі приналежності до вищих духовних сутно-стей. Вибудовуючи ієрархію сутностей, філософ віддає людині серединний простір. Він розміщує її між вищими нематеріальними тілами (духовні сутності) та тваринами. Таке становище людини зумовлене її моральною природою. Коли людина здійснює великі справи, де сходиться з духовними сутностями, її душу називають божественною. Коли ж скоює злочини, — перетворюється на звіра. Оскільки душа смертна, то виникає питання: що спонукає людину до моральних учинків? Помпо-нацці виводить моральність з ідеї загального блага, тобто з розумності людської природи. Він виділяє 3 види розуму: споглядальний (для розумного пізнання); практичний (для розрізнення добра і зла); діяльний (для практичного формування предметності). Доброчесність цінна сама собою. Моральне діяння, що зумовлює чисте сумління, — шлях до щастя. Людина має прагнути доброчесності не під страхом покарання, чи з надією на винагороду, а з привілею почуватися людиною. Адже всі види пороків зводять її до рівня тварини. Філософ бачить людину суб´єктом свободи, хоча говорить про складність вибору та роль мотиву у виборі. Внаслідок того, що більшість людей звикла жити під тиском страху, а не розуму, філософ визнає необхідність релігії, яка страхом утримує людей від поганих нахилів.

У добу Відродження повертається інтерес філософсько-етичної теорії до проблем соціального життя. Процес повернення здійснюється у напрямку творення теорії держави, що була б гарантом добробуту і захищеності громадян та формувала їх громадянські доблесті. Один із напрямків розробки соціально-етичної теорії представлений зокрема працею Н. Макіавеллі "Государ". Ідеальним взірцем правителя він бачить мудрого політика, а досконалим типом правління — республіку на кшталт римської. Він не підтримує ідеї одноосібної влади, бо вона загрожує деспотизмом. Спиратися правитель має на народ, що є основним оборонцем держави. Він менше дбає про особисту владу і більше прагне свободи. Людей з великими прибутками Макіавеллі називав "заклятими ворогами громадянськості". Близькі до Макіавеллі погляди на державу містилися у трактаті Джа-нетті "Про Флорентійську республіку" (між 1525—1533); Бо-дуена "Про державу" (1576); Парута "Про покращення політичного життя" (1579); Моджевського "Про виправдання держави" (1551) тощо. У добу Відродження набувають поширення утопічні соціально-етичні теорії, що складалися не без впливу широких суспільних рухів XV ст., зокрема селянської війни у Німеччині під проводом Томаса Мюнцера. У теоріях утопістів відображені сподівання широких народних мас на можливість побудови суспільства соціальної справедливості.

Образ ідеального суспільства, заснованого на майновій та соціальній рівності громадян, описаний у працях Т. Мора "Утопія" (1516) та Т. Кампанелли "Місто Сонця" (1602).

Великий внесок у розвиток моральної свідомості людини зробили представники ренесансної натурфілософії. Природничо-наукові ідеї, викладені у працях Коперника (1473—1543), Джордано Бруно (1548—1600), Кеплера (1571—1603), Галілея (1564—1642), Юрія Дрогобича (бл. 1450—1494) створювали нову — наукову картину світу, руйнуючи його релігійно-міфологічну модель. Завдяки здобуткам, у першу чергу, в галузі астрономії, відбувалося звільнення свідомості від впливу релігійних догм. Розум та воля зверталися на пізнання земних речей. Здобувалися об´єктивні підстави для віри людини у свої Можливості, а отже, і повага до себе як свідомого суб´єкта життєвості. Саме з епохи Відродження складаються підстави для розвитку раціоналістичної етики, тобто етики, опертої на наукове обґрунтування природи людини.

В Україні період XIV—XVI ст. — доба Передвідродження, зумовлена, з одного боку, західноєвропейськими впливами, а з іншого — потребами національного життя. Моральна вимога оборони православ´я — віри батьків, визначила активний розеток полемічної літератури. Вона утверджувала національні Духовні цінності шляхом утвердження православ´я. В цій же Площині знаходиться перекладацька діяльність. Під впливом ідей Реформації Заходу в Україні здійснено українсько-білоруські переклади з церковнослов´янської мови Біблії та Євангелія. Творче спрямування зусиль на пізнання істини, що визначило розвиток освітянства в Україні та потребу здобуття знань за її межами — в країнах Західної Європи, мало виражений моральний характер [Див. 9].

Література

  1. Августин. Сповідь. — К.: Основи, 1999. — 319 с
  2. Валла Лоренцо. О наслаждении // История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 5 т. — М.: Искусство, 1962. — Т. 1 — С. 486—497.
  3. Горський В. Історія української філософії: Курс лекцій. — К.: Наукова думка, 1996. — 286 с.
  4. Замалеев А. Ф., Зоц В. А. Мыслители Киевской Руси. — К.: Вища школа, 1987. — 184 с.
  5. Зубов М. В. Раннее средневековье // История эстетической мысли: В 6 т. — М.: Искусство, 1982. — Т. 1. — С. 278—298.
  6. Кропоткин П. Этика. — М.: Политиздат, 1991. — 250 с.
  7. Манетти Дж. Речь // Сочинения итальянских гуманистов эпохи Возрождения. — М.: Изд-во МГУ, 1985. — С. 138—140.
  8. Мирандола Пико делла. Речь о достоинстве человека // История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 5 т. — М.: Искусство, 1962. — Т. 1. — С. 506—514.
  9. Нудьга Г. На літературних шляхах. — К.: Дніпро, 1990. — 349 с.
  10. Очерк истории этики / Под ред. Б. А. Чагина и др. — М.: Мысль, 1969. — 430 с.
  11. Татаркевич В. Історія філософії. Антична і середньовічна філософія. — Львів: Свічадо, 1997. — Т. 1. — 475 с
  12. Фичино Марсилио. В чем состоит счастье // Сочинения итальянских гуманистов эпохи Возрождения. — М.: Изд-во МГУ, 1985. — С. 222—228.
  13. Фичино Марсилио. О моральных добродетелях // Сочинения итальянских гуманистов эпохи Возрождения. — М.: ИзД´ во МГУ, 1985. — С. 211—215.

Література для самостійного опрацювання

Обов´язкова

  1. Августин. Сповідь. — К., 1999. — 219 с
  2. Мирандола Пико делла. Речь о достоинстве человека // 0стория эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 5 т. — М., 1962. — Т. 1. — С. 506—514.
  3. Фичино Марсилио. О моральных добродетелях // Сочинения итальянских гуманистов эпохи Возрождения. — М.: Изд-во МГУ, 1985. — С. 211—215.

На вибір

  1. Замалеев А., Зоц В. Мыслители Киевской Руси. — К., 1987. — С. 15—31; 68—77.
  2. Кропоткин П. Этика. — М., 1991. — С. 102—124.
  3. Ранович А. Первоисточники по истории раннего христианства. — М., 1990. — С. 137—232.
  4. Фейербах Л. Лекции о сущности религии // Избр. филос. произв.: В 2 т. — М., 1955. — Т. 2. — Лекции 21—29.
  5. Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія: У 2-х ч. — К., 1995. — Ч. І - 429 с; Ч. II — 431 с