Етика

6.2. Учення Гоббса про мораль

Томас Гоббс у трактаті "Про людину" розглядає людину як розумну істоту, наділену свідомістю і мовою. Тобто, вона — суб´єкт свідомості, а отже і політики. Людина — діяльна істота, що творить багатий світ культури, різні "штучні" тіла. Філософія, використовуючи дедуктивно-синтетичну методологію, вивчає світ людини та її культуру. Вихідним у Гоббса виступає поняття "людська природа". Філософ висуває і обґрунтовує думку про егоїзм людської природи. Характеризуючи цінності людського життя, Гоббс говорить, що вони виступають "під загальним іменем добро, або благо; ті ж речі, яких ми уникаємо, визначаються як зло" [2, с 239]. Добро і зло розглядаються як Поняття відносні, хоча Гоббс не стоїть на позиції релятивізму, оскільки визнає: "Про деякі речі можна з повною підставою сказати, що це благо загалом, тобто благо для багатьох, або благо для держави" [2, с 240]. Називаючи низку благ, що забезпечують людині відчуття захищеності існування, дозволяють реалізувати її природні здібності, Гоббс першим серед усіх благ нази-ває самозбереження. Його ідея оперта на історію культури, в якій чітко простежується зафіксована уже в античній етиці думка про властивий людині інстинкт самозбереження. "Величезне благо — самозбереження; величезне природне зло — розпад", — говориться в трактаті "Основ філософії" [2, с 237].

Досліджуючи людські почуття і пристрасті (любов, співчуття, владолюбність, пожадливість), філософ виявляє їх відношення до морально цінного — до добра та його протилежності — зла. Зважаючи на суперечливість уявлень про добро і зло, він доходить висновку, що мораль — це певна "угода", встановлена між людьми у межах певної спільноти — у межах держави. "Людина поза державою не зобов´язана слідувати чужому припису, у державі ж зобов´язання визначаються певними угодами" [2, с 258]. На цій підставі робиться висновок, що "наука про мораль людини як такої, взятої поза державною організацією, не може бути вибудувана, адже тут немає певної міри, з допомогою якої ми могли б визначити і оцінити доброчесність і порок" [2, с 258]. Сказане свідчить, що в основу розуміння моральності покладено не природно-суспільні засади людського життя, а зовнішні приписи, що їх здійснює держава. Завдання етики — вивчати "душевні рухи" людини. А тому вона — частина "вчення про тіла". Тобто, етику Гоббс бачить складовою метафізики та наук, що досліджують "природні закони механічного руху". Окрім того, етику, що є вивченням звичаїв суспільства, Гоббс розглядає як наукову базу політики. Він доводить, що в основі людської природи лежить потреба утвердитися ужитті, отже, людські стосунки вибудовуються за принципом змагальності та суперництва. Будь-яке суспільство "створюється або заради користі, або заради слави, тобто з любові до себе, а не до ближнього" [2, с 287]. Філософ розглядає суспільство як засіб захисту людей від пристрастей, що їх переповнюють. Право, на якому базується суспільство, характеризується як "свобода для кожного користуватися своїми здібностями згідно з істинним розумом" [2, с 289]. Правда, з розвитком суспільства неминучими стають зіткнення людських воль та егоїстичних прагнень. У війні "всіх проти всіх" людина стає злою. Але, щоб не бути знищеною, вона мусить поступатися частиною своїх інтересів. Інші чинять так само. Утворюється держава. Це "Левіафан", якому люди підпорядковують свої пристрасті, щоб більш-менш гармонійно спілкуватися.

Моральні закони, якими керуються люди у стосунках, Гоббс визначає як "закони природи", маючи на увазі природу людини. Нa цій підставі до законів природи він відносить такі: дотримання угод, прагнення бути корисним, милосердним, не ображати інших тощо. "Завіт природи, — робить висновок філософ, — вимагає від кожного зважати на інтереси інших" [2, с 309]. Тобто, основою існування суспільства є моральні засади стосунків, встановлені людьми відповідно до їх розумної природи. "Природний закон у той же час є і моральним законом". Він відповідає необхідності збереження миру, а отже, і самозбереження людини.

Суспільство у формі держави є гарантом свободи особи. Сенс закону Гоббс бачить "не у тому, щоб мучити злочинця, адже те, що зроблене, не може стати таким, що не здійснилося, а утому, щоб зробити злочинця й інших людей справедливими..." [2, с 592]. В етиці Гоббса велика увага приділена практичній моралі. Вимоги її висуваються і обґрунтовуються як корисні та доцільні.