Етика

6.1. Два напрямки в етиці Нового часу

В етиці Нового часу знайшли продовження два основні напрямки, що склалися ще в Давньогрецькій філософії. Представники одного бачили витоки моралі у надприродних силах, розглядаючи її як дарунок Бога. Ідеї Платона були використані християнською церквою для доведення думки, що моральні почуття людина здобуває не шляхом розвитку суспільних почуттів та удосконалення здатності розумного вибору, а одкровенням, тобто навіянням вищою силою. Такі погляди зберігалися в етиці до середини XVIII ст. Поряд із цим продовжує розвиватися погляд на мораль як явище, зумовлене природою людини. Цей підхід спирається на класичну традицію, визначними представниками (і творцями) якої були Сократ, Арістотель і частково Платон.

У добу Відродження він чітко виражений у етиці Помпонацці. У працях Френсіса Бекона (1561-1626) зроблена спроба вивести питання про походження та сутність моралі за межі релігії. Бекон висловив думку, що відсутність релігійних переконань не означає відсутності моральності. Безбожник може бути чесною людиною, тоді як забобонний віруючий часто лише вдає чесного. У XVII—XVIII ст. основна увага дослідників зосереджується на пошуку природних джерел моральності. Цю проблему досліджують представники англійської філософської етики Томас Гоббс (1588—1679), Джон Локк (1632—1704); голландської — Бенедикт Спіноза (1632— 1677). У добу Просвітництва подальша розробка проблем природи та сутності моралі здійснюється в етико-естетичних працях англійських філософів ІПефтсбері (1671 —1713) та Хатчесона (1694—1746), в етиці Давида Юма (1711—1776). У французькому Просвітництві вона є предметом досліджень Вольтера (1694— 1778), Монтеск´є (1689—1775), Руссо (1712—1778). У Німеччині етична проблематика розглядається в працях Ляйбніца (1646—1716), Шіллера (1759—1805), Гердера (1744—1803). Визначним представником етики Просвітництва в Україні був Григорій Сковорода (1722—1794).